КОДЕКС КАНОНІВ СХІДНИХ ЦЕРКОВ

Ср. католичество. Каноны.

ТИТУЛ ХІХ
ОСОБИ І ЮРИДИЧНІ АКТИ

ГЛАВА І
О С О Б И

Арт. І: Фізичні особи
Кан. 909 – § 1. Особа, яка закінчила вісімнадцять років життя, є повнолітняь нижче цього віку – неповнолітня.
§ 2. Неповнолітній до закінчення сьомого року життя називається дитиною і вважається безвідповідальним за свої вчинкиь після закінчення сьомого року життя припускається, що користується розумом.
§ 3. Кожний, хто на постійно позбавлений здатності користування розумом, вважається безвідповідальним за свої вчинки і прирівнюється до дітей.

Кан. 910 – § 1. Повнолітній особі належить повне виконування своїх прав.
§ 2. У виконуванні своїх прав неповнолітня особа підлягає владі батьків або опікунів, за винятком тих справ, в яких неповнолітні на підставі Божого або канонічного права вилучені з-під їх владиь стосовно встановлення опікунів, слід дотримуватись приписів цивільного права, хіба що загальним або партикулярним правом власної Церкви свого права передбачено щось інше і, зі збереженням права єпархіяльного Єпископа, якщо є така потреба, самому встановляти опікунів.

Кан. 911– Особа називається мандрівником в єпархії, іншій від тієї, в якій вона має постійне або тимчасове місце проживанняь неосілим, якщо ніде не має ні постійного, ні тимчасового місця проживання.
Кан. 912– § 1. Постійне місце проживання набувається таким перебуванням на території якоїсь парафії або принаймні єпархії, яке або пов'язане з наміром залишитись там на постійно, хіба звідтам щось відкличе, або воно дійсно тривало повних п'ять років.
§ 2. Тимчасове місце проживання набувається через таке перебування на території якоїсь парафії або принаймні єпархії, яке або пов'язане з наміром залишитись там принаймні протягом трьох місяців, хіба звідтам щось відкличе, або дійсно воно продовжувалось до повних трьох місяців.

Кан. 913 – Члени чернечих інститутів, а також товариств спільного життя на подобу чернечих набувають постійне місце проживання в місці, де знаходиться дім, до якого вони приписаніь тимчасове місце проживання набувають у місці, де їх перебування продовжувалось принаймні до трьох місяців.

Кан. 914 – Супруги повинні мати спільне постійне або тимчасове місце проживанняь але з виправданої причини кожен з них може мати власне постійне або тимчасове місце проживання.

Кан. 915 – § 1. Неповнолітній з необхідності має постійне або тимчасове місце проживання того, чиїй владі підлягаєь вийшовши з дитинства, може набувати також власне тимчасове місце проживання, а здобувши самостійність згідно з приписами цивільного права, – також власне постійне місце проживання.
§ 2. Хто-небудь з іншої причини, ніж неповноліття, відданий законно під чиюсь опіку або піклування, має постійне або тимчасове місце проживання опікуна або піклувальника.
Кан. 916 – § 1. Як через постійне, так і через тимчасове місце проживання кожний набуває власного місцевого Ієрарха і пароха Церкви свого права, до якої приписаний, хіба що загальним правом передбачено щось інше.
§ 2. Власним парохом того, хто має тільки єпархіяльне постійне або тимчасове місце проживання, є парох місця, в якому той в даний час проживає.
§ 3. Власним місцевим Ієрархом і парохом неосілого є парох і Ієрарх місця, де неосілий в даний час проживає.
§ 4. Якщо немає пароха для вірних якоїсь Церкви свого права, то їхній єпархіяльний Єпископ повинен призначити пароха іншої Церкви свого права, який прийняв би опіку над ними як власний парох, але за згодою єпархіяльного Єпископа пароха, який має бути призначений.
§ 5. У місцях, де не засновано навіть екзархії для вірних якоїсь Церкви свого права, як власним Ієрархом цих вірних треба вважати місцевого Ієрарха іншої Церкви свого права, також латинської Церкви, з дотриманням кан. 101; якщо ж їх більше, то як власним треба вважати того, кого призначив Апостольський Престол або, якщо йдеться про вірних якоїсь патріяршої Церкви, – Патріярх за згодою Апостольського Престолу.

Кан. 917 – Постійне або тимчасове місце проживання втрачається через вибуття з місця з наміром не вернутися, з дотриманням приписів канн. 913 і 915.

Кан. 918 – Кровна спорідненість рахується по лініях і ступенях:
1-е - у прямій лінії є стільки ступенів, скільки осіб, не рахуючи предка;
2-е - у бічній лінії є стільки ступенів, скільки осіб в обох вітках, не рахуючи предка.

Кан. 919 – § 1. Посвоячення постає з правосильного подружжя і існує між одним із супругів і кровоспорідненими другого.
§ 2. В якій лінії і в якому ступені хтось є кровоспорідненим одного із супругів, є свояком другого.

Арт. ІІ: Юридичні особи
Кан. 920 – У Церкві, крім осіб фізичних, є також особи юридичні, чи це є сукупності осіб чи сукупності речей, які саме в канонічному праві є суб'єктами прав і обов'язків, що відповідають їхньому характерові.

Кан. 921– § 1. Юридичні особи встановлюються для мети, яка відповідає місії Церкви, або на підставі самого припису права, або через спеціяльне надання компетентної церковної влади, видане у формі декрету.
§ 2. На підставі самого права юридичними особами є Церкви свого права, провінції, єпархії, екзархії та інші інститути, про які виразно постановляється в цьому загальному праві.
§ 3. Компетентна влада повинна надавати статус юридичної особистості лише тим сукупностям осіб або речей, які ставлять собі специфічну справді корисну мету і, взявши все до уваги, мають засоби, які за передбаченнями вистачають для осягнення наміченої мети.
Кан. 922– § 1. Будь-яка юридична особа, заснована на підставі спеціяльного дозволу компетентної церковної влади, повинна мати власні статути, затверджені владою, яка є компетентною для заснування цієї юридичної особи.
§ 2. Згідно з загальним правом, у статутах, щоб можна було їх затвердити, слід детально визначити:
1-е - специфічну мету юридичної особи;
2-е - природу юридичної особи;
3-є - кому належить керівництво юридичною особою і як воно має виконуватись;
4-е - хто представляє юридичну особу у церковному і цивільному суді;
5-е - кому належить розпоряджатись майном юридичної особи і хто має бути виконавцем на випадок ліквідації юридичної особи, поділу на багато юридичних осіб або об'єднання з іншими юридичними особами, завжди з дотриманням волі жертвувателів, а також набутих прав.
§ 3. Поки статути не будуть затвердженими, юридична особа діяти правосильно не може.
Кан. 923 – Сукупність осіб може стати юридичною особою, якщо складається принаймні з трьох фізичних осіб.
Кан. 924 – Стосовно колегіяльних актів, хіба що право виразно постановляє щось інше:
1-е - те має силу права, що при наявності більшості тих, хто повинен бути скликаний, було ухвалене абсолютною більшістю присутніхь якщо ж кількість голосів була рівна, тоді голова своїм голосом повинен переважити;
2-е - якщо йдеться про набуті права окремих осіб, вимагається згода кожної з них;
3-є - щодо виборів слід дотримуватись кан. 956.

Кан. 925 – Якщо залишається хоч один член юридичної особи й однак вона не перестала існувати згідно із статутами, виконування всіх прав цієї юридичної особи належить тому членові.
Кан. 926 – § 1. Якщо правом не передбачено щось інше, то майно і права юридичної особи, яка не має членів, повинні зберігатись, управлятись або виконуватись старанням тієї влади, якій на випадок ліквідації належить видати постанови про нихь ця влада повинна, згідно з приписом права, подбати про сумлінне виконання зобов'язань, які обтяжують це майно, а також старатися, щоб воля фундаторів і жертводавців була точно збережена.
§ 2. Приписування членів цієї юридичної особи, із збереженням приписів права, і залежно від випадків, може здійснюватись тією владою, якій належить безпосередня опіка над цією особоюь цього слід дотримуватись, якщо члени, які залишаються, на підставі права є нездатними для проведення приписування.
§ 3. Іменування управителів сукупності речей, якщо не може відбуватися згідно з приписом права, переходить до влади безпосередньо вищої; на цю владу лягає обов'язок управління згідно з приписом § 1, поки не іменує відповідного управителя.

Кан. 927 – § 1. Юридична особа за своєю природою триває безперервноь однак перестає існувати, якщо скасовується компетентною владою або не діє протягом ста років.
§ 2. Юридична особа може бути скасована лише з поважної причини в погодженні з її керівниками і дотриманням приписів у статутах про випадок скасування.

Кан. 928 – Дотримуючись випадків, виражених загальним правом:
1-е - Патріярх може скасувати за порадою постійного Синоду юридичні особи, засновані або затверджені ним самимь а за згодою Синоду Єпископів патріяршої Церкви Патріярх може скасувати будь-яку юридичну особу, за винятком тих, які були засновані або затверджені Апостольським Престолом.
2-е - єпархіяльний Єпископ може за порадою колегії єпархіяльних радників скасувати ті юридичні особи, які сам заснував, хіба що вони були затверджені вищою владою;
3-є - в інших випадках той, хто засновує юридичні особи, не може їх правосильно скасувати, якщо не приєднується згода вищої влади.
Кан. 929 – Коли територія юридичної особи поділена так, що або її частина об'єднується з іншою юридичною особою, або з виділеної частини утворюється окрема юридична особа, то також і спільне майно, яке було призначене для добра всієї території, і борги, які були зроблені для всієї території, повинні бути поділені владою, до якої належить поділ, порівну, із збереженням усіх і поодиноких зобов'язань, а також із збереженням волі побожних фундаторів і жертводавців, набутих прав і статутів, якими керується юридична особа.

Кан. 930 – Коли перестає існувати юридична особа, її майно стає власністю юридичної особи, безпосередньо вищої, завжди із збереженням волі фундаторів і жертводавців, набутих прав і статутів, якими керувалася юридична особа, що перестала існувати.

ГЛАВА ІІ
ЮРИДИЧНІ АКТИ

Кан. 931– § 1. Для правосильності юридичного акту вимагається, щоб він був здійснений особою, здатною до цього і компетентною, і в ньому були наявні всі його конститутивні елементи, а також були виконані формальності і вимоги, встановлені правом для правосильності акту.
§ 2. Припускається правосильність юридичного акту, здійсненого згідно з приписами права в його зовнішніх елементах.

Кан. 932– § 1. Юридичний акт, здійснений під впливом зовнішнього насильства, вчиненого на особі, якому вона не могла ніяк опертися, вважається недійсним.
§ 2. Юридичний акт, здійснений під впливом іншого насильства або тяжкого і несправедливого страху або внаслідок підступу є правосильним, хіба що право передбачає щось іншеь однак може бути розірваний вироком судді або на вимогу потерпілої сторони чи її законних спадкоємців, чи також з уряду.

Кан. 933 – Юридичний акт, здійснений внаслідок незнання або через помилку, яка стосується самої суті акту, або дотичить необхідної умови, є недійснийь у противному разі він правосильний, хіба що право передбачає щось інше, але юридичний акт, здійснений внаслідок незнання або через помилку, може дати підставу для скарги про його анулювання згідно з приписом права.

Кан. 934 – § 1. Якщо право постановляє, що влада для здійснення юридичного акту потребує згоди або поради якогось збору осіб, то слід скликати збір згідно з приписом кан. 948, хіба що партикулярне право застерігає щось інше для випадків, установлених цим правом, в яких ідеться тільки про отримання згодиь а для правосильності юридичного акту вимагається одержання згоди абсолютної більшості присутніх, або вислухання поради всіх з дотриманням § 2, ч. 3.
§ 2. Якщо право постановляє, що влада для здійснення юридичного акту потребує згоди або поради деяких осіб, тоді:
1-е - якщо потрібна згода, то неправосильним є юридичний акт влади, яка не питає про згоду тих осіб або діє всупереч думці їхній або котрогось з них;
2-е - якщо потрібна порада, то неправосильним є юридичний акт влади, яка не порадилась з цими особами;
3-є - щоправда влада не зобов'язана йти за їх порадою, хоч би вона була згідна, однак без переважаючої підстави – нею оціненою – не повинна відступати від висловленої ними поради, особливо коли вона згідна.
§ 3. Тим, чия згода або порада вимагається, влада, яка потребує згоди або поради, повинна дати необхідні інформації і всіляким чином забезпечувати вільне виявлення їх мислення.
§ 4. Усі, чия згода або порада вимагається, зобов'язані щиро висловити свою думку і зберігати таємницюь на цьому обов'язку може наполягати влада.

Кан. 935 – Той, хто юридичним актом незаконно або яким-небудь іншим актом, здійсненим підступно або провинно, завдає іншому кривди, зобов'язаний винагородити спричинену шкоду.
ТИТУЛ ХХ
У Р Я Д И

Кан. 936 – § 1. У Церкві урядом є будь-яке установлене на постійно самим Господом або компетентною владою завдання, для виконування духовної цілі.
§ 2. Права й обов'язки, властиві кожному урядові, визначаються тим правом, яким уряд установлено, або декретом компетентної влади.
§ 3. Влада, до якої належить установлювати уряд, може також його змінювати, скасовувати і дбати про канонічне призначення, хіба що право виразно застерігає щось інше або так випливає з природи речі.

Кан. 937 – § 1. Хто засновує уряд, повинен подбати про те, щоб було підготовлено засоби, необхідні для його виконування, і потурбуватись про належну винагороду для тих, які займають уряд.
§ 2. Партикулярне право кожної Церкви свого права повинно точно окреслити спосіб, за допомогою якого слід здійснювати ці приписи, хіба що про деякі вже подбало загальне право.

ГЛАВА І
КАНОНІЧНЕ ПРИЗНАЧЕННЯ УРЯДІВ

Кан. 938 – Уряду не можна правосильно одержати без канонічного призначення.

Кан. 939 – Канонічне призначення уряду відбувається:
1-е - через вільне надавання компетентною владою;
2-е - якщо передували вибори, то через їх затвердження або, якщо вибори не потребують затвердження, то через прийняття обраним;
3-є - якщо передувала постуляція, то через її допущення.

Кан. 940 – § 1. Щоб комусь можна було доручити уряд, він повинен бути здатним, тобто мати якості, які вимагає право.
§ 2. Якщо той, хто одержав призначення, не має потрібних якостей, то призначення тільки тоді не є дійсним, якщо так застережено правомь інакше воно правосильне, але може бути скасоване декретом компетентної влади з дотриманням справедливості.

Кан. 941– Канонічне призначення, для якого не приписаний правом жодний термін, не слід ніколи відкладати більше щести корисних місяців від одержання повідомлення про вакантність.

Кан. 942– Нікому не слід надавати двох або більше урядів, яких одночасно не може належно виконувати та сама особа, хіба що є справжня необхідність.

Кан. 943 – § 1. Призначення уряду, який правно не є вакантним, є тим самим недійсне і не набуває правосильності через наступну вакантність.
§ 2. Якщо, однак, йдеться про уряд, який надається згідно з правом на визначений час, то канонічне призначення може бути здійснене протягом щести місяців до закінчення того часу й одержує свій наслідок від дня вакантності уряду.
§ 3. Обіцянка якогось уряду, будь-ким зроблена, не спричиняє ніякого юридичного наслідку.

Кан. 944 – Уряд юридично вакантний, але, можливо, незаконно ще зайнятий, може бути наданий, якщо згідно з приписами права буде стверджено, що володіння не є канонічним і про це ствердження згадується в грамоті, яка надає уряд.

Кан. 945 – Хто, діючи за когось недбайливого або того, хто мав перешкоду, надає уряд, той, не одержує жодної влади над особою, якій надав його, але її юридичне становище, залишається таким самим, якби канонічне призначення було виконане згідно із звичайними приписами права.

Кан. 946 – Призначення уряду, здійснене під впливом тяжкого і несправедливого страху, підступу, істотної помилки або через симонію, є недійсним на підставі самого права.

Арт. І: Вибори

Кан. 947 – § 1. Якщо якесь угруповання має право вибирати на уряд, то виборів не слід ніколи відкладати на час довший, ніж три корисні місяці, рахуючи від одержання повідомлення про вакантність уряду, хіба що інакше застережено правом, коли термін минув безрезультатно, компетентна влада, яка має право затвердження виборів або право замінного призначення уряду, повинна вільно призначити вакантний уряд.
§ 2. Компетентна влада може вільно призначити вакантний уряд, також якщо угруповання в інший спосіб втратило право обирання.

Кан. 948 – § 1. Дотримуючись партикулярного права, голова угруповання повинен скликати виборців у зручному для них місці і часіь виклик, коли має бути особистим, є правосильним, якщо здійснюється в місці постійного або тимчасового місця проживання або в місці перебування.
§ 2. Якщо хтось з тих, що їх треба скликати, був пропущений і через те відсутній, вибори є правосильні, але на його просьбу після доведення пропущення і відсутності вибори повинні бути анульованими компетентною владою навіть після затвердження виборів, якщо згідно з приписами права стверджено, що рекурс був поданий принаймні протягом трьох днів від одержання повідомлення про вибори.
§ 3. Якщо ж пропущено більше, ніж одну третину виборців, вибори на підставі самого права є недійсні, хіба що всі пропущені дійсно взяли участь у голосуванні.
Кан. 949 – § 1. Після канонічного скликання право голосування належить тим, які є присутніми у місці і в день, визначені у виклику, виключивши право правосильного голосування листовно або через уповноваженого, хіба що право передбачає щось інше.
§ 2. Якщо хтось з виборців є присутнім у будинку, де відбуваються вибори, але не може взяти в них участі через хворобу, рахівники повинні прийняти від нього голос у письмовій формі.
Кан. 950 – Хоч би хтось мав більше титулів до голосування від власного імені, віддати може тільки один голос.
Кан. 951– Ніхто, хто не належить до угруповання, не може бути допущеним до голосуванняь інакше вибори на підставі самого права недійсні.

Кан. 952– Якщо свобода на виборах якимсь чином була порушена, вибори на підставі самого права недійсні.

Кан. 953 – § 1. Нездатним для голосування є:
1-е - нездатний до розумного людського акту;
2-е - той, хто не має активного голосу;
3-є - той, хто прилюдно покинув католицьку віру або прилюдно відійшов від єдності з католицькою Церквою.
§ 2. Якщо хтось з вищеназваних був допушений, його голос не має значення, але самі вибори правосильні, хіба що після відрахування його голосу встановлено, що обраний не одержав потрібної кількості голосів.

Кан. 954 – § 1. Голос є недійсним, хіба що є:
1-е - вільним, і тому недійсним є голос, якщо виборець був спонукуваний тяжким страхом або підступом, безпосередньо чи посередньо, до обрання якоїсь особи або багатьох осіб роздільно;
2-е - таємним, певним, безумовним, визначеним, з відхиленням противного звичаю.
§ 2. Умови, додані до голосу перед виборами, вважаються недоданими.
Кан. 955 – § 1. До початку виборів слід призначити з-посеред угруповання принаймні двох рахівників.
§ 2. Рахівники повинні зібрати голоси і перед головою виборів перевірити, чи кількість карток відповідає кількості виборців, полічити голоси й оголосити, скільки кожний одержав.
§ 3. Якщо кількість голосів не рівна кількості виборців, то нічого не було зроблено.
§ 4. Картки зразу після проведення кожного підрахунку або після сесії, якщо на тій самій сесії відбувається більше підрахунків, слід знищити.
§ 5. Весь хід виборів повинен бути докладно запротокольований тим, хто виконує функцію протоколіста, і, після прочитання перед виборцями, підписаний принаймні цим же протоколістом, головою і рахівниками та зберігатися в архіві угруповання.
Кан. 956 – § 1. На виборах, якщо загальне право не передбачає чогось іншого, має правову силу таке: при присутності більшості тих, яких треба було скликати, вирішає абсолютна більшість присутніх, або після двох безрезультатних підрахунків відносна більшість при третьому підрахункуь якщо ж голоси були рівні після третього підрахунку, слід вважати обраним старшого віком, хіба що йдеться про вибори тільки між священнослужителями або ченцями, в яких то випадках обраним слід вважати старшого свяченням або між ченцями старшого першою професією.
§ 2. Голові виборів належить оголосити обраного.

Кан. 957 – § 1. Про обрання слід негайно повідомити обраного письмово або в інший законний спосіб.
§ 2. Обраний повинен протягом восьми корисних днів від одержання повідомлення сповістити голову угруповання, чи приймає він вибір чи ніь інакше вибори не осягають результату.
§ 3. Якщо обраний не прийняв вибору, то втрачає будь-яке право, набуте внаслідок виборів, і вибори не стають правосильними через пізніше висловлення згодиь однак, може бути знову обранимь угруповання має приступити до нових виборів протягом місяця від одержання повідомлення про неприйняття уряду.

Кан. 958 – Обраний після прийняття вибору, якщо не потребує затвердження, зразу повноправно одержує уряд, хіба що право застерігає щось іншеь інакше він набуває тільки право вимагати затвердження вибору.

Кан. 959 – § 1. Якщо обрання вимагає затвердження, обраний повинен протягом восьми днів від дня прийняття вибору просити особисто або через когось іншого компетентну владу про затвердженняь інакше він позбавляється права, яке випливає з виборів, хіба що доведе, що виправдана перешкода не дала змоги просити затвердження.
§ 2. До одержання затвердження обраному не дозволяється втручатися у виконування уряду, а здійснені ним акти є недійсні.
Кан. 960 – § 1. Компетентна влада не може відмовити у затвердженні, якщо визнає обраного здатним і вибори були проведені згідно з приписом права.
§ 2. Після проведення затвердження обраний повноправно одержує уряд, хіба що право передбачає щось інше.

Арт. ІІ: Постуляція

Кан. 961– Якщо виборам того, кого виборці вважають відповідним і віддають йому перевагу, заважає канонічна перешкода, від якої можна диспензувати, вони можуть його своїми голосами постулювати у компетентної влади, хіба що право передбачає щось інше.

Кан. 962– Щоб постуляція мала силу, потрібні принаймні дві третини голосівь у противному разі слід приступити до виборів, немовби нічого не було зроблено.

Кан. 963 – § 1. Угруповання повинно якнайскоріше і не пізніше восьми днів послати постуляцію компетентній владі, до якої належить затвердження виборівь якщо ця влада не має повноваження давати диспензу від перешкоди і хоче допустити постуляцію, повинна одержати диспензу від компетентної владиь якщо не вимагається затвердження, постуляцію треба вислати компетентній владі, щоб надала диспензу.
§ 2. Якщо протягом приписаного часу постуляція не була послана, вона тим самим є недійсною, а угруповання на цей раз позбавляється права виборів, хіба що доведе, що не вислано постуляції через виправдану перешкоду.
§ 3. Постульований не набуває жодного права з постуляціїь а компетентна влада не зобов'язана її допустити.
§ 4. Постуляцію, вислану компетентній владі, виборці не можуть відкликати.

Кан. 964 – § 1. Коли компетентна влада не допустить постуляції, право виборів повертається до угруповання.
§ 2. Про допущення постуляції слід негайно повідомити постульованого і дотримуватись приписів кан. 957, § § 2 і 3.
§ 3. Той, хто приймає допущену постуляцію, одержує негайно повноправно уряд.

ГЛАВА ІІ
ВТРАТА УРЯДУ

Кан. 965 – § 1. Уряд втрачається, крім інших приписаних правом випадків, після закінчення визначеного часу, після осягнення окресленого правом віку, внаслідок зречення, перенесення, усунення, а також позбавлення.
§ 2. Не втрачається уряду після припинення якимсь чином влади, яка його надала, хіба що право застерігає щось інше.
§ 3. Втрата уряду після закінчення визначеного часу або осягнення віку, окресленого правом, має наслідок тільки з моменту письмового повідомлення компетентною владою.
§ 4. Тому, хто втратив уряд через осягнення визначеного правом віку або через зречення, можна надати титул вислуженого.
Кан. 966 – Втрата уряду, яка стала фактом, має бути доведена до відома всіх, кому належить якесь право канонічного призначення уряду.

Арт. І: Зречення
Кан. 967 – Кожний, хто є відповідальний за свої вчинки, може з виправданої причини зректися уряду.

Кан. 968 – На підставі самого права недійсним є зречення, вчинене під впливом тяжкого і несправедливого страху, підступу, істотної помилки або симонії.

Кан. 969 – Для того, щоб зречення було правосильним, повинно бути подане письмово або при двох свідках владі, якій належить канонічне призначення уряду, про який ідетьсяь якщо воно не вимагає прийняття, зразу осягає наслідок.
Кан. 970 – § 1. Зречення, яке вимагає прийняття, осягає наслідок, після того як було повідомлено про прийняття зречення того, який зрікаєтьсяь якщо ж протягом трьох місяців того, хто зрікається, не було повідомлено про прийняття зречення, зречення втрачає всяку силу.
§ 2. Зречення, поки про його прийняття не було повідомлено, може бути відкликане тим, хто зрікається.
§ 3. Влада не повинна приймати зречення, якщо воно не обjрунтоване справедливою і зваженою причиною.

Кан. 971– Той, хто зрікся уряду, може отримати цей же уряд з іншого титулу.

Арт. ІІ: Перенесення

Кан. 972– § 1. Тільки той може здійснити перенесення, кому належить право доручати уряд, який звільняється, як і уряд, який надається.
§ 2. Якщо перенесення відбувається всупереч волі того, хто займає уряд,то вимагається поважна причина і треба дотримуватись способу дій, приписаного правом, із збереженням правил щодо членів чернечого інституту або товариства спільного життя на подобу чернечих і завжди дотримуючись права на викладення протилежних рацій.
§ 3. Щоб перенесення осягнуло наслідок, мусить бути доведене до відома у письмовій формі.

Кан. 973 – § 1. У випадку перенесення перший уряд стає вакантним через канонічне прийняття другого уряду, хіба що право застерігає щось інше або інше накаже компетентна влада.
§ 2. Перенесений одержує винагороду, пов'язану з першим урядом, до часу канонічного прийняття другого.

Арт. ІІІ: Усунення

Кан. 974 – § 1. Усунення з уряду відбувається на підставі декрету, виданого законно компетентною владою, однак із збереженням, прав набутих евентуально на підставі договору або на підставі самого права згідно з приписом кан. 976.
§ 2. Щоб декрет усунення осягнув наслідок, він повинен бути доведений до відома письмово.
Кан. 975 – § 1. Якщо право не передбачає чогось іншого, то ніхто не може бути усунений з уряду, наданого йому на невизначений час, хіба що з поважної причини і з дотриманням способу дії, яку приписує правоь те стосується і того, хто міг би бути усунений з уряду, наданого йому на визначений час, але перед закінченням цього часу.
§ 2. З уряду, який надається комусь, згідно з приписами права, відповідно до розсудливого розгляду компетентною владою можна його усунути з виправданої причини, оціненої цією владою з дотриманням справедливості.

Кан. 976 – § 1. На підставі самого права з уряду усувається той:
1-е - хто втратив клирицький стан;
2-е - хто прилюдно відступив від католицької віри або прилюдно відійшов від єдності з католицькою Церквою;
3-є - священнослужитель, який намагався укласти подружжя, хоч би тільки цивільне.
§ 2. На усуненні, про яке мова в § 1, чч. 2 і 3, тільки тоді можна наполягати, коли відомо, що ствердила це компетентна влада.

Кан. 977 – Якщо хтось не на підставі самого права, а декретом компетентної влади усувається з уряду, який був основою його утримання, тоді та сама влада повинна подбати про забезпечення усуненому утримання протягом відповідного часу, хіба що про це подбано в інший спосіб.

Арт. ІV: Позбавлення

Кан. 978 – Позбавлення уряду може бути накладене тільки як кара за злочин.
ТИТУЛ ХХІ
ВЛАДА УПРАВЛІННЯ

Кан. 979 – § 1. Ті, що отримали свячення, є здатними до виконування, згідно з приписами права, влади управління, яка є в Церкві з Божого установлення.
§ 2. У виконування цієї влади можуть співдіяти інші вірні, згідно з приписами права.

Кан. 980 – § 1. Влада управління іншою є зовнішнього обсягу, іншою внутрішнього обсягу, чи сакраментальна чи не сакраментальна.
§ 2. Якщо влада управління виконується тільки у внутрішньому обсязі, то наслідки, які її виконування здатне викликати у зовнішньому обсязі, не визнаються в цьому обсязі, хіба що так постановлено в окреслених правом випадках.

Кан. 981– § 1. Влада управління є звичайною, якщо на підставі самого права пов'язана з якимсь урядомь є делегованою, коли надається самій особі не на підставі самого уряду.
§ 2. Звичайна влада може бути або власна, або заступна.

Кан. 982– § 1. Габітуальних повноважень стосуються приписи про делеговану владу.
§ 2. Габітуальне повноваження, надане Ієрархові – якщо в акті його надання не застережено чогось іншого або не передано чогось з уваги на особу – не вигасає з припиненням влади Ієрарха, якому воно було надане, але переходить до кожного Ієрарха, його наступника в управлінні.

Кан. 983 – § 1. Той, хто твердить, що він є делегований, зобов'язаний довести делегування.
§ 2. Делегований діє неправосильно, якщо переходить межі свого доручення стосовно речей, чи осіб.
§ 3. Не вважається, що делегований переходить межі свого мандату, коли він це виконує в інший спосіб, ніж йому було доручено, хіба що спосіб був приписаний для правосильності самим делегуючим.

Кан. 984 – § 1. Ієрархами є, крім Римського Архієрея, передусім Патріярх, верховний Архієпископ, Митрополит, який очолює якусь Церкву свого права, і єпархіяльний Єпископ, а також ті, які, згідно з приписами права, тимчасово стають їх наступниками в управлінні.
§ 2. Місцевими Ієрархами, крім Римського Архієрея, є єпархіяльний Єпископ, Екзарх, Апостольський Адміністратор, ті, хто, якщо немає вищеназваних, тимчасово є законно їх наступниками в управлінні, а також Протосинкел і Синкель Патріярх же, верховний Архієпископ, Митрополит, який очолює якусь митрополичу Церкву свого права, а також ті, які тимчасово є, згідно з приписами права, їх наступниками в управлінні, є місцевими Ієрархами тільки щодо єпархії, якою управляють, дотримуючись кан. 101.
§ 3. Вищі Настоятелі в інститутах посвяченого життя, які мають звичайну владу управління, також є Ієрархами, але не місцевими.

Кан. 985 – § 1. Влада управління поділяється на законодавчу, виконавчу і судову.
§ 2. Законодавча влада повинна виконуватись у спосіб, приписаний правом, а та, яку має церковний законодавець, нижчий від найвищої влади, не може бути правосильно делегована, хіба що загальне право застерігає щось іншеь нижчий законодавець не може правосильно видати закону суперечного з вищим правом.
§ 3. Судова влада, яку мають судді або судові колегії, повинна виконуватись у спосіб, приписаний правом, і не може бути правосильно делегована, хіба що йдеться про виготовлення підготовчих актів якогось декрету або вироку.

Кан. 986 – Виконавчу владу може виконувати хтось, навіть перебуваючи поза межами території, щодо підлеглих, також неприсутніх на території, хіба що загальне право передбачає щось інше або інше випливає з природи речіь стосовно мандрівників, які в даний час перебувають на території 9може виконувати виконавчу владу0, якщо йдеться про надання чогось корисного, або виконання того, що наказує загальне або партикулярне право, яким вони зв'язані на підставі припису кан. 1491, § 3.

Кан. 987 – Те, що загальне і партикулярне право Церкви свого права надає єпархіяльному Єпископові поіменно в обсязі виконавчої влади управління, вважається належним тільки єпархіяльному Єпископові й Екзархові, з виключенням Протосинкела і Синкелів, хіба що за спеціяльним дорученням.

Кан. 988 – § 1. Звичайна виконавча влада може бути делегована або для окремого акту або для сукупності випадків, хіба що право виразно застерігає щось інше.
§ 2. Виконавча влада, делегована Апостольським Престолом або Патріярхом, може бути субделегована або для окремого акту або для сукупності випадків, хіба що була передана з уваги на особисті якості або субделегація була виразно заборонена.
§ 3. Виконавча влада, делегована іншим авторитетом, що має звичайну владу, якщо вона делегована для сукупності випадків, може бути субделегована тільки для окремих випадківь якщо, однак, була делегована для одного або окреслених актів, то не може бути правосильно делегованою, хіба делегуючий, виразно на це дозволив.
§ 4. _одна субделегована влада не може бути знову правосильно субделегованою, хіба що делегуючий, виразно на це дозволив.

Кан. 989 – Звичайна виконавча влада, а також влада делегована для сукупності випадків, повинна бути щироко тлумачена, а кожна інша – стислоь однак, вважається, що тому, кому була делегована влада, було надано також те, без чого ця влада не може виконуватись.

Кан. 990 – § 1. Припускається, що виконавча влада, делегована багатьом особам, була делегована кожному зокрема.
§ 2. Коли для виконування тієї самої справи було делеговано кількох порізно, то той, хто першим почав полагоджувати справу, виключає інших від тієї самої діяльності, хіба що пізніше він не може або не хоче вести далі розпочату справу.
§ 3. Ті, яким надана делегація для колегіяльного виконування справи, повинні діяти всі, згідно з приписами про колегіяльні акти, хіба що в делегуванні було застережено щось інше.

Кан. 991– § 1. Звичайна влада втрачається з втратою уряду, з яким вона пов'язана.
§ 2. Звичайна влада призупиняється, якщо згідно з законом подано апеляцію або рекурс проти позбавлення уряду або усунення з нього, хіба що право застерігає щось інше.

Кан. 992– § 1. Делегована влада втрачається: після виконання дорученняь після закінчення часу надання або вичерпання кількості випадків, для яких була наданаь внаслідок зникнення цільової причини делегаціїь через скасування, виконане делегуючим і подане безпосередньо до відома делегованого, а також у випадку зречення з боку делегованого після повідомлення того, хто делегував, і ним прийняттяь зате не припиняється на випадок припинення влади делегуючого, хіба що щось інше випливає з доданих клявзул.
§ 2. Правосильним, однак, є акт делегованої влади тільки для внутрішнього обсягу, виконаний через неуважність після закінчення часу або вичерпання кількості справ.

Кан. 993 – Виконавча влада управління не призупиняється через подання рекурсу, хіба що загальне право виразно застерігає щось інше.

Кан. 994 – У випадку загальної помилки, фактичної чи правової, а також у випадку сумніву, позитивного і правдоподібного, правового або фактичного, Церква доповнює виконавчу владу управління як у зовнішньому, так і внутрішньому обсязі.

Кан. 995 – Зберігають свою силу правові приписи щодо виконавчої влади управління – хіба що загальне право застерігає щось інше або це випливає з природи речі – також щодо влади, про яку мова в канн. 441, § 1і 511, § 1, і щодо повноважень, яких вимагає право для правосильного виконання і уділяння святих тайн.
ТИТУЛ ХХІІ 
РЕКУРСИ ПРОТИ АДМІНІСТРАТИВНИХ ДЕКРЕТІВ 

 
<a name="c996"> Кан. 996 – Те, що постановляється в канонах цього титулу про декрети, слід застосовувати до всіх окремих адміністративних актів, виданих у зовнішньому обсязі на підставі будь-якої законної влади в Церкві поза судової, за винятком тих, які видані Римським Архієреєм або Вселенським Собором. 
 
<a name="c997"> Кан. 997 –    § 1. Той, хто вважає себе покривдженим декретом, може, згідно з приписами права, подати рекурс до вищої влади на того, хто видав декрет. 
   § 2. Перщий рекурс проти декретів Протосинкела або Синкелів подається єпархіяльному Єпископові, а проти декретів тих, які діють на підставі делегованої влади, – делегуючому. 
 
<a name="c998"> Кан. 998 –    § 1. Дуже бажано, щоб, якщо хтось вважає себе покривдженим декретом, між ним і автором декрету не виникав спір, але слід завжди щукати справедливого вирішення між ними, вдаючись також у разі потреби до поважних людей для посередництва або вивчення справи так, щоб через добровільне виправлення декрету або через справедливе відшкодування, або іншим відповідним шляхом спір був владнаний. 
   § 2. До цього вища влада повинна заохочувати сторони, поки прийме рекурс. 
<a name="c999"> Кан. 999 –    § 1. Поки хтось подасть рекурс, повинен письмово просити автора декрету про його скасування або виправлення протягом присікального терміну десяти днів від дня проголошення декрету, зрозуміло, що подання такої просьби є тим самим просьбою про призупинення дії декрету. 
 
   § 2. Обов'язок просьби не наполягає на відкликанні або виправленні декрету, якщо йдеться про перший рекурс проти декретів, про які мова в кан. 997,    § 2, або якщо йдеться про наступні рекурси, за винятком рекурсів проти декретів єпархіяльного Єпископа, якими був вирішений будь-який перший рекурс. 
<a name="c1000"> Кан. 1000 –    § 1. У випадках, в яких рекурс зупиняє виконання декрету, такий самий наслідок має також просьба, про яку мова в кан. 999,    § 1. 
   § 2. В інших випадках, якщо протягом десяти днів від одержання просьби автор декрету не зупинить його виконання, можна тим часом просити про зупинення вищу владу, яка може її вирішити тільки з поважної причини і маючи на увазі, щоб не потерпіло на цьому спасіння душь якщо потім подається рекурс, влада, яка має розглянути рекурс, повинна вирішити, чи зупинення виконання декрету слід затвердити чи відкликати. 
   § 3. Якщо протягом установленого терміну не був поданий ніякий рекурс проти декрету або якщо рекурс був поданий тільки з вимогою відшкодування втрат, то зупинення виконання декрету на підставі самого права перестає діяти. 
 
<a name="c1001"> Кан. 1001–    § 1. Рекурс повинен бути поданий протягом присікального терміну п'ятнадцяти днів. 
   § 2. Термін п'ятнадцяти днів збігає: 
1-е - у випадку, коли просьбу про відкликання або виправлення декрету треба вислати наперед, від дня оголошення декрету, на підставі якого автор виправив попередній декрет або відкинув просьбу, або, якщо нічого не вирішив, від тридцятого дня, рахуючи від одержання просьби; 
2-е - в інших випадках від дня, коли декрет був пред'явлений стороні. 
 
<a name="c1002"> Кан. 1002– Вища влада повинна протягом шістдесяти днів від одержання рекурсу видати декрет, який вирішує рекурс, хіба що партикулярне право власної Церкви свого права встановлює інші терміниь якщо ж цього не зроблено і той, хто подає рекурс, просить письмово, щоб такий декрет був виданий, то на тридцятий день від одержання цієї просьби, якщо навіть тоді нічого не зроблено, рекурс вважається відкиненим, немовби того дня був відкинений через декрет так, що можна подавати проти нього новий рекурс. 
 
<a name="c1003"> Кан. 1003 – У рекурсах проти адміністративних декретів слід дотримуватись кан. 1517, з застосуванням відповідних модифікаційь той, хто подає рекурс, завжди має право користуватися уповноваженим або адвокатом, уникаючи непотрібних зволіканьь мало того, слід призначити захисника з уряду, якщо той, хто подає рекурс, не має захисника і вища влада вважає, що він необхіднийь завжди, однак, вища влада може наказати, щоб той, хто подав рекурс, особисто з'явився, аби відповідати на запитання. 
 
<a name="c1004"> Кан. 1004 – Вища влада, яка розглядає рекурс, може не тільки декрет затвердити або визнати недійсним, але також скасувати і відкликати, але не виправляти, хіба що партикулярне право власної Церкви свого права надає вищій владі навіть таке повноваження. 
 
<a name="c1005"> Кан. 1005 – Якщо декрет був затверджений, визнаний недійсним, скасований, відкликаний або виправлений вищою владою, то за відшкодування втрат, якщо воно, евентуально, належиться, відповідає той, хто видав перший декреть а вища влада відповідає лише настільки, наскільки на підставі її декрету виникли втрати. 
 
<a name="c1006"> Кан. 1006 – Рекурс проти адміністративного декрету Патріярхаь навіть якщо йдеться про декрет, який стосується єпархії Патріарха, або про декрет, яким Патріярх вирішує рекурс, передається спеціяльному зібранню Єпископів, яке має бути утвореним згідно з приписами партикулярного права, хіба шо питання передається Апостольському Престоловіь проти рішення цього зібрання немає дальшого рекурсу із збереженням права на звернення до самого Римського Архієрея. 


ТИТУЛ ХХІІІ
ДОЧАСНЕ МАЙНО ЦЕРКВИ

Кан. 1007 – Церква, піклуючись про духовне добро людей, потребує дочасного майна і користується ним, наскільки цього вимагає її власна місіяь тому їй належить природне право набувати, володіти, управляти і відчужувати те дочасне майно, яке необхідне для осягнення її власних цілей, особливо для богопочитання, діл апостоляту, любові і належного утримання служителів.

Кан. 1008 – § 1. Римський Архієрей є найвищим управителем і розподілювачем усього дочасного майна Церкви.
§ 2. Право власності дочасного майна Церкви, під найвищою владою Римського Архієрея, належить тій юридичній особі, яка законно набула майно.

Кан. 1009 – § 1. Суб'єктом здатним набувати, володіти, управляти і відчужувати дочасне майно, згідно з приписами канонічного права, є будь-яка юридична особа.
§ 2. Усе дочасне майно, яке належить юридичним особам, є церковним майном.

ГЛАВА І
НАБУВАННЯ ДОЧАСНОГО МАЙНА

Кан. 1010 – Юридичні особи можуть набувати дочасне майно всіма справедливими способами, якими його можна іншим набувати.

Кан. 1011– Компетентна влада має право вимагати від вірних того, що необхідне для осягнення власних цілей Церкви.

Кан. 1012– § 1. Єпархіяльний Єпископ має право, наскільки це необхідно для добра єпархії, за згодою ради для економічних справ, накладати на підлеглих йому юридичних осіб податки, пропорційні доходам кожної особиь але не можна накладати податку на пожертви, одержані з нагоди відправи Божественної Літургії.
§ 2. На фізичні особи можна накладати податки тільки згідно з приписами партикулярного права власної Церкви свого права.

Кан. 1013 – § 1. До єпархіяльного Єпископа належить у межах, установлених партикулярним правом власної Церкви свого права, встановляти оплати на різні акти влади управління і пожертви з нагоди відправи Божественної Літургії, св. Тайн, освячень і благословень або будь-яких інших літургічних відправ, хіба що загальне право передбачає щось інше.
§ 2. Патріярхи і єпархіяльні Єпископи різних Церков свого права, які виконують свою владу на тій самій території, повинні дбати про те, щоб погоджено була встановлена та сама норма щодо розмірів оплат і пожертв.

Кан. 1014 – У всіх церквах, які постійно відкриті для вірних, єпархіяльний Єпископ може наказати збирання пожертв для окреслених починань Церкви.

Кан. 1015 – Збирати милостині фізичним або юридичним особам можна лише з дозволу влади, якій вони підлеглі, і за письмовою згодою Ієрарха місця, де проводиться збирання милостині.

Кан. 1016 – § 1. Пожертви, вчинені для певної цілі, можуть бути призначені тільки для цієї цілі.
§ 2. Якщо не стверджується нічого протилежного, то пожертви, подані керівникам або управителям будь-якої юридичної особи, вважаються зробленими для цієї юридичної особи.
§ 3. Прийняттю цих пожертв не можна відмовити, хіба що з виправданої причини і, в справах більшої ваги, з дозволу Ієрархаь дозвіл цього ж Ієрарха вимагається для прийняття пожертв, обтяжених зобов'язанням, який визначає спосіб користування ними або ставить умову, з дотриманням кан. 1042.

Кан. 1017 – Церква приймає норми давності також щодо дочасного майна згідно з канн. 1540-1542,

Кан. 1018 – Священні речі, які через посвячення або благословення призначені для богопочитання, якщо вони є приватною власністю, можуть набуватися приватними особами на підставі давності, але не можна вживати їх для світських цілей, хіба що втратили посвячення або благословенняь якщо ж вони належать церковній юридичній особі, то може набувати їх тільки інша церковна юридична особа.

Кан. 1019 – Нерухомі речі, рухомі цінні речі, які мають велике мистецьке або історичне, або матеріяльне значення, права і позови, як особові, так і речові, які належать Апостольському Престолові, підлягають давності після ста роківь ті, що належать якійсь Церкві свого права або єпархії, – після п'ятдесяти років, ті, що належать іншій юридичній особі – після тридцяти років.

Кан. 1020 – § 1. Всяка влада має важкий обов'язок дбати про те, аби набуте дочасне майно Церкви було записане на юридичну особу, якій воно належить, з дотриманням усіх приписів цивільного права, які забезпечують права Церкви.
§ 2. Якщо цивільне право не дозволяє, щоб дочасне майно було записане на юридичну особу, всяка влада повинна старатись, аби, вислухавши знавців цивільного права і компетентну раду, права Церкви залишились непорушними, з застосуванням способів, правосильних з точки цивільного права.
§ 3. Цих приписів слід дотримуватись також щодо дочасного майна, яким законно володіє юридична особа, набуття якого ще не підкріплене документами.
§ 4. Влада, безпосередньо вища, зобов'язана відстоювати додержання цих приписів.

Кан. 1021– В окремих єпархіях повинна бути, згідно з приписами партикулярного права власної Церкви свого права, спеціяльна установа, яка б збирала майно або пожертви з тією метою, щоб належно було забезпечене відповідне й в основному однакове утримання тих священнослужителів, які для добра єпархії виконують службу, хіба що про це подбано в інший спосіб.
§ 2. Там, де забезпечення, соціяльна захищеність і лікарська допомога для добра духовенства ще належно не налагоджені, партикулярне право кожної Церкви свого права повинно подбати, щоб були засновані установи, які забезпечують це під наглядом місцевого Ієрарха.
§ 3. Якщо є потреба, в окремих єпархіях слід утворити в спосіб, окреслений партикулярним правом власної Церкви свого права, спільний фонд, з якого єпархіяльні Єпископи могли б задовольняти зобов'язання щодо інших осіб, які служать Церкві, і заспокоювати різні потреби єпархії, і з якого також багатщі єпархії могли б допомагати бідніщим.

ГЛАВА ІІ
УПРАВЛІННЯ ЦЕРКОВНИМ МАЙНОМ

Кан. 1022– § 1. До єпархіяльного Єпископа належить наглядати за управлінням усього церковного майна, яке знаходиться в межах єпархії і не вилучене з-під його влади управління, зі збереженням законних підстав, які надають йому більші права.
§ 2. Беручи до уваги права, законні звичаї й обставини, Ієрархи повинні через видання відповідних інструкцій, в межах загального права і партикулярного права власної Церкви свого права старатися, щоб усе управління церковним майном було як слід налагоджене.
Кан. 1023 – Управління церковним майном юридичної особи належить тому, хто безпосередньо керує нею, хіба що право застерігає щось інше.

Кан. 1024 – § 1. Управитель церковного майна не може правосильно виконувати актів, які виходять поза межі і спосіб звичайного управління, хіба що за письмовою згодою компетентної влади.
§ 2. У статутах повинні бути окреслені акти, які виходять поза межі і спосіб звичайного управлінняь якщо ж статути мовчать у цій справі, до влади, якій безпосередньо підчиняється юридична особа, належить, порадившись з компетентною радою, окреслити того роду акти.
§ 3. Юридична особа не зобов'язана відповідати за акти, неправосильно допущені управителями, хіба що тільки тоді і настільки, наскільки одержала з них користь.

Кан. 1025 – Поки управитель церковного майна займе свій уряд, повинен:

1-е - Ієрархові або його делегатові дати обіцянку, що буде сумлінно виконувати свої обов'язки;

2-е - підписати перевірений Ієрархом докладний інвентар церковного майна, дорученого його управлінню.

Кан. 1026 – Один примірник інвентаря церковного майна повинен зберігатися в архіві юридичної особи, якій воно належить, другий в архіві єпархіяльної куріїь в обох примірниках слід відмічати кожну зміну, якої зазнає сталий майновий стан цієї юридичної особи.

Кан. 1027 – Власті повинні дбати про те, щоб управителі церковного майна дали відповідні грошові застави, правосильні з точки зору цивільного права, аби на випадок смерті управителів або залишення ними уряду Церква не зазнала ніякої шкоди.

Кан. 1028 – § 1. Кожний управитель церковного майна зобов'язаний виконувати свої обов'язки із старанністю доброго господаря.
§ 2. Отже особливо він повинен:

1-е - дбати, щоб довірене його опіці церковне майно ніяким чином не пропало або не зазнало ніякої шкоди, укладаючи з цією метою, в разі потреби, страхові договори;

2-е - дотримуватись приписів канонічного і цивільного права, а також виданих фундатором або дарителем або компетентною владою, і особливо старатись, щоб Церква не зазнала шкоди внаслідок недодержання цивільного права;

3-є - стягати ретельно і своєчасно доходи з майна і надходження, а стягнені переховувати безпечно і вживати їх згідно з волею фундатора або з законними нормами;

4-е - дбати, щоб виплачувались у встановлений час проценти, належні за позичку або гіпотеку, і щоб своєчасно була повернена основна сума боргу;

5-е - вкладати грощі, які, можливо, залишаться після покриття витрат, і які можна корисно інвестувати, за згодою Ієрарха, на цілі Церкви або юридичної особи;

6-е - мати в належному стані книги прибутків і витрат;

7-е - під кінець кожного року скласти звіт про управління;

8-е - документи, на яких jрунтуються права юридичної особи на церковне майно, упорядковувати і зберігати в архіві, а автентичні їх примірники, коли це можна легко зробити, здати в архів єпархіяльної курії.
§ 3. Наполегливо рекомендується, щоб управителі щороку складали бюджет прибутків і витрать а партикулярне право може його наказати і докладно визначити спосіб, як він має бути виготовлений.

Кан. 1029 – Управитель церковного майна не повинен з рухомого майна, яке не належить до сталого маєтку, робити пожертви, крім поміркованих згідно з законним звичаєм, але тільки з виправданої причини милосердя або любові.

Кан. 1030 – Управитель церковного майна:

1-е - у договорах про працю повинен точно дотримуватись також приписів цивільного права стосовно праці і суспільного життя, згідно з засадами, які визнає Церква;

2-е - тим, що працюють за договором про наймання, повинен виплачувати справедливу винагороду так, щоб вони могли належно задовільнити потреби, власні і своєї родини.

Кан. 1031– § 1. Управитель церковного майна повинен щорічно представляти власному Ієрархові звіт про управління. Протилежний звичай відхиляється.
§ 2. Про дочасне майно, яке вірні жертвують Церкві, управитель церковного майна повинен прилюдно представляти звіт згідно із способом, установленим партикулярним правом, хіба що місцевий Ієрарх з поважної причини постановив щось інше.

Кан. 1032– Управитель церковного майна не повинен від імені юридичної особи ні розпочинати судову справу, ні виступати з позовом у цивільному суді, хіба що з дозволу власного Ієрарха.

Кан. 1033 – Управитель церковного майна, який самовільно покинув свій уряд або завдання, зобов'язаний дати відшкодування, якщо з такого самовільного покинення виникла шкода для Церкви.

ГЛАВА ІІІ
ДОГОВОРИ, ЗОКРЕМА ВІДЧУЖЕННЯ

Кан. 1034 – Того, що цивільне право території, де укладається договір, поста новляє про договори як взагалі, так і зокрема, а також про зобов'язання, треба дотримуватись на підставі канонічного права щодо речі, яка підлягає владі Церкви, з тими самими наслідками.

Кан. 1035 – § 1. Для відчуження церковних дібр, які на підставі законного надання становлять сталий набутий маєток юридичної особи, вимагається:

1-е - виправдана причина, як, наприклад, нагла потреба, виразна користь, милосердя, любов або пастирська підстава;
2-е - оцінка відчужуваної речі, виконана знавцями в письмовій формі;
3-є - у випадках, приписаних правом, письмова згода компетентної влади, без якої відчуження є неправосильне.
§ 2. Слід також дотримуватись інших засобів обережності, приписаних компетентною владою, щоб уникнути шкоди для Церкви.

Кан. 1036 – § 1. Якщо вартість церковного майна, відчуження якого пропонується, міститься в межах між найменшою і найвищою сумою, встановленою Синодом Єпископів патріяршої Церкви або Апостольським Престолом, то вимагається згода:

1-е - ради з економічних справ і колегії єпархіяльних радників, якщо йдеться про майно єпархії;
2-е - єпархіяльного Єпископа, який у цьому випадку потребує згоди ради з економічних справ і колегії єпархіяльних радників, якщо йдеться про майно юридичної особи, підлеглої цьому ж єпархіяльному Єпископові;
3-є - влади, окресленої в уставі або статутах, якщо йдеться про майно юридичної особи, не підлеглої єпархіяльному Єпископові.
§ 2. У патріярших Церквах, якщо вартість майна перевищує найвищу суму, встановлену Синодом Єпископів патріяршої Церкви, але не подвійно, вимагається згода:

1-е - Патріярха, дана за згодою постійного Синоду, якщо йдеться про майно єпархії в межах території патріяршої Церкви, хіба що партикулярне право цієї ж Церкви велить інакше;
2-е - єпархіяльного Єпископа і Патріярха, дана за згодою постійного Синоду, якщо йдеться про майно юридичної особи, підлеглої єпархіяльному Єпископові, який виконує свою владу в межах території патріяршої Церкви;
3-є - Патріярха, дана за згодою постійного Синоду, якщо йдеться про майно юридичної особи, не підлеглої єпархіяльному Єпископові, навіть папського права, яке знаходиться в межах території патріяршої Церкви.
§ 3. У патріярших Церквах, якщо вартість майна подвійно перевищує найвищу суму, встановлену Синодом Єпископів патріяршої Церкви і, якщо йдеться про цінні речі або подаровані Церкві на підставі обіту, слід дотримуватись § 2, але Патріярх потребує згоди цього ж Синоду.
§ 4. В інших випадках вимагається згода Апостольського Престолу, якщо вартість майна перевищує суму, встановлену або затверджену самим Апостольським Престолом, і, якщо йдеться про цінні речі або подаровані Церкві на підставі обіту.

Кан. 1037 – Для відчуження дочасного майна патріяршої Церкви або єпархії Патріярха, Патріярх потребує:

1-е - поради постійного Синоду, якщо вартість міститься між найменшою і найбільшою сумою, встановленою Синодом Єпископів патріяршої Церкви і якщо йдеться про майно патріяршої Церквиь якщо ж йдеться тільки про майно єпархії Патріярха, слід дотримуватись приписів кан. 1036, § 1, ч. 1;
2-е - згоди постійного Синоду, якщо вартість майна перевищує найбільшу суму, встановлену Синодом Єпископів патріяршої Церкви, але не подвійно;
3-є - згоди Синоду Єпископів патріяршої Церкви, якщо вартість майна подвійно перевищує цю суму і якщо йдеться про цінні речі або подаровані Церкві на підставі обіту.

Кан. 1038 – § 1. Ті, чия порада, згода або затвердження вимагаються законом для відчуження церковного майна, не повинні давати пораду, згоду або затвердження, поки не ознайомляться докладно з економічним станом юридичної особи, дочасне майно якої має бути відчуженим, і з уже проведеними відчуженнями.
§ 2. Порада, згода або затвердження вважаються не даними, якщо в просьбах про них ідеться про вже проведені відчуження.

Кан. 1039 – Для кожного відчуження потрібна згода тих, які в цьому зацікавлені.

Кан. 1040 – Якщо церковне майно було відчужене всупереч приписам канонічного права, але відчуження правосильне на підставі цивільного права, то вища влада того, хто провів таке відчуження, повинна вирішити, зваживши все зріло, чи і який позов, ким і проти кого має бути поданий для захисту прав Церкви.

Кан. 1041– Якщо не йдеться про річ дуже малої вартості, не можна без спеціяльного дозволу влади, про який мова в канн. 1036 і 1037, продавати або віддавати в оренду церковне майно власним управителям та їх близьким аж до четвертого ступеня кровного споріднення або посвоячення.

Кан. 1042– Слід дотримуватись приписів канн. 1035-1041не тільки у відчужуванні, а й у будь-якій справі, внаслідок якої майнове становище юридичної особи може погірщитись.

ГЛАВА ІV
ПОБОЖНІ ЗАПИСИ І ПОБОЖНІ ФУНДАЦІЇ

Кан. 1043 – § 1. Той, хто на підставі природного або канонічного права може вільно розпоряджатися своїм майном, може також призначити своє майно на побожні цілі чи за допомогою акту між живими, чи за допомогою заповіту.
§ 2. У заповітах на користь Церкви слід, по змозі, дотримуватись приписів цивільного праваь якби вони були знехтувані, треба нагадати спадкоємцям, що вони зобов'язані сповнити волю заповідача.

Кан. 1044 – Записи вірних, які дарують або заповідають своє майно на побожні цілі чи за допомогою акту між живими, чи за допомогою заповіту, прийняті згідно з законом, повинні бути якнайстаранніше виконані також щодо способу управління і користування майном, згідно з приписом кан. 1045.

Кан. 1045 – § 1. Ієрарх є виконавцем усіх побожних записів, здійснених як за допомогою заповітів, так і за допомогою акту між живими.
§ 2. На підставі цього права Ієрарх може і повинен дбати, також через візитацію, щоб виконувались побожні записиь інші виконавці зобов'язані після виконання свого завдання здати йому звіт.
§ 3. Клявзули, суперечні з цим правом Ієрарха, додані до розпоряджень заповітів, слід вважати не доданими.

Кан. 1046 – § 1. Хто, одержав майно на побожні цілі чи за допомогою акту між живими, чи за допомогою заповіту по довіреності, повинен повідомити власного Ієрарха про довіреність і дати йому список усіх тих дібр разом із пов'язаними зобов'язаннямиь якби, однак, даритель виразно і ріщуче це забороняв, то не повинен прийняти довіреності.
§ 2. Ієрарх повинен вимагати, щоб майно, прийняте по довіреності, було безпечно вмішене, і дбати про виконання побожних записів, згідно з кан. 1045, § 2.
§ 3. Якщо йдеться про довірене добро, доручене якомусь членові чернечого інституту або товариства спільного життя на подобу чернечих, а призначене для місцевих або єпархіяльних церков, для вірних, які там мають постійне місце проживання, або на підтримку побожних справ, Ієрархом, про якого мова в § § 1і 2, є місцевий Ієрарх.

Кан. 1047 – § 1. Побожними фундаціями в праві вважаються:

1-е - побожні автономні фундації, тобто сукупності речей, призначені на діла милосердя, апостоляту або духовної чи матеріяльної любові і засновані компетентною владою як юридична особа;

2-е - побожні не автономні фундації, тобто дочасне майно, передане будь-яким способом якійсь юридичній особі з довготривалим зобов'язанням, визначеним партикулярним правом, для осягнення з річних доходів цілі, про які мова в ч. 1.
§ 2. Дочасне майно не автономної фундації, якщо було довірене юридичній особі, підлеглій єпархіяльному Єпископові, після закінчення визначеного часу повинно бути передане установі, про яку мова в кан. 1021, § 1, хіба що виразно була виявлена інша воля фундатораь інакше воно переходить до цієї юридичної особи.

Кан. 1048 – § 1. Побожні автономні фундації може засновувати лише єпархіяльний Єпископ та інша вища влада.
§ 2. Щоб юридична особа могла правосильно прийняти не автономну фундацію, потрібна письмова згода власного Ієрархаь але Ієрарх не повинен давати згоди, поки згідно з законом не впевниться, що юридична особа спроможна взяти на себе зобов'язання і задовольнити раніше взятіь цей Ієрарх повинен також дбати, аби доходи повністю відповідали доданим зобов'язанням, згідно із звичаєм власної Церкви свого права.
§ 3. Завданням партикулярного права є окреслити інші умови, без яких не можна засновувати або приймати побожні фундації.

Кан. 1049 – Ієрарх, який заснував побожну фундацію або дав згоду на прийняття фундації, повинен негайно призначити безпечне місце, де можна б було помістити грощі і рухоме майно, передане через дарування на ту ціль, аби ці грощі або вартість рухомого майна були забезпечені і якнайскоріше обережно і корисно, за розумним рішенням цього ж Ієрарха, за порадою зацікавлених і компетентної ради, були покладені на користь цієї фундації з виразно окресленою згадкою про зобов'язання.

Кан. 1050 – Один примірник фундаційного документа повинен зберігатись в архіві єпархіяльної курії, другий – в архіві юридичної особи.

Кан. 1051– § 1. З дотриманням приписів канн. 1044-1046 і 1031 слід виготовити список зобов'язань, які виникають з побожних фундацій, поміщаючи його у видному місці, аби зобов'язання, намічені до виконання, не піщли в забуття.
§ 2. Треба мати книгу і зберігати її у пароха або настоятеля церкви, в якій слід відмічати окремі зобов'язання та їх виконання і пожертви.

Кан. 1052– § 1. Редукція зобов'язань щодо відправи Божественної Літургії застерігається Апостольському Престолові.
§ 2. Якщо у фундаційному документі це виразно застережено, Ієрарх може зредукувати зобов'язання відправи Божественної Літургії внаслідок зменшення доходів.
§ 3. Єпархіяльний Єпископ внаслідок зменшення доходів, поки триває причина, має владу зредукувати кількість відправ Божественної Літургії залежно від законно існуючих в єпархії пожертв, якщо тільки немає нікого, хто є зобов'язаний, і кого можна було б успіщно схилити до підвищення пожертв.
§ 4. Єпархіяльний Єпископ має також владу зредукувати зобов'язання відправи Божественної Літургії, які обтяжують церковні установи, якщо доходи стали недостатніми для осягнення того, що з них можна було одержати під час прийняття зобов'язань.
§ 5. Повноваження, про які мова в § § 3 і 4, мають також генеральні Настоятелі чернечих інститутів або клирицьких товариств спільного життя на подобу чернечих папського або патріяршого права.
§ 6. Повноваження, про які мова § § 3 і 4, єпархіяльний Єпископ може делегувати тільки Єпископові коад'юторові, Єпископові помічнику, Протосинкелу або Синкелам, виключивши будь-яку субделегацію.

Кан. 1053 – Тим владам, про які мова в кан. 1052, належить надто повноваження перенесення з виправданої причини зобов'язань відправи Божественної Літургії на дні або установи, відмінні від тих, які були визначені у фундаційному акті.

Кан. 1054 – § 1. Скорочення, обмеження, заміна розпоряджень вірних, які дарують або залишають своє майно на побожні цілі, можуть здійснюватись цим Ієрархом лише з виправданої і необхідної причини, якщо фундатор це повноваження Ієрархові виразно надав.
§ 2. Якщо через зменшення доходів або з іншої причини, але без жодної вини управителів, неможливим стало виконування накладених обов'язків, тоді Ієрарх, порадившись з зацікавленими особами і компетентною владою, а також зберігаючи, по змозі, якнайкраще волю фундатора, може ці зобов'язання справедливо зменшити, з дотриманням кан. 1052.
§ 3. В інших випадках слід звертатися до Апостольського Престолу або Патріярха, який повинен діяти за згодою постійного Синоду.

ТИТУЛ ХХІV
СУДОЧИНСТВО В ЗАГАЛЬНОМУ

Кан. 1055 – § 1. Предметом судочинства є:
1-е - відстоювання або захист прав фізичних або юридичних осіб або ствердження правових фактів;
2-е - злочини в тому, що стосується накладання кари.
§ 2. Однак у спорах, які виникли внаслідок акту виконавчої влади, компетентною є тільки вища влада згідно з приписами канн. 996-1006.

Кан. 1056 – У справах, які застережені якійсь Дикастерії Апостольського Престолу, трибунали повинні дотримуватись норм, виданих цією Дикастерією.

Кан. 1057 – У справах слуг Божих, щоб їх проголосити Святими, слід дотримува-тись спеціяльних норм, установлених Римським Архієреєм.

ГЛАВА І
КОМПЕТЕНТНИЙ СУД

Кан. 1058 – Римського Архієрея ніхто не може судити.
Кан. 1059 – § 1. З уваги на верховенство Римського Архієрея кожний вірний може свою справу із суду будь-якого ступеня і на будь-якій стадії спору передати самому Римському Архієреєві, який є для всього католицького світу найвищим суддею і який сам особисто судить або через трибунали Апостольського Престолу, або через ним делегованих суддів.
§ 2. Однак це звернення до Римського Архієрея не призупиняє, крім випадку апеляції, виконування влади суддею, який вже почав розглядати справу і який через те аж до остаточного вироку може продовжувати процес, хіба що стало відомо, що Римський Архієрей відкликав справу для себе.

Кан. 1060 – § 1. Тільки сам Римський Архієрей має право судити:
1-е - Патріярхів;
2-е - Єпископів у карних справах;
3-є - тих, які займають найвищу державну посадуь
4-е - інші справи, які сам відкликав на свій суд.
§ 2. За винятком Єпископів, які виконують свою владу в межах території патріяршої Церкви, інших Єпископів у спірних справах судить трибунал, призначений Римським Архієреєм, з дотриманням припису кан. 1066, § 2.
§ 3. Суддя не може розглядати справу, яка стосується акту або документа, затвердженого в спеціяльний спосіб Римським Архієреєм, хіба що одержав від нього попереднє доручення.

Кан. 1061– Перед трибунали Апостольського Престолу слід позивати особи, які не мають вищої влади нижче Римського Архієрея, чи це є фізичні особи, не поставлені в єпископському сані, чи юридичні особи, з дотриманням кан. 1063, § 4, чч. 3 і 4.

Кан. 1062– § 1. Синод Єпископів патріяршої Церкви, із збереженням компетенції Апостольського Престолу, є найвищим трибуналом у межах території цієї Церкви.
§ 2. Синод Єпископів патріяршої Церкви повинен таємним голосуванням вибрати на п'ять років із свого складу генерального Керівника управління справедливості і двох Єпископів, які разом з ним, як головою, утворюють трибуналь якщо ж один із цих трьох Єпископів причетний до справи або не може бути присутнім, Патріярх за згодою постійного Синоду повинен замінити його іншим Єпископомь подібно у випадку заперечення (відводу) Патріярх повинен розглядати справу за згодою постійного Синоду.
§ 3. До цього трибуналу належить судити спірні справи єпархій чи Єпископів, а також титулярних Єпископів.
§ 4. Апеляція в цих справах відбувається до Синоду Єпископів патріяршої Церкви, без права дальщої апеляції із збереженням припису кан. 1059.
§ 5. Генеральний Керівник управління справедливості має право наглядати за всіма трибуналами в межах території патріяршої Церкви і право приймати рішення у запереченні проти якогось судді звичайного трибуналу патріяршої Церкви.

Кан. 1063 – § 1. Патріярх повинен утворити звичайний трибунал патріяршої Церкви, відмінний від трибуналу єпархії Патріярха.
§ 2. Цей трибунал повинен мати власного голову, суддів, промотора справедливості, захисників вузла та інших необхідних працівників, іменованих Патріярхом за згодою постійного Синодуь голова, судді, промотор справедливості і захисники вузла не можуть бути усуненими, хіба що Синодом патріяршої Церкви, а зречення від уряду може прийняти тільки Патріярх.
§ 3. Цей трибунал є апеляційним трибуналом у другому і в дальщих ступенях судочинства з допомогою суддів, які змінюють один одного, для справ, уже вирішених у нижчих трибуналахь цьому трибуналові належать також права митрополичого трибуналу у тих місцях території патріяршої Церкви, де не засновані провінції.
§ 4. Цьому трибуналу належить з допомогою суддів, які змінюють один одного, розглядати в першому і в дальщих ступенях суду справи:
1-е - Екзархів і делегатів Патріярха, які не є Єпископами;
2-е - фізичних або юридичних осіб, безпосередньо підлеглих Патріярхові;
3-є - інститутів посвяченого життя папського права;
4-е - Настоятеля інституту посвяченого життя папського права, який не має у цьому інституті Настоятеля, наділеного судовою владою;
5-е - на підставі припису партикулярного права, застережені цьому трибуналові.

Кан. 1064 – § 1. Митрополичий трибунал, який не є відмінним від трибуналу єпархії Митрополита, є апеляційним трибуналом від вироків єпархіяльних трибуналів.
§ 2. Від справ, які розглядались у першому ступені судочинства перед Митрополитом або іншим єпархіяльним Єпископом, який не має вищої влади нижче Римського Архієрея, апеляція повинна проводитись до трибуналу, призначеного ним самим у сталий спосіб із затвердженням Апостольського Престолу, дотримуючись канн. 139 і 175.
Кан. 1065 – Трибуналом третього ступеня є Апостольський Престол, хіба що загальне право виразно застерігає щось інше.

Кан. 1066 – § 1. У кожній єпархії і для всіх справ, не вилучених виразно на підставі права, суддею на першому ступені судочинства є єпархіяльний Єпископ.
§ 2. Якщо йдеться про права або дочасне майно юридичної особи, представленої єпархіяльним Єпископом, то на першому ступені судочинства судить апеляційний трибунал, з дотриманням кан. 1062, § 3.
Кан. 1067 – § 1. Трибунал першого ступеня для багатьох єпархій тієї самої Церкви свого права може бути утворений Патріярхом за згодою зацікавлених єпархіяльних Єпископів, якщо йдеться про єпархії в межах території патріяршої Церквиь в інших випадках – самими єпархіяльними Єпископами, які на це погодились, із затвердженням Апостольського Престолу.
§ 2. Цей трибунал повинен бути утворений, якщо окремі єпархіяльні Єпископи не можуть утворити з будь-якої причини власний трибуналь в межах території патріяршої Церкви, в разі потреби, такий трибунал повинен бути утворений Синодом Єпископів патріяршої Церкви.
§ 3. В єпархіях, для яких такий трибунал утворений, колегіяльний єпархіяльний трибунал правосильно не може бути утворений.
§ 4. Зібранню єпархіяльних Єпископів, які дали згоду на такий трибунал, або єпархіяльному Єпископові, вибраному ним же, належать повноваження, які має єпархіяльний Єпископ щодо свого трибуналуь якщо ж цей трибунал був утворений Синодом Єпископів патріяршої Церкви або Апостольським Престолом, треба дотримуватись приписів, установлених самим Синодом або Апостольським Престолом.
§ 5. Апеляція від цього трибуналу подається в межах території патріяршої Церкви до звичайного трибуналу патріяршої Церквиь в інших випадках – до трибуналу, призначеного в сталий спосіб зібранням Єпископів, про що мова в § 4, з затвердженням Апостольського Престолу, або призначеного самим Апостольським Престолом.
Кан. 1068 – § 1. Єпархіяльні Єпископи різних Церков свого права, які виконують свою владу на тій самій території, можуть домовитись між собою про встановлення спільного трибуналу, який розглядав би спірні і карні справи вірних, підлеглих якомусь з цих єпархіяльних Єпископів.
§ 2. Якщо немає відповідних суддів та інших працівників трибуналів, єпархіяльні Єпископи повинні подбати, щоб був установлений спільний трибунал.
§ 3. Єпархіяльні Єпископи, які погодились на спільний трибунал, повинні призначити одного з-поміж себе, якому в цьому трибуналі належать повноваження, що їх має єпархіяльний Єпископ у своєму трибуналі.
§ 4. Від вироків спільного трибуналу першого ступеня апеляція подається до трибуналу, призначеного в сталий спосіб Апостольським Престолом.
Кан. 1069 – § 1. Спори між фізичними або юридичними особами того самого інституту посвяченого життя, в якому Настоятелі наділені владою управління, за винятком світських інститутів, слід вирішувати перед суддею або трибуналом, окресленим в уставі або статутах інституту.
§ 2. Якщо спір виникає між фізичними або юридичними особами різних інститутів посвяченого життя – за винятком світських інститутів – або також того самого інституту єпархіяльного права та іншого, в якому Настоятелі не наділені владою управління, або між членом або юридичною особою інституту посвяченого життя та якоюсь іншою фізичною або юридичною особою, судить на першому ступені судочинства єпархіяльний трибунал.

Кан. 1070 – Влада, яка утворює будь-який трибунал, повинна старатись, щоб трибунал мав власні статути, затверджені цією владою, в яких мають бути окреслені спосіб іменування суддів та інших працівників, час служби, винагорода та інше, чого вимагає право.

Кан. 1071– Кожний трибунал має право просити допомоги в іншого трибуналу будь-якої Церкви, щоб провести деякі процесуальні дії, однак за винятком тих дій, які включають рішення суддів.
Кан. 1072– У справах, про які мова в канн. 1060, 1061, 1062, § 3 і 1063, § 4, цілковито некомпетентними є нижчі суддіь подібно некомпетентним є суддя, якщо не дотримана компетенція, встановлена з уваги на ступінь суду.
Кан. 1073 – § 1. На першому ступені судочинства можна позивати лише перед суддю, який є компетентним завдяки одній з підстав, визначених загальним правом.
§ 2. Некомпетентність судді, якому не належить жодна з цих підстав, називається відносною.
§ 3. Якщо право виразно не застерігає щось інше, то позивач користується судом відповідачаь якщо б відповідач мав різні суди, то вибір суду надається позивачу.

Кан. 1074 – Будь-хто може бути позваним перед трибунал постійного або тимчасового місця проживання.

Кан. 1075 – § 1. Неосілий має суд у місцевості, де в даний час проживає.
§ 2. Той, чиє постійне або тимчасове місце проживання ані місце перебування не відомі, може бути позваним до суду позивача, якщо йому не прислуговує інший законний суд.

Кан. 1076 – З уваги на положення речі сторону можна позвати перед трибунал місця, де знаходиться спірна річ, якщо позов стосується цієї речі або йдеться про безправне позбавлення.
Кан. 1077 – § 1. З уваги на договір сторону можна позвати перед трибунал місця, де був укладений або повинен бути виконаний договір, хіба що сторони згідно вибрали інший трибунал.
§ 2. Якщо справа стосується зобов'язань, які випливають з іншого приводу, то сторону можна позвати перед трибунал місця, де зобов'язання постало або має бути виконане.

Кан. 1078 – У карних справах, навіть при відсутності обвинуваченого, можна його позвати перед трибунал місця, де був скоєний злочин.

Кан. 1079 – Сторона може бути позвана:
1-е - у справах, які стосуються управління, перед трибунал місця, де виконувалось управлінняь
2-е - у справах, які стосуються спадщини або побожних легатів, перед трибунал останнього постійного або тимчасового місця проживання або перебування, із збереженням припису кан. 1075, § 2, того, про чию спадщину або побожний легат ідеться, хіба що йдеться про звичайне виконання легата, яке слід розглядати відповідно до звичайних норм компетенції.

Кан. 1080 – Якщо жодна з вищеназваних підстав судді не надається і, однак, справа вводиться до нього, то він сам одержує компетенцію, коли дають згоду сторони і влада, якій трибунал безпосередньо підлягає.
Кан. 1081– З уваги на взаємозв'язок один і той самий трибунал і на тому самому процесі повинен розглядати справи, пов'язані між собою, хіба що цьому стоїть на перешкоді припис права.

Кан. 1082– З уваги на випередження, якщо два або більше трибуналів є однаково компетентними, то тоді право розглядати справу має той, хто раніше законно викликав відповідача до суду.

Кан. 1083 – § 1. Конфлікти між суддями про те, хто з них є компетентним для якоїсь справи, повинні бути вирішені апеляційним трибуналом того судді, якому першому був поданий позов через позовну скаргу.
§ 2. Якщо один з двох трибуналів є трибуналом другої апеляції, то конфлікт повинен бути вирішений трибуналом третього ступеня замість трибуналу, до якого позов уперше був поданий.
§ 3. Від рішень у цих конфліктах немає апеляції.

Кан. 1084 – § 1. Колегіяльному трибуналові трьох суддів застерігаються:
1-е - справи про вузол свячення;
2-е - справи про подружні вузли, з дотриманням канн. 1372-1374;
3-є - карні справи про злочини, за які грозить кара великої екскомуніки, позбавлення уряду, повернення до нижчого ступеня або позбавлення духовного стану;
4-е - справи, окреслені партикулярним правом власної Церкви свого права.
§ 2. Інші справи розглядаються одним суддею, хіба що єпархіяльний Єпископ застерігає певну справу колегії, складеній з трьох суддів.
§ 3. Якщо в трибуналі першого ступеня не вдасться установити колегії, то поки триває така неможливість, Патріярх за порадою постійного Синоду може дозволити, щоб єпархіяльний Єпископ доручив справи одноосібному судді-священнослужителю, який, по змозі, повинен добрати собі асесора й авдитораь те саме може дозволити Митрополит, який очолює митрополичу Церкву свого права, або також Митрополит патріяршої Церкви, поставлений поза межами території цієї Церкви, той і той за порадою двох єпархіяльних Єпископів, найстарших єпископським свяченнямь в інших випадках слід звертатися до Апостольського Престолу.

Кан. 1085 – § 1. Колегіяльний трибунал повинен діяти колегіяльно і для правосильності виносити рішення більшістю голосів, якщо йдеться:
1-е - про відхилення просьби прозустрічний 9взаємний0 позов або вставну справу;
2-е - про вирішення рекурсу проти декрету голови;
3-є - про вирок, навіть тимчасовий, і про декрети, які мають силу остаточного вироку.
§ 2. Усі інші процесуальні дії повинен виконувати доповідач, хіба що колегія застерігає собі деякі з них, хоч не для правосильності.
§ 3. Якщо справа була колегіяльно розглянута у суді першого ступеня, то повинна бути також колегіяльно вирішена на ступені апеляції і не меншою кількістю суддівь якщо ж – одноосібним суддею, то тоді також на ступені апеляції має бути вирішена одноосібним суддею, за винятком випадку, про який мова в кан. 1084, § 3.

ГЛАВА ІІ
ПРАЦІВНИКИ ТРИБУНАЛІВ

Арт. І: Судовий Вікарій, судді й авдитори

Кан. 1086 – § 1. Єпархіяльний Єпископ зобов'язаний поставити судового Вікарія із звичайною судовою владою, яким не може бути Протосинкел, хіба що невеликий простір єпархії або мала кількість справ радять щось інше.
§ 2. Судовий Вікарій становить один трибунал разом з єпархіяльним Єпископом, але не може судити справ, які єпархіяльний Єпископ застеріг собі.
§ 3. Судовому Вікарію можна дати помічників, які називаються допоміжними судовими Вікаріями.
§ 4. Як судовий Вікарій, так і допоміжні судові Вікарії повинні бути священиками бездоганної репутації, докторами або принаймні ліценціятами канонічного права, наділені розсудливістю і почуттям справедливості, у віці не менше тридцяти років.

Кан. 1087 – § 1. В єпархії єпархіяльний Єпископ повинен іменувати єпархіяльних суддів, якими мають бути священнослужителі.
§ 2. Патріярх за порадою постійного Синоду або Митрополит, який очолює митрополичу Церкву свого права, за порадою двох єпархіяльних Єпископів, найстарших єпископським свяченням, може дозволити, щоб також інші вірні були іменовані суддями, з-поміж яких, у разі потреби, один міг би бути добраним для утворення колегіїь у всіх інших випадках у цій справі слід звертатися до Апостольського Престолу.
§ 3. Судді повинні бути бездоганної репутації, докторами або принаймні ліценціятами канонічного права, наділені розсудливістю і почуттям справедливості.

Кан. 1088 – § 1. Судовий Вікарій, допоміжний судовий Вікарій та інші судді іменуються на визначений час.
§ 2. Якщо визначений час минув під час вакантності єпархіяльного престолу, то їх не можна усунути, а вони продовжують перебувати на уряді, поки новий єпархіяльний Єпископ не зарадить становищу.
§ 3. Якщо судового Вікарія іменує Адміністратор єпархії, то він потребує затвердження з приходом нового єпархіяльного Єпископа.

Кан. 1089 – Одноосібний суддя у кожній справі може добрати собі для допомоги двох асесорів з-поміж вірних християн зразкового життя.

Кан. 1090 – § 1. Двох суддів, які разом з головою утворюють колегіяльний трибунал, судовий Вікарій повинен призначити з-поміж єпархіяльних суддів в порядку черговості турами, хіба що єпархіяльний Єпископ на свій розсуд визнає за доречне щось інше.
§ 2. Судовий Вікарій не повинен міняти раз призначених суддів, хіба що з дуже важливої причини, яку слід для правосильності вказати в декреті.

Кан. 1091– § 1. На чолі колегіяльного трибуналу стоїть, якщо це можливо, судовий Вікарій або допоміжний судовий Вікарій.
§ 2. Голова колегіяльного трибуналу повинен призначити одного з суддів цього трибуналу доповідачем, хіба що сам хоче виконувати цю функцію.
§ 3. Той самий голова може з виправданої причини замінити доповідача іншим.
§ 4. Доповідач на зібранні суддів доповідає про справу і редагує вирок у письмовій формі.

Кан. 1092– Одноосібному судді належать права трибуналу й голови.

Кан. 1093 – § 1. Суддя або голова колегіяльного трибуналу можуть для проведення інструкції справи призначити авдитора, добираючи його з-поміж суддів трибуналу, або з вірних християн, допущених єпархіяльним Єпископом для цього уряду.
§ 2. Єпархіяльний Єпископ може допустити до уряду авдитора вірних християн, які відзначаються добрими звичаями, розсудливістю і знанням.
§ 3. До авдитора належить, згідно з дорученням судді, тільки збирати докази і зібрані передавати суддіь він може тим часом вирішити, якщо цього не забороняє доручення судді, які докази і яким чином їх слід збирати, коли часом у зв'язку з цією справою виникне якесь питання під час виконування ним уряду.

Арт. ІІ: Промотор справедливості, захисник вузла і нотар

Кан. 1094 – Для спірних справ, в яких може бути поставлене під загрозу громадське добро, і для карних справ слід установити в єпархії промотора справедливості, обов'язком якого є забезпечення громадського добра.

Кан. 1095 – § 1. У спірних справах завданням єпархіяльного Єпископа є вирішити, чи громадське добро може бути поставлене під загрозу чи ні, хіба що право наказує участь промотора справедливості або він сам явно необхідний з природи речі.
§ 2. Якщо в попередньому ступені судочинства брав участь промотор справедливості, то в наступному ступені його участь вважається необхідною.

Кан. 1096 – Для справ, в яких ідеться про недійсність свячення або про недійсність чи розірвання подружжя, слід установити в єпархії захисника вузла, обов'язком якого є представляти і викладати все, що в розумний спосіб можна навести проти недійсності або розірвання.

Кан. 1097 – У справах, в яких вимагається участь промотора справедливості або захисника вузла, внаслідок їх невикликання акти стають недійсними, хіба що вони самі, навіть не викликані, фактично були присутні, або, принаймні переглянувши акти перед вироком, мали змогу виконати своє завдання.

Кан. 1098 – Якщо право не застерігає виразно чогось іншого, то:
1-е - коли закон наказує, щоб суддя вислухав сторони або одну з них, треба також вислухати промотора справедливості і захисника вузла, якщо вони виступають у процесі;
2-е - коли необхідною є вимога сторони, щоб суддя міг щось вирішити, то ту саму силу має вимога промотора справедливості або захисника вузла.

Кан. 1099 – § 1. Іменування промотора справедливості й захисника вузла належить до єпархіяльного Єпископаь на не єпархіяльних трибуналах вони іменуються згідно з приписами статутів трибуналу, хіба що право застерігає щось інше.
§ 2. Промотор справедливості й захисник вузла мають бути вірними християнами бездоганної репутації, докторами або принаймні ліценціятами канонічного права, наділені розсудливістю і почуттям справедливості.

Кан. 1100 – § 1. Одна і та сама особа, але не в тій самій справі, може виконувати уряд промотора справедливості й захисника вузла.
§ 2. Промотор справедливості й захисник вузла можуть бути іменованими до сукупності справ або тільки до окремихь а з виправданої причини вони можуть бути усуненими єпархіяльним Єпископом.

Кан. 1101– § 1. У кожному процесі має брати участь нотар, так що як він не підпище актів, то слід їх вважати недійсними.
§ 2. Акти, складені нотарями, мають публічну достовірність.

Арт. ІІІ: Добір працівників трибуналів з різних єпархій або Церков свого права

Кан. 1102– § 1. Суддів та інших працівників трибуналів можна добирати з будь-якої єпархії або чернечого інституту, або товариства спільного життя на подобу чернечих власної або навіть іншої Церкви свого права, але за письмовою згодою власного єпархіяльного Єпископа або вищого Настоятеля.
§ 2. Делегований суддя, хіба що щось інше велить мандат, може користуватися допомогою працівників, які перебувають у межах території того, хто делегує.

ГЛАВА ІІІ
ОБОВ'ЯЗКИ СУДДІВ ТА ІНШИХ ПРАЦІВНИКІВ ТРИБУНАЛІВ

Кан. 1103 – § 1. Усі вірні, передусім Єпископи, повинні наполегливо старатися, щоб з дотриманням справедливості по змозі, не доходило до спорів серед народу Божого або вони мирно якнайшвидше полагоджувались.
§ 2. Суддя на початку справи, а також у будь-якому іншому часі, помічаючи якусь надію на добрий наслідок, повинен заохочувати сторони і допомагати їм, щоб вони старалися знайти справедливе вирішення спору через спільне порозуміння, і вказувати на відповідні для цього шляхи, вдаючись також до посередництва поважаних осіб.
§ 3. Якщо справа стосується приватного добра сторін, то суддя повинен зорієнтуватись, чи не було б корисним покласти край спорові через угоду або через третейський суд.

Кан. 1104 – § 1. Компетентний суддя повинен надати свою послугу стороні, яка законно цього домагається.
§ 2. Суддя не може розглядати жодної справи, якщо не виступив з позовом згідно з канонами той, хто зацікавлений, або промотор справедливості.

Кан. 1105 – Той, хто виступав у справі як суддя, промотор справедливості, захисник вузла, уповноважений, адвокат, свідок або експерт, не може пізніше правосильно ту саму справу вирішувати як суддя на іншому ступені процесу або виконувати в ньому завдання асесора.

Кан. 1106 – § 1. Суддя не повинен приймати для розгляду справу, в якій якимсь чином зацікавлений з уваги на кровну спорідненість або посвоячення в будь-якому ступені прямої лінії і аж до четвертого ступеня бічної лінії, або з уваги на виконування опіки й піклування, тісне знайомство, велику неприязність, надію на користь або уникнення шкоди.
§ 2. У тих самих обставинах повинні утриматись від свого уряду промотор справедливості, захисник вузла, асесор і авдитор.

Кан. 1107 – § 1. Якщо суддю, навіть компетентного, виводять у звичайному або делегованому трибуналі, то влада, якій трибунал безпосередньо підпорядкований, повинна розглянути це застереження, з дотриманням кан. 1062, § § 2 і 5.
§ 2. Якщо єпархіяльний Єпископ є суддею і проти нього подано заперечення 9відвід0, то він повинен утриматись від суддівства.
§ 3. Якщо заперечення скеровано проти інших працівників трибуналу, то це застереження повинен розглянути голова колегіяльного трибуналу або суддя, якщо він одноосібний.

Кан. 1108 – Після допущення заперечення слід змінити особи, а не ступінь суду.

Кан. 1109 – § 1. Питання про заперечення слід вирішити якнайшвидше після вислухання сторін.
§ 2. Дії, прийняті перед заявою про заперечення, є правосильніь зате прийняті після заяви про заперечення повинні бути визнані недійсними, якщо сторона попросить про це протягом десяти днів від допущення запереченняь після допущення заперечення 9відводу0 вони неправосильні.

Кан. 1110 – § 1. У справі, яка стосується тільки приватних осіб, суддя може діяти тільки на вимогу сторониь однак, після законного впровадження справи суддя може і повинен діяти також з уряду в карних справах та інших, які стосуються публічного добра Церкви або спасіння душ.
§ 2. До того ж суддя може доповнити недбайливість сторін у наведенні доказів або зголошенні застережень, кожний раз, коли вважає це необхідним для уникнення дуже несправедливого вироку, з дотриманням приписів кан. 1283.

Кан. 1111– Судді і трибунали повинні дбати про те, щоб якнайшвидше, з дотриманням справедливості, закінчити всі справи так, щоб на першому ступені судочинства вони не затримались більше року, а на ступені апеляції не більше щести місяців.

Кан. 1112– Усі, хто утворює трибунал або йому подає допомогу, повинні дати обіцянку, що будуть сумлінно виконувати своє завдання.

Кан. 1113 – § 1. У карному процесі завжди, а у спірному, якщо з виявлення якогось процесуального акту може виникнути шкода для сторін, судді і помічники трибуналу зобов'язані зберігати таємницю.
§ 2. Зобов'язані вони також завжди і відносно всіх зберігати таємницю щодо обговорення, яке відбувається серед суддів у колегіяльному трибуналі перед винесенням вироку, а також щодо того, як хто голосував і які там висловлювались думкиь зберігати цю таємницю зобов'язані також всі інші, хто якимсь чином дізнався про справу.
§ 3. Більщ того, коли характер справи або доказів є такий, що з розголошення актів або доказів наражена на небезпеку була б добра слава інших або міг би виникнути привід до непорозумінь або згіршення або інша того роду незручність, суддя може зобов'язати присягою свідків, експертів, сторони, їхніх адвокатів або уповноважених зберігати таємницю.

Кан. 1114 – Судді та всім іншим працівникам трибуналу забороняється приймати будь-які подарунки з нагоди ведення справи.

Кан. 1115 – § 1. Судді, які, хоч напевно й очевидно є компетентними, відмовляються судити або, не маючи підтримки в жодному правовому приписі, визнають себе компетентними, розглядають і виріщують справи, або порушують закон про збереження таємниці або через підступ або через поважну недбайливість завдають сторонам іншої шкоди, можуть бути відповідно покарані компетентною владою, не виключаючи позбавлення уряду.
§ 2. Так само можуть бути покарані інші працівники і помічники трибуналу, якщо зловживали, як вище, на своєму урядіь всіх їх може покарати також суддя.

Кан. 1116 – Якщо суддя передбачає, що позивач імовірно знехтує церковним вироком, коли він, можливо, виявиться для нього невигідним, і через те права відповідача не будуть достатньо забезпечені, то може на просьбу відповідача або навіть з уряду змусити позивача дати відповідну кавцію для дотримання церковного вироку.

ГЛАВА ІV
ЧЕРГОВІСТЬ РОЗГЛЯДУ СПРАВ

Кан. 1117 – Справи слід розглядати в такій черговості, в якій були подані і внесені в реєстр, хіба що якась з них вимагає щвидщого полагодження від інших, що, однак, треба установити спеціяльним декретом, який містив би обjрунтування.

Кан. 1118 – § 1. Хиби, які можуть спричинити недійсність вироку, можна зголощувати на будь-якій стадії або ступені процесу, а також вони можуть бути заявлені суддею з уряду.
§ 2. Відстрочуючі застереження, зокрема ті, які стосуються осіб і способу судового розгляду, слід подавати перед зав'язкою спору, хіба що вони виявилися вже після зав'язки спору і повинні бути якнайшвидше вирішені.

Кан. 1119 – § 1. Якщо зголощується застереження проти компетенції судді, це повинен розглянути сам суддя.
§ 2. У випадку застереження про відносний брак компетентності, якщо суддя визнає себе компетентним, його рішення не допускає апеляції, але можна опротестувати це рішення за допомогою скарги про недійсність, поновлення в попередній стан або заперечення третього.
§ 3. Якщо ж суддя визнає себе компетентним, то сторона, яка вважає себе покривдженою, може протягом корисних п'ятнадцяти днів відкликатися до апеляційного трибуналу.

Кан. 1120 – Суддя, який в будь-якому стані судового розгляду усвідомить свою абсолютну некомпетентність, повинен заявити про свою некомпетентність.

Кан. 1121– § 1. Застереження осудженої речі, угоди та інші знищувальні чинники, звані закінчуючими спір, повинні подаватись і розглядатись до зав'язки споруь той, хто заявив їх пізніше, не може бути відкиненим, але слід засудити його на сплачення коштів, хіба що доведе, що своє зголошення не відклав підступно.
§ 2. Інші зупиняючі застереження слід подавати при зав'язці спору і розглядати у свій час, згідно з правилами, які стосуються вставних справ.

Кан. 1122– § 1. Зустрічних скарг не можна правосильно подавати, хіба що протягом тридцяти днів від зав'язки спору.
§ 2. Зустрічні 9взаємні0 скарги слід подавати разом з головною скаргою, тобто на однаковому з нею судовому ступені, хіба що необхідно розглядати їх окремо або суддя вважав би це за більш доцільне.

Кан. 1123 – Справи про забезпечення судових витрат або про надання безплатної правової допомоги, які були подані зразу на початку, та інші того роду повинні розглядатись, як правило, до зав'язки спору.

ГЛАВА V
СУДОВІ ТЕРМІНИ, ВІДСТРОЧЕННЯ І МІСЦЕ СУДУ

Кан. 1124 – § 1. Терміни, встановлені законом для погащення прав, не можуть бути продовжені ані правосильно скорочені, хіба що сторони про це просять.
§ 2. Зате інші терміни, до того як закінчаться, можуть бути з виправданої причини суддею після вислухання або на прохання сторін продовженими, але ніколи, хіба що за згодою сторін, правосильно скороченими.
§ 3. Суддя, однак, повинен подбати, щоб через відстрочення спір не тривав занадто довго.

Кан. 1125 – Якщо закон не встановляє термінів для здійснення процесуальних актів, суддя повинен їх визначити, беручи до уваги природу кожного акту.

Кан. 1126 – Якщо в день, призначений для процесуального акту, трибунал не працював, термін слід вважати відстроченим до першого наступного робочого дня.

Кан. 1127 – Осідок трибуналу повинен, по змозі, бути постійним і доступним у визначені години, з дотриманням у цій справі приписів, установлених партикулярним правом.

Кан. 1128 – § 1. Суддя, насильно вигнаний із своєї території або, який має перешкоду у виконуванні там судової влади, може виконувати свою владу поза територією і виносити вирок, повідомивши, однак, про це місцевого єпархіяльного Єпископа.
§ 2. Надто суддя, з виправданої причини і вислухавши сторони, може для зібрання доказів податись навіть поза власну територію, але за дозволом єпархіяльного Єпископа місця, до якого подається і до осідку, ним визначеного.

ГЛАВА VІ
ДОПУСК ОСІБ У ЗАЛ І СПОСІБ СКЛАДАННЯ ТА ЗБЕРІГАННЯ АКТІВ

Кан. 1129 – § 1. Якщо партикулярне право Церкви свого права виразно інакше не застерігає, у той час, як справи обговорюються перед трибуналом, в залі можуть знаходитися тільки ті, яких закон або суддя визнають необхідними для ведення процесу.
§ 2. Суддя може кожного присутнього на судовому розгляді, хто поважно схибив проти пошани і послуху, які належать трибуналові, після даремного попередження відповідно покарати, крім того ж, адвокатів і уповноважених навіть припиняти від виконування функції в церковних трибуналах.

Кан. 1130 – Якщо якась особа, яку треба допитати, користується мовою, незнаною судді або сторонам, треба послуговуватися заприсяженим перекладачем, призначеним суддеюь показання, однак, мають бути написані оригінальною мовою, а переклад доданий. Тлумачем слід також послуговуватись, якщо має бути допитаний глухий або німий, хіба що суддя воліє, аби на поставлені ним запитання була дана письмова відповідь.

Кан. 1131– § 1. Усі судові акти, як ті, що стосуються суті питання, тобто акти справи, так і ті, які стосуються процедури, тобто акти процесу, повинні бути складені письмово.
§ 2. Кожна сторінка актів має бути пронумерована і завірена печаткою.

Кан. 1132– Коли у судових актах вимагається підпис сторін або свідків, якщо сторона або свідок не може або не хоче їх підписати, слід це відмітити в самих актах, і одночасно суддя і нотар повинні посвідчити, що цей акт був прочитаний стороні або свідкові дослівно, а сторона або свідок не могли або не хотіли його підписати.

Кан. 1133 – Після закінчення процесу треба повернути документи, які є приватною власністю, із збереженням, однак, їхніх копій.
§ 2. Забороняється канцлеру і нотарям видавати копії судових актів і документів, які були зібрані під час процесу, без доручення судді.
§ 3. Анонімні листи слід знищувати і не згадувати про них в актахь таким же чином слід знищувати будь-які інші підписані записки й листи, які не вносять нічого в суть справи або є безперечно наклепницькими.

ГЛАВА VІІ
ПОЗИВАЧ І ВІДПОВІДАЧ

Кан. 1134 – Кожний, як хрещений, так і нехрещений, може виступати перед судомь а відповідач згідно з приписами закону повинен відповідати.

Кан. 1135 – Хоч би позивач і відповідач установили уповноваженого або адвоката, однак зобов'язані завжди з'явитися в суд особисто, відповідно до припису права або судді.

Кан. 1136 – § 1. Неповнолітні і ті, що несповна розуму, можуть виступати в суді тільки через своїх батьків, опікунів або піклувальників.
§ 2. Якщо суддя вважає, що їх права є в конфлікті з правами батьків, опікунів або піклувальників або що вони не можуть достатньо боронити власних прав, тоді повинні виступити в суді через опікуна або піклувальника, призначеного суддею.
§ 3. Однак, у духовних справах або пов'язаних з духовними, якщо неповнолітні осягнули користування розумом, можуть виступати і відповідати без дозволу батьків або опікуна і то особисто, якщо закінчили чотирнадцять років життяь у противному випадку – через опікуна, призначеного суддею.
§ 4. Позбавлені права управляти майном і ті, що повністю не користуються розумом, можуть виступати в суді особисто, тільки для того, щоб відповідати за власні злочини або з наказу суддіь в інших справах вони мусять виступати і відповідати через свого піклувальника.

Кан. 1137 – Якщо існує опікун або піклувальник, установлений цивільною владою, то церковний суддя може допустити його, вислухавши, по змозі, єпархіяльного Єпископа того, якому він данийь якщо ж його немає або здається, що він не повинен бути допущений, то сам суддя має призначити для цієї справи опікуна або піклувальника.

Кан. 1138 – § 1. Юридичні особи виступають у суді через своїх законних представників.
§ 2. Коли добра опиняються в небезпеці, для відчуження яких потрібна згода, порада або дозвіл, така ж згода, порада або дозвіл потрібен також для того, щоб почати або відкрити спір.
§ 3. У випадку відсутності або недбайливості представника сам Ієрарх може виступити в суді від імені юридичних осіб, які перебувають під його владою, сам особисто або через когось іншого.

ГЛАВА VІІІ
УПОВНОВАЖЕНІ В ПРОЦЕСАХ І АДВОКАТИ

Кан. 1139 – § 1. Сторона може вільно установити собі уповноваженого й адвоката, але може також виступати і відповідати особисто, хіба що суддя вважатиме послугу уповноваженого або адвоката конечною.
§ 2. У карній справі обвинувачений мусить мати адвоката встановленого собою, або даного суддею.
§ 3. У спірній справі, якщо йдеться про неповнолітніх або про процес, в якому публічне добро опинилося під загрозою, за винятком подружніх справ, суддя з уряду повинен призначити адвоката стороні, яка його не має.

Кан. 1140 – § 1. Стороні можна установити собі одного уповноваженого, який не може дати за себе заступника, хіба що це було йому дозволено письмово.
§ 2. Якби, однак, та сама сторона з виправданої причини установила кількох уповноважених, то вони повинні бути так визначені, щоб між ними мало місце випередження.
§ 3. Зате можна установити рівночасно кількох адвокатів.

Кан. 1141– Уповноважений і адвокат повинні бути повнолітні і доброї славиь адвокат надто має бути католиком, хіба що влада, якій трибунал безпосередньо підпорядкований, дозволяє щось інше, і доктором канонічного права або взагалі справжнім знавцем і затвердженим цією ж владою.

Кан. 1142– § 1. Уповноважений і адвокат, раніше ніж приступити до завдання, повинні в трибуналі здати автентичне доручення.
§ 2. Однак, щоб запобігти погашенню права, суддя може допустити уповноваженого навіть без пред'явлення доручення, після складення, в разі потреби, відповідного завіренняь однак, акт судді буде позбавлений будь-якої сили, якщо в вирішальному 9присікальному0 терміні, визначеному суддею, уповноважений не пред'явить доручення.

Кан. 1143 – Без спеціяльного доручення уповноважений не може правосильно зректися скарги, інстанції процесу або судових актів, а також укладати угоду, договір, вдаватись до третейського суду і взагалі допускати такі дії, для яких право вимагає спеціяльного доручення.

Кан. 1144 – § 1. Щоб усунення уповноваженого або адвоката набрало чинності, воно має бути доведене до їх відома і, якщо вже спір зав'язався, треба про це усунення повідомити суддю і противну сторону.
§ 2. Після винесення остаточного вироку право й обов'язок апеляції, якщо довіритель не заперечує, належить до уповноваженого.
Кан. 1145 – Уповноважений і адвокат можуть бути відсторонені на підставі декрету, виданого з уряду, або на вимогу сторони, але з поважної причини і завжди із збереженням рекурсу до апеляційного трибуналу.
Кан. 1146 – § 1. Забороняється уповноваженому й адвокатові викуповувати спір або домовлятися про надмірну винагороду або передачу частини спірної справиь якби щось таке вчинили, угода є недійсна, і суддя може їх покарати грошовим штрафомь крім того, адвокат може бути відсторонений від уряду, а якби виявився рецидивістом, навіть усунений і викреслений із списка адвокатів владою, якій трибунал безпосередньо підлягає.
§ 2. Так само можуть бути покарані уповноважені й адвокати, які, обходячи закон, забирають справи з компетентних трибуналів, щоб корисніше вирішували їх інші.

Кан. 1147 – Уповноважені й адвокати, які за подарунки, обіцянки або з якоїсь іншої спонуки зловживали своїм завданням, повинні бути відсторонені від виконування захисту, а також покарані грошовим штрафом або іншими відповідними карами.

Кан. 1148 – У кожному трибуналі слід, по змозі, установити постійних захисників, які б отримували винагороду від самого трибуналу і виконували завдання уповноваженого або адвоката, особливо в подружніх справах, для сторін, які захотіли б їх вибрати.

ГЛАВА ІХ
ПОЗОВИ Й ЗАСТЕРЕЖЕННЯ

Кан. 1149 – Кожне право забезпечується не тільки позовом, хіба що виразно передбачено інакше, а й застереженням, яке завжди належить і є по своїй природі довічне.
Кан. 1150 – Кожний позов погашується за давністю, згідно з приписом права або в інший передбачений законом спосіб, за винятком позовів щодо стану осіб, які ніколи не погашуються.
Кан. 1151– Спірні позови, якщо право не застерігає виразно чогось іншого, погашуються за давністю протягом п'яти років від дня, коли позов уперше міг бути поданий, з дотриманням, де вони мають місце, у цій справі особових Статутів.
Кан. 1152– § 1. Кожний карний позов погашується внаслідок смерті підсудного, помилування компетентною владою і за давністю.
§ 2. Карний позов погашується за давністю після трьох років, хіба що йдеться:
1-е - про злочини, застережені Апостольському Престолові;
2-е - про позов за злочини, про які мова в кан. 1450 і 1453, що погашуються за давністю після п'яти років;
3-є - про злочини, за які не карає загальне право, хіба що партикулярне право встановлює інший термін давності.
§ 3. Облік давності починається від дня, коли був скоєний злочин, або, якщо злочин є тривалим або сталим, – від дня, коли припинився.

Кан. 1153 – § 1. Якщо протягом термінів, про які мова в кан. 1152, відколи засуджуючий вирок перейшов на осуджену річ, підсудного не було повідомлено про виконавчий декрет судді, позов для виконання кари погашується за давністю.
§ 2. Те саме має місце при дотриманні того, чого треба дотримуватись, якщо кара була накладена через позасудовий декрет.

Кан. 1154 – Якщо карний позов погашується через давність, то:
1-е - не погашується тим самим спірний позов, який евентуально виник із злочину, для відшкодування витрат;
2-е - якщо суспільне добро вимагає, Ієрарх може вжити відповідних адміністративних засобів, не виключаючи суспензи від священнослужіння або усунення з уряду.

Кан. 1155 – Позивач може подавати на когось одночасно кілька позовів, які б однак, не суперечили один одному, в тій самій або різних справах, якщо вони не виходять поза компетенцію трибуналу, до якого він звертається.

Кан. 1156 – § 1. Відповідач може подавати тому самому судді і в тому самому трибуналі зустрічний 9взаємний0 позов проти позивача з уваги на зв'язок справи з головним позовом або з метою відвернення або зменшення домагань позивача.
§ 2. Не допускається взаємний позов проти взаємного позову.
Кан. 1157 – Зустрічний позов слід подавати судді, якому був переданий головний позов, навіть якби він був делегований тільки для однієї справи або був з іншої причини відносно некомпетентним.
Кан. 1158 – § 1. Хто доведе, принаймні правдоподібними доказами, що має право на якусь річ, яку хтось інший перетримує, і йому через те загрожує шкода, якщо сама річ не буде передана на зберігання, має право одержати від судді секвестр на цю річ.
§ 2. У подібних обставинах можна домогтися того, щоб комусь було заборонено виконування права.
Кан. 1159 – § 1. Допускається також секвестр на річ для забезпечення позики, аби тільки право кредитора було достатньо певне.
§ 2. Секвестр можна також поширити на речі боржника, які з будь-якого приводу знаходяться в інших осіб, і на позики боржника.
Кан. 1160 – Не можна ні в якому разі ухвалювати секвестр на річ і заборону виконування права, якщо шкода, яка загрожує, може бути інакше виправлена і пропонується відповідна грошова застава для її виправлення.
Кан. 1161– Суддя може тому, кому дозволив секвестр на річ або заборону виконування прав, накласти попередню грошову заставу для відшкодування втрат, якби не довів свого права.
Кан. 1162– У тому, що стосується природи і сили позову про посідання, слід дотримуватись приписів цивільного права місця, де знаходиться річ, про посідання якою ідеться.

Кан. 1163 – § 1. Коли вводиться просьба про одержання забезпечення для утримання людини, суддя може, вислухавши сторони, декретом для негайного виконання постановити, якщо є потреба, за допомогою відповідних приписаних застав, щоб тим часом були надані необхідні засоби до життя, без шкоди для визначення права через вирок.
§ 2. Після того, як сторона або промотор справедливості подали просьбу про одержання такого декрету, суддя, вислухавши другу сторону, повинен якнайшвидше розглянути справу, однак ніколи довше, ніж протягом десяти днів. Коли вони пройшли безкорисно або просьба була відкинена, надається можливість рекурсу до влади, якій трибунал безпосередньо підпорядкований, аби тільки вона сама не була суддею, або, якщо хтось воліє, то до апеляційного судді, який також має якнайшвидше вирішити справу.

ГЛАВА Х
СПОСОБИ УНИКНЕННЯ СУДІВ

Арт. І: У г о д а
Кан. 1164 – В угоді слід дотримуватись цивільного права місця, де укладається угода.

Кан. 1165 – § 1. Угоди не можна правосильно здійснювати в справах щодо тих речей або тих прав, які стосуються суспільного добра, та інших справ, якими сторони не можуть вільно розпоряджатись.
§ 2. Але якщо виникає питання про дочасне церковне майно, угода може відбутися, однак якщо вимагає цього предмет справи, з дотриманням формальностей, установлених правом про відчуження церковного майна.

Кан. 1166 – Витрати, яких вимагає угода, якщо виразно не передбачено інакше, сплачують обидві сторони по половині.
Кан. 1167 – Суддя не повинен, принаймні як правило, займатися угодою особисто, але має доручити це іншому, знавцеві права.

Арт. ІІ: Третейський суд
Кан. 1168 – § 1. Ті, що ведуть між собою спір, можуть письмово домовитись про вирішення його третейськими суддями.
§ 2. Так само письмово можуть домовитись ті, що укладають або уклали між собою угоду щодо спорів, які можливо виникнуть з угоди.

Кан. 1169 – Не можуть у третейських суддів правосильно вирішуватись спори, щодо яких забороняється така угода.
Кан. 1170 – § 1. Можна встановити одного або кількох третейських суддів, але з непарною кількістю.
§ 2. Якщо в самому компромісі вони не призначаються поіменно, то принаймні повинна окреслюватись їх кількість і одночасно встановлений спосіб, як їх іменувати і заступати.
Кан. 1171– Компроміс є недійсний, якщо:
1-е - не було дотримано приписів, установлених для правосильності договорів, які виходять поза звичайне управління;
2-е - не був виконаний письмово;
3-є - уповноважений без спеціяльного доручення домовився з третейськими суддями або порушені були приписи канн. 1169 або 1170;
4-е - спір або не виник або не виникає на підставі певного договору, згідно з приписом кан. 1168, § 2.
Кан. 1172– Завдання третейського судді правосильно не можуть виконувати:
1-е - неповнолітні;
2-е - покарані карою екскомуніки, навіть малої, суспензи або позбавлення сану;
3-є - члени чернечого інституту або товариства спільного життя на подобу чернечих без дозволу Настоятеля.
Кан. 1173 – Іменування третейського судді не має сили, якщо він сам не прийме завдання у письмовій формі.
Кан. 1174 – § 1. Якщо в компромісі не призначено третейських суддів або якщо їх треба замінити і сторони та інші, яким доручено було призначення, не погоджуються щодо обрання всіх або деяких третейських суддів, то будь-яка сторона може доручити це трибуналові, компетентному для вирішення справи на першому ступені суду, хіба що сторони домовились інакшеь трибунал, вислухавши інші сторони, повинен вирішити справу декретом.
§ 2. Того самого припису слід дотримуватись, якщо якась сторона або хтось інший занедбає призначити третейського суддю, аби тільки, однак, сторона, яка звернулася до трибуналу, принаймні на двадцять днів раніше призначила своїх третейських суддів, якщо повинна була це зробити.
Кан. 1175 – Заперечення третейських суддів розглядає трибунал, про який мова в кан. 1174, § 1. Той, вислухавши третейських суддів, яких відкинено і сторони, повинен вирішити питання за допомогою декретуь якщо прийме заперечення, повинен замінити їх іншими третейськими суддями, хіба що в компромісі інакше застережено.

Кан. 1176 – § 1. У самому компромісі слід установити обов'язки третейських суддів, а також те, що стосується збереження таємниці.
§ 2. Якщо сторони не постановили чогось іншого, то третейські судді вільно вибирають спосіб розглядуь він повинен бути простим і терміни короткі з дотриманням справедливості і врахуванням процесуального закону.
§ 3. Третейські судді не мають ніякої примусової владиь коли вимагає необхідність, повинні звертатись до трибуналу, компетентного для розгляду справи.

Кан. 1177 – § 1. Якщо випадково виникають вставні питання, самі судді мають їх вирішувати декретом.
§ 2. Якщо виникає перед судом питання, в якому третейські судді не можуть дійти до компромісу, то вони повинні призупинити процес, поки сторони в цьому питанні не отримають від судді і не доведуть до відома третейських суддів вирок, який переходить на осуджену річ, або, якщо питання стосується стану осіб, вирок, який може бути доручений виконанню.

Кан. 1178 – Якщо сторони інакше не постановили, третейський вирок повинен бути винесений протягом шести місяців від дня, коли всі третейські судді прийняли завданняь термін може бути продовжений сторонами.

Кан. 1179 – § 1. Третейський вирок виноситься більшістю голосів.
§ 2. Якщо справа дозволяє, третейський вирок має бути сформульований самими третейськими суддями на зразок судового вироку і підписаний третейськими суддями кожним зокремаь але для його правосильності вимагається і вистачає, щоб його підписала більшість.
Кан. 1180 – § 1. Якщо третейський вирок не є недійсним через тяжку вину третейських суддів, третейські судді мають право на оплачення їм власних витрать у зв'язку з цим можуть вимагати відповідних гарантій.
§ 2. Рекомендується, щоб третейські судді виконували роботу безплатно, в противному разі слід у самому компромісі подбати про винагороду.

Кан. 1181– § 1. Повний текст третейського вироку повинен бути зданий протягом п'ятнадцяти днів в канцелярію єпархіяльного трибуналу, де був винесений вирокь протягом п'яти днів від його здачі – хіба що напевно відомо, що третейський вирок страждає недійсністю, – судовий Вікарій сам особисто або через когось іншого повинен видати декрет затвердження для негайного повідомлення сторін.
§ 2. Якщо судовий Вікарій відмовляється видати такий декрет, зацікавлена сторона може відкликатись до апеляційного трибуналу, який повинен якнайшвидше вирішити питанняь якщо ж судовий Вікарій мовчить цілий місяць, ця сторона може наполягати на тому, щоб він сам виконав своє завданняь якщо ж тим не менш він мовчить, сторона після п'яти днів може подати рекурс до апеляційного трибуналу, який також має якнайшвидше вирішити питання.
§ 3. Якщо напевно відомо, що третейський вирок страждає недійсністю через знехтування приписів, встановлених для правосильності компромісу, судовий Вікарій повинен визнати його недійсність і якнайскоріше повідомити сторони, без будь-якого рекурсу проти цього рішення.
§ 4. Третейський вирок переходить негайно на осуджену річ, і декрет затвердження видається, із збереженням кан. 1182.

Кан. 1182– § 1. Апеляція від третейського вироку допускається тільки тоді, коли сторони домовились між собою письмово, що вона буде підлягати цьому засобовіь у цьому випадку апеляцію слід подати протягом десяти днів від оприлюднення декрету затвердження тому самому судді, який видав декреть якщо ж є інший суддя, компетентний для прийняття апеляції, то необхідно подати її йому протягом місяця.
§ 2. Третейський вирок, проти якого допускається апеляція, переходить на осуджену річ згідно з приписом кан. 1322.

Кан. 1183 – Скаргу про недійсність третейського вироку, який переходить на осуджену річ, про привернення у первісний стан, якщо явно відомо про несправедливість цього вироку, про заперечення третього, а також про виправлення матеріяльної помилки вироку розглядає суддя, який видав декрет затвердження, відповідно до звичайних приписів права.

Кан. 1184 – § 1. Виконання третейського вироку може здійснюватись в тих випадках, коли допускається виконання судового вироку.
§ 2. Третейський вирок повинен доручити до виконання сам особисто або через когось іншого єпархіяльний Єпископ єпархії, де він був винесений, хіба що сторони призначили іншого виконавця.
ТИТУЛ ХХV

СПІРНИЙ ПРОЦЕС

ГЛАВА І
ЗВИЧАЙНИЙ СПІРНИЙ ПРОЦЕС

Арт. І: Позовна скарга

Кан. 1185 – Той, хто хоче когось позвати до суду, повинен подати компетентному судді позовну скаргу, в якій викладається предмет спору і висловлюється просьба про послугу судді.

Кан. 1186 – § 1. Суддя може прийняти усну просьбу, якщо позивач має перешкоду подати позовну скаргу, або справа є легка для розслідування і меншої ваги.
§ 2. В обох, однак, випадках суддя повинен наказати нотареві відредагувати акт в письмовій формі, який має бути прочитаний позивачу і ним підтвердженийь він щодо всіх правових наслідків замінює позовну скаргу, написану позивачем.

Кан. 1187 – Позовна скарга повинна:

1-е - виражати, до якого судді справа подається, чого вимагається і від кого;

2-е - вказувати, на яке право спирається позивач і принаймні загально на факти і докази для підтримання своїх домагань;

3-є - бути підписаною позивачем або його уповноваженим із зазначенням дня, місця і року, а також місця проживання позивача або його уповноваженого або місця перебування, поданого ними для одержання актів;

4-е - вказувати постійне або тимчасове місце проживання відповідача.

Кан. 1188 – § 1. Одноосібний суддя або голова колегіяльного трибуналу, після того, як впевнився, що справа належить до його компетенції і що позивач має законні підстави виступати в суді, повинен своїм декретом якнайшвидше позовну скаргу прийняти або відкинути.
§ 2. Позовну скаргу можна відкинути тільки тоді, коли:

1-е - суддя або трибунал є некомпетентний;

2-е - безсумнівно відомо, що позивач не має законної підстави виступати в суді;

3-є - не дотримано приписів кан. 1187, чч. 1-3;

4-е - із самої позовної скарги ясно виникає, що домагання позбавлене будь-якої підстави і не може статися, щоб у ході процесу виявилась якась підстава.
§ 3. Якщо позовна скарга була відкинена через хиби, які можна виправити, позивач може заново подати тому самому судді виправлену скаргу.
§ 4. Проти відкинення позовної скарги сторона завжди має право подати протягом десяти корисних днів обjрунтований рекурс до апеляційного трибуналу або, якщо скарга була відкинена головою – до колегіїь питання про відкинення повинно бути вирішене якнайшвидше.

Кан. 1189 – Якщо протягом місяця від подачі позовної скарги суддя не видасть декрету, на підставі якого допускає або відкидає скаргу, зацікавлена сторона може домагатися, щоб суддя виконав своє завданняь якщо незважаючи на це, суддя мовчить, то після того, як безкорисно минуло десять днів від подачі просьби, вважається, що скарга прийнята.

Арт. ІІ: Судовий виклик і оголошення або повідомлення про судові акти

Кан. 1190 – § 1. В декреті, на підставі якого приймається позовна скарга, суддя або голова трибуналу повинен викликати, тобто позвати до суду інші сторони до зав'язки спору, встановлюючи, чи мають вони відповідати письмово, чи з'явитись до нього для погодження сумнівів. Якщо з письмових відповідей випливає необхідність викликати сторони, може це наказати новим декретом.
§ 2. Якщо позовна скарга вважається прийнятою згідно з приписом кан. 1189, декрет виклику до суду повинен бути виданий протягом двадцяти днів від подачі просьби, про яку мова в цьому каноні.
§ 3. Якщо сторони фактично самі з'являться перед суддю для ведення справи, то немає потреби їх викликати, але нотар має відмітити в актах, що сторони були в суді.

Кан. 1191– § 1. Декрет виклику до суду повинен бути негайно доведений до відома відповідача та інших, хто повинен з'явитися.
§ 2. До виклику слід додати позовну скаргу, хіба що суддя з поважної причини вважатиме, що сторону не слід ознайомлювати із скаргою, поки вона не дасть показань у суді.
§ 3. Якщо позов скерований проти того, хто не може вільно виконувати своїх прав або вільно управляти речами, про які ведеться спір, то виклик слід довести до відома того, через якого він повинен бути представлений в суді, згідно з приписом права.

Кан. 1192– § 1. Оголошення або повідомлення про виклики, декрети, вироки та інші судові акти повинні виконуватись через пошту з розпискою про одержання або в інший спосіб, який є найпевнішим, з дотриманням законів партикулярного права.
§ 2. Факт оголошення або повідомлення і його спосіб слід відмітити в актах.
§ 3. Відповідач, який відмовляється прийняти виклик або заважає його врученню, вважається законно викликаним.

Кан. 1193 – Якщо виклику не вручено згідно з приписами закону, то акти процесу є недійсні, хіба що сторона все ж таки з'явилася для ведення справи.

Кан. 1194 – Якщо виклик був доведений до відома згідно з законом або сторони з'явилися перед суддю для ведення справи, то:

1-е - справа перестає бути безспірною;

2-е - справа починає належати тому судді або трибуналу, цілковито компетентному, якому позов був поданий;

3-є - делегована влада в делегованого судді зміцнюється так, що не припиняється з втратою влади делегуючого;

4-е - переривається дія давності, хіба що застережено щось інше;

5-е - спір починає вестися, і тому негайно вступає в дію засада: під час спору не слід вводити ніяких змін.

Арт. ІІІ: Зав'язка спору

Кан. 1195 – § 1. Зав'язка спору має місце тоді, коли декретом судді на підставі домагань і відповідей сторін визначається предмет спору.
§ 2. Вимоги і відповіді сторін можуть бути вираженими не тільки в позовній скарзі, яка вводить спір, а й у відповіді на виклик або в усних заявах, зроблених перед суддеюь у важчих справах суддя повинен викликати сторони для погодження одного або кількох сумнівів, на які вирок має дати відповідь.
§ 3. Декрет судді повинен бути доведений до відома сторінь якщо вони не виявили раніше згоди, можуть протягом десяти днів звернутись до того самого судді, щоб декрет був змінений, а справа повинна бути вирішена декретом того ж судді якнайскоріше.

Кан. 1196 – Раз визначений предмет спору не може бути правосильно змінений, хіба що новим декретом, з поважної причини, на вимогу сторони та після вислухання інших сторін і врахування їхніх доводів.

Кан. 1197 – Після зав'язки спору володілець чужої речі перестає бути в добрій віріь тим-то, якщо буде засуджений на повернення речі, мусить повернути також її плоди від дня зав'язки спору і відшкодувати втрати.

Кан. 1198 – Після зав'язки спору суддя повинен призначити сторонам відповідний термін для представлення і проведення доказів.

Арт. ІV: Припинення, заморення і зречення інстанції спору

Кан. 1199 – Якщо сторона вмирає, міняє стан або втрачає уряд, на підставі якого діяла, то:

1-е - ще до закриття розгляду справи інстанція спору припиняється, поки спадкоємець померлого або наступник або той, хто зацікавлений, не відновить спору;

2-е - після закриття розгляду справи суддя повинен далі вести справу, викликаючи уповноваженого, якщо такий є, а якщо ні, то спадкоємця померлого або наступника.

Кан. 1200 – § 1. Якщо перестає виконувати завдання опікун або піклувальник, уповноважений або адвокат, які необхідні згідно з приписом кан. 1139, інстанція спору тимчасово припиняється.
§ 2. Суддя повинен якнайшвидше установити іншого опікуна або піклувальникаь а уповноваженого для спору або адвоката може установити, якщо занедбала це зробити сторона в короткому терміні, визначеному цим же суддею.

Кан. 1201– Якщо сторони, не маючи ніякої перешкоди, не здійснюють жодного процесуального акту протягом шести місяців, наступає заморення інстанції спору.

Кан. 1202– Заморення має наслідок на підставі самого права і проти всіх, навіть неповнолітніх, а також повинно бути офіційно оголошене, із збереженням права вимагати відшкодування від опікунів, піклувальників, управителів, уповноважених, якщо не доведуть, що вони були без вини.

Кан. 1203 – Заморення призводить до погашення актів процесу, але не актів справиь більш того, вони можуть мати силу також в іншому суді, аби тільки справа велася між тими самими особами і щодо тої самої речіь що стосується чужих, то вони мають тільки силу документів.

Кан. 1204 – Витрати замореного процесу, які зробила кожна із сторін, має сплатити сама.

Кан. 1205 – § 1. У будь-якому стані і на будь-якому ступені суду позивач може зректися інстанції споруь подібно як позивач, так і відповідач можуть зректися або всіх або тільки деяких процесуальних актів.
§ 2. Опікуни й управителі юридичних осіб, щоб могли зректися інстанції спору, потребують або поради або згоди тих, чия участь вимагається для здійснення актів, які виходять за межі звичайного управління.
§ 3. Щоб зречення було правосильним, повинно бути здійснене письмово і підписане стороною або її уповноваженим, наділеним спеціяльним дорученням, доведене до відома другої сторони, нею схвалене або принаймні не заперечуване і прийняте суддею.

Кан. 1206 – Зречення, прийняте суддею щодо актів, яких стосується зречення, породжує ті самі наслідки, що заморення інстанції спору, а також зобов'язує того, хто зрікається до покриття витрат за акти, яких він зрікся.

Арт. V: Докази

Кан. 1207 – § 1. Обов'язок доказування покладається на того, хто щось твердить.
§ 2. Не вимагають доказу:

1-е - ті справи, які припускає сам закон;

2-е - факти, стверджені одним з тих, що судяться, і прийняті другим, хіба що незважаючи на це доказу вимагає право або суддя.

Кан. 1208 – § 1. Можна наводити докази будь-якого роду, які здаються корисними для пізнання справи і є дозволені.
§ 2. Якщо сторона наполягає, щоб допустити доказ, відкинений суддею, то сам суддя повинен цю справу якнайшвидше вирішити.

Кан. 1209 – Якщо сторона або свідок відмовляється з'явитись перед суддею, щоб дати відповідь, можна їх допитати через особу, призначену суддею, або вимагати їхньої заяви перед цивільним нотарем, або в якийсь інший законний спосіб.

Кан. 1210 – Суддя не повинен приступати до збирання доказів перед зав'язкою спору, хіба що з поважної причини.

1– Заяви сторін
Кан. 1211– Суддя для кращого виявлення правди завжди може допитати сторониь навіть повинен допитати на вимогу сторони або для доведення факту, який з уваги на загальне добро вимагає усунення сумнівів.

Кан. 1212– § 1. Сторона, яку запитують згідно з приписом закону, повинна відповідати і повністю визнати правду, хіба що через відповідь виявляється злочин, вчинений нею самою.
§ 2. Якби вона відмовлялась відповідати, до судді належить оцінити, який з цього можна зробити висновок для доказування фактів.

Кан. 1213 – У випадках, в яких справа стосується суспільного добра, суддя повинен наказати сторонам скласти присягу, що будуть говорити правду або принаймні підтвердять правдивість сказаного, хіба що поважна причина радить щось іншеь в інших випадках може діяти на свій розсуд.

Кан. 1214 – Сторони, промотор справедливості і захисник вузла можуть судді представити пункти, щодо яких сторона має бути допитана.

Кан. 1215 – Щодо допитування сторін, то з відповідними модифікаціями слід дотримуватися канонів про допитування свідків.

Кан. 1216 – Підтвердження якогось факту письмово або усно, зроблене проти себе якоюсь із сторін перед компетентним суддею щодо самого предмету справи, чи з власної волі чи на запитання судді, є судовим визнанням.

Кан. 1217 – § 1. Судове визнання однієї сторони, якщо йдеться про якусь приватну справу і не зачіпає вона суспільного добра, звільняє інші сторони від обов'язку доказування.
§ 2. У справах, які стосуються публічного добра, судове визнання та інші заяви сторін, можуть мати доказову силу, яку повинен оцінити суддя, беручи до уваги інші обставини справи, але не може надати їм сили повного доказу, хіба що приєднуються інші елементи, які їх остаточно зміцнюють.

Кан. 1218 – Щодо позасудового визнання, поданого для суду, завданням судді є оцінити, зваживши всі обставини, яку воно має вартість.

Кан. 1219 – Визнання або яка-небудь інша заява сторони не має ніякої сили, коли буде стверджено, що вони зроблені внаслідок фактичної помилки або добуті під впливом примусу або тяжкого страху.

2– Доказ за допомогою документів

Кан. 1220 – У процесі будь-якого роду допускається доказ за допомогою документів, як публічних, так і приватних.

Кан. 1221– § 1. Публічні церковні документи є ті, які виготовила особа з уваги на своє публічне завдання в Церкві з дотриманням формальностей, приписаних правом.
§ 2. Публічні світські документи є ті, які, згідно з цивільним правом, вважаються такими.
§ 3. Інші документи є приватні.

Кан. 1222– Публічні документи надають достовірність тому, що в них стверджується прямо і принципово, хіба що доводиться щось інше протилежними й очевидними аргументами, згідно із місцевим цивільним правом, яке стосовно світських документів постановляє щось інше.

Кан. 1223 – Приватний документ чи визнаний стороною, чи допущений суддею, має таку доказову силу проти автора документа або того, хто його підписав, і тих, що мають від них справу, як позасудове визнанняь проти чужих може мати доказову силу, яку повинен оцінити суддя, беручи до уваги інші обставини справи, але не можна признавати йому сили повного доказу, хіба приєднуються інші елементи, які його остаточно зміцнюють.

Кан. 1224 – Якщо виявиться, що документи витерті, виправлені, із вставками або спотворені іншою вадою, обов'язком судді є оцінити, чи і яку вартість мають ці документи.

Кан. 1225 – Документи не мають у суді доказової сили, якщо вони не оригінальні або не представлені в завіреній копії і не здані в канцелярію трибуналу, щоб суддя і сторони могли їх перевірити.

Кан. 1226 – Суддя може наказати, щоб у суді був представлений документ, спільний для двох сторін.

Кан. 1227 – § 1. Ніхто не зобов'язаний представляти документи, навіть спільні, які не можуть стати відомими без небезпеки шкоди, про що мова в кан. 1229, § 2, ч. 2, або без небезпеки порушення таємниці, яку треба зберігати.
§ 2. Якщо, однак, можна переписати принаймні якусь частину документа і представити його в копії без згаданих незручностей, суддя може наказати, щоб він був представлений.

3 – Свідки і свідчення

Кан. 1228 – Доказ за допомогою свідків допускається у всіх справах під керівництвом судді.

Кан. 1229 – § 1. Свідки, яким суддя ставить запитання згідно з приписом закону, зобов'язані виявляти правду.
§ 2. Із збереженням кан. 1231, від обов'язку давати відповіді звільняються:

1-е - священнослужителі стосовно того, що їм довірено з уваги на виконування священнослужінняь цивільні службовці, лікарі, акушерки, адвокати, нотарі та інші, які повинні зберігати таємницю також з уваги на подачу поради у справах, які підлягають таємниці;

2-е - ті, хто із свого свідчення бояться для себе, або для супруга, або для близьких родичівь або свояків неслави, небезпечних переслідувань та іншого поважного лиха.

а) Хто може бути свідком
Кан. 1230 – Свідками можуть бути всі, хіба що право виразно їх не допускає, або цілком або частково.

Кан. 1231– § 1. Не слід допускати до подачі свідчень неповнолітніх нижче чотирнадцятого року життя і недоумкуватихь можуть вони, однак, бути допитані на підставі декрету судді, в якому обjрунтовується така потреба.
§ 2. Нездатними для подачі свідчень вважаються:

1-е - ті, що є сторонами в справі або виступають у суді від імені сторін, суддя і його асистенти, адвокат, а також інші, які помагають або помагали сторонам у цій справі;

2-е - священики стосовно того всього, що дізналися із святої сповіді, хоч би каяннник просив про виявлення цьогоь мало того, почуте ким-небудь і якимсь чином з нагоди сповіді не може бути прийняте в суді навіть як слід правди.

б) Впровадження і виключення свідків
Кан. 1232– Сторона, яка привела свідка, може зректися його допитуь але противна сторона може вимагати, щоб незважаючи на це свідок був допитаний.

Кан. 1233 – § 1. Коли хтось вимагає доказу за допомогою свідків, повинен подати трибуналові їх імена і місце постійного проживання.
§ 2. У терміні, визначеному суддею, слід представити перелік питань, щодо яких вимагається допитати свідківь інакше слід вважати просьбу за відхилену.

Кан. 1234 – Суддя має право обмежити надто велику кількість свідків.

Кан. 1235 – Поки будуть допитані свідки, їх імена слід подати до відома сторінь якщо ж, за розумним рішенням судді, не можна цього зробити без поважних труднощів, то зробити це треба принаймні до оголошення свідчень.

Кан. 1236 – Із збереженням кан. 1231, сторона може просити, щоб свідок був виключений, якщо було вказано на виправдану причину ще до його допиту.

Кан. 1237 – Виклик свідка здійснюється декретом судді, законно доведеним до відома свідка.

Кан. 1238 – Свідок, викликаний суддею згідно з приписом права, повинен з'явитись або повідомити суддю про причину своєї відсутності.

в) Допит свідків
Кан. 1239 – § 1. Свідків слід допитувати в осідку трибуналу, хіба що суддя розпорядиться інакше.
§ 2. Єпископи і ті, що на підставі права власного краю користуються подібними пільгами, повинні бути допитані в місці, ними обраному.
§ 3. Суддя має вирішити, де слід допитати тих, яким через віддаль, хворобу чи іншу перешкоду неможливо або важко прибути до осідку трибуналу, із збереженням канн. 1071 і 1128.
Кан. 1240 – Сторони не можуть бути присутніми при допиті свідків, хіба що суддя, особливо коли справа стосується приватного майна, вважатиме, що їх треба допуститиь зате можуть бути присутніми їхні уповноважені або адвокати, хіба що суддя через обставини речей і осіб вважатиме, що слід поступати із збереженням таємниці.

Кан. 1241– § 1. Свідків слід допитувати окремо і поодинці.
§ 2. Якщо свідки розходяться між собою або зі стороною в поважній речі, суддя може зібрати разом тих, що різняться між собою, не допускаючи, по змозі, до сварки і згіршення.
Кан. 1242– Допитування свідка проводиться суддею або його делегатом, або авдитором, при яких повинен бути нотарь тому сторони або промотор справедливості або захисник вузла або адвокати, присутні при допиті, якщо мають задати свідкові якісь запитання, повинні представити їх не свідкові, а судді або його заступникові, щоб він сам їх поставив, хіба що партикулярне право застерігає інакше.

Кан. 1243 – § 1. Суддя повинен нагадати свідкові, що він має важкий обов'язок говорити правду і тільки правду.
§ 2. Суддя повинен наказати свідкові скласти присягу відповідно до припису кан. 1213ь якщо свідок відмовляється її скласти, слід його допитати без присяги.

Кан. 1244 – Суддя повинен насамперед перевірити ідентичність свідкаь розпитати, в якому він відношенні до сторін, і коли ставить запитання стосовно справи, має дізнатися також про джерела його відомостей і в якому часі докладно дізнався про те, що стверджує.

Кан. 1245 – Запитання мають бути короткі, пристосовані до інтелігенції того, хто має відповідати, не повинні охоплювати одночасно кількох справ, не лукаві, не підступні, не підказуючі відповідь, далекі від будь-якої образи і пов'язані із справою, про яку йдеться.

Кан. 1246 – § 1. Не дозволяється ознайомлювати свідків із запитаннями заздалегідь.
§ 2. Якщо, однак, те, що має становити предмет свідчень, так забулося, що не може бути напевно стверджене без попереднього пригадування, суддя може щось пригадати свідкові, якщо є переконаний, що це може статися без небезпеки.

Кан. 1247 – Свідки повинні свідчити усно і не читати написане, хіба що йдеться про рахунки і звітиь у такому випадку можуть послуговуватись записками, що їх принесли з собою.

Кан. 1248 – § 1. Відповідь повинна бути негайно записана нотарем, який має передати свідчення дослівно, принаймні стосовно того, що безпосередньо стосується предмета справи.
§ 2. Допускається також користування технічними засобами, які відтворюють голоси, якщо тільки пізніше відповіді будуть записані і підписані, наскільки це можливо, тими, що давали відповіді.

Кан. 1249 – Нотар повинен записати в актах складення, пропущення або відмову від присяги, присутність сторін та інших, запитання поставлені офіційно і взагалі все, що гідне пам'яті або трапилось випадково, коли свідки були допитувані.
Кан. 1250 – § 1. При кінці допиту слід прочитати свідкові те, що нотар записав з його відповідей, або дати йому послухати те, що з допомогою технічного винаходу було награно з його відповідей, даючи цьому свідкові змогу доповнення, викреслення, виправлення, зміни.
§ 2. Акти повинні вкінці підписати свідок, суддя і нотар.

Кан. 1251– Свідки, хоч уже допитані, можуть бути на вимогу сторони або з уряду заново викликані на допит перед публікацією актів, коли суддя визнає це необхідним чи корисним, якщо однак немає ніякої небезпеки змови чи підкупу.

Кан. 1252– Свідкам, відповідно до справедливої оцінки, визначеної суддею, повинні бути оплачені всі витрати, які вони зробили, так і втрата доходу, якої зазнали у зв'язку з поданням свідчень.

г) Достовірність свідчень
Кан. 1253 – При оцінці свідчень суддя, вимагаючи, в разі потреби, кваліфікаційних свідоцтв, повинен узяти до уваги:

1-е - який є стан особи і яка її чесність;

2-е - чи свідчення є дане на підставі власного знання, особливо з особисто побаченого і почутого, чи є думкою свідка, полягає на чутках або на почутому від інших;

3-є - чи свідок є стійкий і міцно стоїть на своєму чи мінливий, невпевнений або хиткий;

4-е - чи має співсвідків і чи може або не може підтвердити свої свідчення іншими доказовими елементами.

Кан. 1254 – Свідчення одного свідка не може бути повним доказом, хіба що йдеться про свідка кваліфікованого, який дає свідчення про справи, виконані з уряду, або обставини речей і осіб радять щось інше.

4 – Експерти
Кан. 1255 – Допомогою експертів слід користуватися, якщо на підставі припису права або судді, є необхідні їх заслухання і думка, сперті на досвід або знання, для підтвердження якогось факту або пізнання справжньої природи якоїсь речі.
Кан. 1256 – До судді належить іменування експертів після вислухання або на пропозицію сторін або в разі допущення звітів, зроблених уже іншими експертами.
Кан. 1257 – Експертів можна також виключити або відмовитись від них з тих самих причин, що свідка.
Кан. 1258 – § 1. Суддя, беручи до уваги пропозиції, подані, евентуально, сторонами, повинен окреслити своїм декретом окремі пункти, на які має спиратись робота експертів.
§ 2. Експертові треба переслати акти справи та інші документи і допоміжні матеріяли, які він потребуватиме для виконання свого завдання.
§ 3. Суддя після вислухання думки самого експерта повинен визначити час, протягом якого треба виконати дослідження і подати звіт.
Кан. 1259 – § 1. Кожний із експертів повинен скласти власний звіт, незалежний від інших, хіба що суддя накаже скласти один звіт, підписаний всімаь якщо це буде зроблено,то різниці в думках, якщо такі мають місце, слід старанно занотувати.
§ 2. Експерти повинні ясно вказати, на підставі яких документів або інших відповідних способів впевнилися щодо ідентичності осіб, речей або місця, яким методом і яким чином діяли у виконуванні дорученого їм завдання і передусім на яких аргументах jрунтують свої висновки.
§ 3. Експерт може бути викликаний суддею, щоб дав дальші пояснення, які видаються необхідними.

Кан. 1260 – § 1. Суддя повинен уважно зважити не тільки висновки експертів, навіть згодні, але також усі інші обставини справи.
§ 2. Коли він подає об ¶рунтування свого рішення, повинен зазначити, які аргументи спонукали його до прийняття або відкинення висновків експертів.

Кан. 1261– Експертам слід відшкодувати витрати і заплатити винагороди, які мають бути визначені суддею по справедливості і доброті, з дотриманням партикулярного права.

Кан. 1262– § 1. Сторони можуть призначити приватних експертів, які повинні бути затверджені суддею.
§ 2. Приватні експерти, якщо їх суддя допустить, можуть, у разі потреби, переглянути акти справи, бути присутніми при виконуванні експертизи, завжди, однак, можуть представити свій звіт.

5 – Відвідання місця і судовий огляд
Кан. 1263 – Якщо суддя вважатиме, що для з'ясування справи доцільно податися до якогось місця або оглянути якусь річ, повинен це наказати декретом, в якому після вислухання сторін загально опище те, що треба зробити під час відвідання місця і судового огляду.

Кан. 1264 – Слід виготовити документ проведеного відвідання місця і судового огляду.

6 – Припущення
Кан. 1265 – Суддя, щоб дійти до справедливого вироку, може допустити припущення, які не встановлюються самим законом, якщо тільки це відбувається на підставі певного і визначеного факту, пов'язаного з предметом головного спору.

Кан. 1266 – Хто має на свою користь припущення, які допускаються самим правом, звільняється від обов'язку доказування, який переходить на противну сторону.

Арт. VІ: Вставні справи

Кан. 1267 – Вставна справа має місце, коли після розпочаття процесу, пропонується питання, яке, хоч не є виразно вмішене в позовній скарзі, тим не менш настільки належить до справи, що найчастіше мусить бути вирішене перед головною справою.

Кан. 1268 – Вставна справа представляється судді, компетентному для вирішення головної справи, у письмовій або усній формі з зазначенням зв'язку, який існує між нею і головною справою.

Кан. 1269 – § 1. Суддя після прийняття просьби і вислухання сторін повинен якнайскоріше вирішити, чи представлене вставне питання може мати підставу і зв'язок із головною справою, чи слід його зразу відкинутиь а якщо його допускає, то чи воно настільки важливе, що треба вирішити його тимчасовим вироком чи декретом.
§ 2. Якщо він вважає, що вставне питання не мусить бути вирішене до остаточного вироку, то повинен вирішити, чи треба взяти його до уваги, коли буде вирішуватись головна справа.

Кан. 1270 – § 1. Якщо вставне питання має бути вирішене вироком, слід дотримуватись канонів про сумарний спірний процес, хіба що суддя, зважаючи на важливість справи, вважає інакше.
§ 2. Якщо ж повинно бути вирішене декретом, трибунал може доручити справу авдиторові або голові.
Кан. 1271– Поки закінчиться головна справа, суддя або трибунал може декрет або тимчасовий вирок з виправданої причини відкликати або виправити чи на вимогу сторони чи з уряду, після вислухання сторін.
7 – Неявка сторін
Кан. 1272– § 1. Якщо відповідач не з'явиться на виклик або не подасть достатнього виправдання або не відповість згідно з приписом кан. 1190, § 1, то суддя повинен декретом оголосити його відсутність у суді й ухвалити, щоб справа, з дотриманням того, чого слід дотримуватись, велась далі аж до винесення остаточного вироку і його виконання.
§ 2. Поки буде виданий такий декрет, слід також підтвердити, в разі потреби, навіть через новий виклик законність виклику і те, що він дійшов до відповідача в корисному часі.

Кан. 1273 – § 1. Якщо відповідач з'явиться пізніше в суд або дасть відповідь перед вирішенням справи, може представити висновки й докази, з дотриманням припису кан. 1283ь суддя повинен остерігатись, щоб це навмисно не затягло справу в довге і непотрібне відтягування.
§ 2. Якщо відповідач не з'явиться або не дасть відповіді перед вирішенням справи, може скористатись правовими засобами проти вирокуь якщо доведе, що затримала його законна перешкода, на яку без власної вини не міг перед тим вказати, може подати скаргу про недійсність вироку.

Кан. 1274 – Якщо позивач не з'явиться на день і годину, визначені для зав'язки спору, ані не подасть належного виправдання:
1-е - суддя повинен викликати його вдруге;
2-е - якщо позивач не з'явиться на новий виклик, вважається, що він зрікся інстанції процесу;
3-є - якби потім хотів узяти участь у процесі, слід дотримуватись кан. 1273.

Кан. 1275 – § 1. Сторона, відсутня у суді, яка не довела виправданої перешкоди, зобов'язана покрити судові витрати, які сталися внаслідок її відсутності, і, в разі потреби, виплатити відшкодування другій стороні.
§ 2. Якщо і позивач і відповідач були відсутніми в суді, то обидва відповідають, кожний за себе, за повне оплачення судових витрат.

8– Участь третьої особи в справі
Кан. 1276 – § 1. Той, хто зацікавлений, може бути допущеним до участі в справі, в будь-якому ступені процесу, чи як сторона, яка боронить свого права, чи додатково, щоб помагати якійсь стороні.
§ 2. Однак, для того, щоб він міг бути допущеним, повинен до закриття розгляду справи, пред'явити судді позовну скаргу, в якій коротко має об ¶рунтувати своє право на участь у справі.
§ 3. Хто бере участь у справі, повинен бути допущеним у тій стадії справи, в якій вона знаходиться, з визначеним коротким виріщальним 9присікальним0 терміном для представлення своїх доказів, якщо справа дійшла до доказової стадії.

Кан. 1277 – Суддя після вислухання сторін повинен викликати до суду третю особу, участь якої видається необхідною.

9 – Атентати під час суду
Кан. 1278 – Атентат – це дія внаслідок якої під час процесу одна сторона проти другої або суддя проти одної з двох або проти двох сторін вводить щось нове на шкоду сторони, хоч вона не погоджується чи щодо предмета спору чи щодо процесуальних прав, хіба що саме право допускає нововведення.
Кан. 1279 – Атентат є на підставі закону недійсний, тому суддя повинен ухвалити його відкликанняь але оздоровлюється він самим правом, якщо протягом місяця від дня одержання відомості про атентат питання про нього не представляється судді.
Кан. 1280 – Питання про атентати повинен вирішити якнайшвидше суддя головної справи, якщо сторона здійснила атентать якщо ж атентат здійснив сам суддя – то апеляційний трибунал.

Арт. VІІ: Оголошення актів, закриття розгляду в справі, обговорення справи

Кан. 1281– § 1. Після зібрання доказів суддя повинен декретом дозволити сторонам та їх адвокатам, під карою недійсності, щоб у канцелярії трибуналу переглянули акти, які їм ще не відоміь що більше, адвокатам, які про це просять, можна дати копію актівь однак, у справах, які стосуються загального добра, суддя для уникнення дуже поважних небезпек може вирішити, що якогось акту не слід нікому показувати, з тим застереженням, що право захисту залишиться завжди непорушним.
§ 2. З метою доповнення доказів сторони можуть подати судді інші доказиь після їх зібрання, якщо суддя вважатиме це за необхідне, знову може мати місце декрет, про який мова в § 1.

Кан. 1282– § 1. Після виконання всього, що належить для зібрання доказів, слідує закриття у справі.
§ 2. Це закриття відбувається, кожний раз коли або сторони заявляють, що не мають нічого більше для додання або коли минув корисний час, призначений суддею для представлення доказів, або якщо суддя вирішить, що вважає справу достатньо з'ясованою.
§ 3. Про закриття у справі, проведене будь-яким способом, суддя повинен видати декрет.

Кан. 1283 – § 1. Після закриття справи суддя може ще раз викликати тих самих або інших свідків або допустити інші докази, про які перед тим не було просьби, тільки:
1-е - у справах, в яких йдеться лише про приватне добро сторін, якщо всі сторони висловлюють згоду;
2-е - в інших справах після вислухання сторін і якщо існує поважна причина і буде усунена будь-яка небезпека підступу або прихованого підбурювання;
3-є - у всіх справах, скільки разів існує імовірність, що без допущення нового доказу буде виданий несправедливий вирок через причини, про які мова в кан. 1326, § 2, чч. 1-3.
§ 2. Зате суддя може наказати або допустити представлення документа, який перед тим, можливо, без вини зацікавленої особи не міг бути представлений.
§ 3. Нові докази слід опублікувати з дотриманням припису кан. 1281, § 1.

Кан. 1284 – Після закриття у справі суддя повинен призначити відповідний термін часу для представлення захистів або зауважень.
Кан. 1285 – § 1. Захисти і зауваження слід подавати письмово, хіба що суддя, за згодою сторін, вважатиме достатнім усне обговорення на засіданні трибуналу.
§ 2. Якщо захисти разом з найважливіщими документами мають бути видані друком, то вимагається попередній дозвіл судді з дотриманням обов'язку таємниці, якщо якась існує.
§ 3. Щодо обсягу матеріялів захисту, кількості примірників та подібного роду подробиць, слід дотримуватись статутів трибуналу.

Кан. 1286– § 1. Після взаємного обміну матеріялів захисту і зауважень, кожній стороні дозволяється представити відповіді протягом короткого часу, призначеного суддею.
§ 2. Це право належить сторонам лише один раз, хіба що суддя з поважної причини визнає, що його треба надати вдругеь тоді дозвіл, даний одній стороні, слід вважати даним також другій.
§ 3. Промотор справедливості і захисник вузла мають право на повторну репліку на відповіді сторін.
Кан. 1287 – § 1. Цілком забороняється сторонам, адвокатам та іншим передавати судді інформації, які залишаються поза актами справи.
§ 2. Якщо обговорення справи було проведене письмово, то суддя може постановити, щоб відбулося помірне усне обговорення на засіданні трибуналу для з'ясування деяких питань.

Кан. 1288 – Під час усного обговорення, про яке йдеться в канн. 1285, § 1 і 1287, § 2, має бути присутнім нотар, щоб, коли суддя накаже або сторона зажадає і суддя погодиться, міг зразу записати те, про що дискутовано, і висновки.

Кан. 1289 – Якщо сторони занедбали приготувати собі захист у призначений корисний час або покладаються на знання і сумління судді, то суддя, якщо з актів і доказів визнає справу цілковито виясненою, може негайно оголосити вирок, однак, після поданих зауважень промотора справедливості і захисника вузла, якщо вони беруть участь у процесі.

Арт. VІІІ Постанови судді

Кан. 1290 – Справа, розглянута судовим шляхом, якщо є головною справою, виріщується суддею остаточним вироком, якщо є вставною, – тимчасовим вироком з дотриманням припису кан. 1269, § 1.

Кан. 1291– § 1. Для винесення будь-якого вироку вимагається від судді внутрішня моральна впевненість щодо справи, яка має бути вирішена вироком.
§ 2. Цю впевненість суддя повинен черпати з актів і доказів.
§ 3. Докази суддя має оцінювати у своєму сумлінні з дотриманням приписів закону про дієвість деяких доказів.
§ 4. Суддя, який не може осягнути такої впевненості, повинен постановити, що права позивача не доведено, а відповідача звільнити, хіба що йдеться про справу, яка користується пільгою права. У цьому випадку слід винести вирок на її користь.

Кан. 1292– § 1. У колегіяльному трибуналі голова колегії повинен призначити день і годину, коли судді мають зібратися на нараду і, якщо якась особлива причина не радить інакше, зібрання повинно відбутися в самому осідку трибуналу, на якому ніхто, крім суддів колегії, не може бути присутнім.
§ 2. У призначений на зібрання день судді кожний зокрема, мають принести з собою без позначення імен, свої письмові висновки щодо суті справи й об ¶рунтування як правові, так і фактичні, на підставі яких дійшли до своїх висновківь ці висновки додаються до актів справи з зазначенням їх автентичності, з підписами всіх суддів і збереженням таємниці, дотримуючись § 4.
§ 3. Після представлення по черзі висновків кожного судді відповідно до першості, однак так, щоб завжди починав доповідач справи, має відбутися обговорення під керівництвом голови трибуналу, передусім для того, щоб установити, що треба постановити у виріщальній частині вироку.
§ 4. В обговоренні кожному судді дозволяється відступити від попереднього висновку. Однак суддя, який не захоче приєднатись до рішення інших, може вимагати, щоб у разі апеляції висновки всіх суддів без зазначення імен були відправлені до вищого трибуналу.
§ 5. Якби судді в першому обговоренні не хотіли або не могли установити вироку, рішення може бути відкладене до нового зібрання, однак, не довще, ніж на тиждень, хіба що згідно з приписом кан. 1283, треба було б доповнити інструкцію справи.

Кан. 1293 – § 1. Якщо суддя є одноосібний, сам складає вирок.
§ 2. У колегіяльному трибуналі вирок слід скласти, беручи об ¶рунтування з того, що окремі судді представили в обговоренні, хіба що більшістю суддів були визначені об¶рунтування, яким слід надати перевагуь потім вирок має бути представлений кожному з суддів для затвердження.
§ 3. Вирок повинен бути винесений не пізніше, ніж протягом місяця від дня, коли справа була вирішена, хіба що в колегіяльному трибуналі судді з поважної причини призначили довший час.

Кан. 1294 – Вирок повинен:
1-е - вирішити спір, який було розглянуто перед трибуналом, даючи належну відповідь на окремі сумніви;
2-е - визначити обов'язки сторін, які випливають з процесу і яким чином слід їх виконувати;
3-є - викласти рації, тобто об ¶рунтування як правові, так і фактичні, на які спирається постановляюча частина вироку;
4-е - встановити процесуальні витрати.
Кан. 1295 – § 1. У вироку, після взивання імені Божого, слід подати по порядку, який був суддя або трибунал, хто був позивачем, відповідачем, уповноваженим, з точним зазначенням імен і постійного місця проживання, хто був помотором справедливості, захисником вузла, якщо вони виступали в суді.
§ 2. Далі слід подати короткий опис факту з висновками сторін і сформульованими сумнівами.
§ 3. Потім слідує виріщальна частина вироку, попереджена викладом мотивів, на які вона спирається.
§ 4. Закінчується вона вказанням дня і місця, коли був виданий вирок, з підписом судді або, якщо йдеться про колегіяльний трибунал, – всіх суддів і нотаря.
Кан. 1296 – Правила, встановлені щодо остаточного вироку, слід застосовувати з відповідними модифікаціями також до тимчасового вироку.
Кан. 1297 – Вирок повинен бути якнайшвидше оголошений з визначенням термінів, в яких можна подати апеляцію від вирокуь він не має ніякої правової сили перед оголошенням, хоч би виріщальна частина була за дозволом судді подана до відома сторін.

Кан. 1298 – Повідомлення про вирок може бути виконане або через вручення сторонам або їхнім уповноваженим примірника вироку або вислання їм такого ж примірника згідно з приписами кан. 1192.

Кан. 1299 – § 1. Якщо в текст вироку вкралася помилка в розрахунках або допущена матеріяльна помилка при переписуванні виріщальної частини вироку або у наведенні фактів або домагань сторін або пропущено те, чого вимагає кан. 1295, § 4, вирок має бути виправлений або доповнений самим трибуналом, який його виніс, чи на вимогу сторони, чи з уряду, однак завжди після вислухання сторін і додання декрету у кінці вироку.
§ 2. Якщо якась сторона заперечує, вставна справа повинна бути вирішена декретом.

Кан. 1300 – Інші постанови судді, крім вироку, – це декрети, які, якщо не є звичайними розпорядженнями, не мають сили, якщо принаймні сумарно не наводять мотивів або не відсилають до мотивів, поданих в іншому акті.

Кан. 1301– Тимчасовий вирок або декрет мають значення остаточного вироку, якщо роблять неможливим процес або кладуть край самому процесові або якомусь його ступеню, принаймні щодо однієї із сторін у справі.

Арт. ІХ: Оскарження вироку

1– Скарга про недійсність вироку

Кан. 1302– Якщо йдеться про справу, яка стосується тільки приватних осіб, недійсність судових актів, установлена правом, яка, хоч була відома стороні, що подавала скаргу про недійсність вироку, не була зголошена судді перед вироком, оздоровлюється через самий вирок, із збереженням канн. 1303 і 1304.

Кан. 1303 – § 1. Вирок є позначений вадою непоправної неправосильності, якщо:
1-е - був винесений суддею, абсолютно некомпетентним;
2-е - винесений тим, хто не має влади судити в трибуналі, в якому справа вирішувалась;
3-є - суддя виніс вирок під впливом насильства або тяжкого страху;
4-е - процес відбувся без судової скарги, про яку мова в кан. 1104, § 2, або не був проведений проти якогось відповідача;
5-е - був винесений для сторін, з яких принаймні одна не мала права виступати в суді;
6-е - хтось діяв від імені другого без законного доручення;
7-е - одній з сторін відмовлено в праві на захист;
8-е - спір навіть частково не був вирішений.
§ 2. У цих випадках скарга про недійсність може бути подана у формі застереження завжди, зате у формі скарги перед суддею, який виніс вирок, протягом десяти років від дня оголошення вироку.

Кан. 1304 – § 1. Вирок є позначений вадою недійсності, яку можна усунути тільки тоді, якщо:
1-е - був винесений кількістю суддів, незгідною з законом, усупереч приписові кан. 1084;
2-е - не містить у собі мотивів, тобто підстав рішення;
3-є - не має приписаних правом підписів;
4-е - не подає місця, року, місяця і дня, коли був винесений;
5-е - спирається на недійсний судовий акт, недійсність якого не була оздоровлена згідно з приписом кан. 1302;
6-е - був винесений проти сторони законно відсутньої, відповідно до припису кан. 1273, § 2;
§ 2. У цих випадках скарга про недійсність може бути подана протягом трьох місяців від оголошення вироку.

Кан. 1305 – Скаргу про недійсність вироку розглядає той самий суддя, який виніс вирокь однак, якщо сторона боїться, що цей суддя буде упередженим і тому ставиться до нього з підозрою, то може вимагати, щоб на його місце було призначено іншого суддю, згідно з приписом кан. 1108.

Кан. 1306 – Скарга про недійсність може бути подана разом з апеляцією в терміні, встановленому для апеляції.

Кан. 1307 – § 1. Скаргу про недійсність можуть подати не тільки сторони, які вважають себе покривдженими, а й промотор справедливості або захисник вузла, кожний раз коли мають право на участь.
§ 2. Сам суддя може з уряду відкликати або виправити винесений ним вирок у термінах, установлених для дії в канн. 1303, § 2 і 1304, § 2, хіба що тим часом була подана апеляція разом із скаргою про недійсність.

Кан. 1308 – Справи стосовно скарги недійсністі можуть бути полагодженими згідно з канонами про сумарний спірний процес.

2– Апеляція

Кан. 1309 – Сторона, яка вважає себе покривдженою якимсь вироком, а також промотор справедливості і захисник вузла в справах, в яких вимагається їхня присутність, мають право апелювати проти вироку до вищого судді, з дотриманням кан. 1310.

Кан. 1310 – Немає апеляції:
1-е - проти вироку Римського Архієрея або Апостольської Сигнатури;
2-е - проти вироку, позначеного вадою недійсності, хіба що апеляція поєднана із скаргою про недійсність згідно з кан. 1306;
3-є - проти вироку, який перейшов у стан осудженої речі;
4-е - проти декрету або тимчасового вироку, які не мають сили остаточного вироку, хіба що вона поєднана з апеляцією від остаточного вироку;
5-е - проти вироку або декрету в справі, стосовно якої право застерігає, що річ повинна бути якнайшвидше вирішена.

Кан. 1311– § 1. Апеляцію слід подати судді, який виніс вирок, протягом присікального терміну п'ятнадцяти корисних днів від відомості про оголошення вироку.
§ 2. Якщо апеляція усна, то нотар повинен відредагувати її письмово в присутності самого апелюючого.

Кан. 1312– Делегований подає апеляцію не до того, хто його делегував, а до його безпосереднього вищого настоятеля, хіба що делегуючим є сам Апостольський Престол.

Кан. 1313 – Якщо виникає питання щодо права апеляції, то апеляційний трибунал повинен розглянути справу якнайшвидше, згідно з канонами про сумарний спірний процес.

Кан. 1314 – Апеляцію треба провадити перед суддею, до якого вона скерована, протягом місяця від її подання, хіба що суддя, який виніс вирок, дав стороні довший час для її підтримання.

Кан. 1315 – § 1. Для провадження апеляції вимагається і вистачає, щоб сторона просила послуги вищого судді для виправлення оскарженого вироку, додаючи копію цього вироку і подаючи підстави апеляції.
§ 2. Тим часом суддя, який виніс вирок, повинен відправити до вищого трибуналу копію актів, завірену нотарем щодо її автентичностіь якщо акти, написані мовою, невідомою апеляційному трибуналові, слід їх перекласти на іншу, відому цьому трибуналові, з запевненням про достовірність перекладу.

Кан. 1316 – Після того, як безкорисно минули терміни апеляції чи перед суддею, який виніс вирок, чи перед суддею, до якого скерована апеляція, вона вважається залишеною.

Кан. 1317 – § 1. Апелюючий може відмовитись від апеляції разом з наслідками, про які мова в кан. 1206.
§ 2. Якщо апеляцію подає захисник вузла або промотор справедливості, то відмова від апеляції може відбуватись з боку захисника вузла або промотора справедливості апеляційного трибуналу, хіба що загальне право застерігає щось інше.

Кан. 1318 – § 1. Апеляція, яку подав позивач, служить також відповідачу і навпаки.
§ 2. Якщо є кілька відповідачів або позивачів, а вирок оскаржений тільки одним або проти одного з них, то вважається, що оскарження вироку здійснюється всіма і проти всіх, щоразу як річ, яка є предметом домагань, є неподільною або зобов'язання стосується всіх зокрема.
§ 3. Якщо апеляція була подана однією із сторін тільки щодо певної частини вироку, то противна сторона, хоч би минув термін апеляції, може вставно апелювати щодо інших частин протягом присікального терміну п'ятнадцяти днів від дня, коли була повідомлена про головну апеляцію.
§ 4. Якщо не стверджується щось інше, то вважається, що апеляція була подана проти всіх частин вироку.

Кан. 1319 – Апеляція призупиняє виконання вироку.

Кан. 1320 – § 1. Дотримуючись припису кан. 1369, на апеляційному ступені не можна допускати нової підстави для домагань, навіть у вигляді корисного нагромадженняь тим-то зав'язка спору може стосуватись тільки того, чи попередній вирок затвердити чи відкинути повністю або частково.
§ 2. Нові докази допускаються тільки згідно з приписом кан. 1283.

Кан. 1321– На апеляційному ступені слід поступати в такий самий спосіб, як на першому ступені процесу, дотримуючись певних модифікаційь але після зав'язки спору зразу слід приступити до обговорення справи і до вироку, хіба що, можливо, слід було б доповнити докази.
Арт. Х: Стан осудженої речі, поновлення у первісний стан і протиставлення третього

1– Стан осудженої речі

Кан. 1322– З дотриманням кан. 1324, осуджена річ має місце, якщо:
1-е - було винесено два згідні вироки між тими самими сторонами щодо тої самої вимоги і з тої самої підстави домагання;
2-е - апеляція від вироку не була подана протягом корисного часу;
3-є - на апеляційному ступені спору сталося заморення інстанції або відмова від неї;
4-е - був винесений остаточний вирок, щодо якого немає апеляції.
Кан. 1323 – § 1. Осуджена річ забезпечується правом так, що може бути опротестована тільки через скаргу про недійсність, привернення в первісний стан або протиставлення третього.
§ 2. Осуджена річ створює право між сторонами і дає підставу до скарги осудженої речі і застереження осудженої речі, яку суддя може вирішити також з уряду, щоб перешкодити новому впровадженню тої самої справи.
Кан. 1324 – Ніколи не переходять у стан осудженої речі справи, які стосуються стану осіб, не виключаючи справ про розлучення супругів.

Кан. 1325 – § 1. Якщо у справі, яка стосується стану осіб, були винесені два згідні вироки, то можна в будь-який час відкликатись до апеляційного трибуналу, подаючи в присікальному терміні тридцяти днів від подачі оскарження нові і поважні докази або аргументиь а апеляційний трибунал протягом місяця від представлення нових доказів і аргументів має постановити декретом про допущення чи недопущення нового подання справи.
§ 2. Звертання до вищого трибуналу, щоб отримати нове подання справи, не зупиняє виконання вироку, хіба що загальне право застерігає інакше або апеляційний трибунал, згідно з приписом кан. 1337, § 3, накаже припинення.

2– Привернення в первісний стан

Кан. 1326 – § 1. Проти вироку, який перейшов у стан осудженої речі, якщо про його несправедливість очевидно відомо, надається просьба про привернення в первісний стан.
§ 2. Не вважається, що відомо про очевидну несправедливість вироку, хіба що:
1-е - вирок ¶рунтується на доказах, які пізніше виявились неправдивими, таким чином, що без тих доказів вирішальна частина вироку не може втриматись;
2-е - пізніше виявлено документи, що безсумнівно стверджують нові факти, які вимагають протилежного рішення;
3-є - вирок був винесений внаслідок підступу одної сторони на шкоду іншій;
4-е - в очевидний спосіб знехтувано припис закону, який стосується не самої лише процедури;
5-е - вирок суперечить попередньому рішенню, яке перейшло в стан осудженої речі.

Кан. 1327 – § 1. Про привернення в первісний стан із-за мотивів, про які мова в кан. 1326, § 2, чч. 1-3, треба просити суддю, який виніс вирок, протягом трьох місяців від дня ознайомлення з цими мотивами.
§ 2. Про привернення в первісний стан із-за мотивів, про які мова в кан. 1326, § 2, чч. 4-5, треба просити апеляційний трибунал протягом трьох місяців від повідомлення про вирокь але якщо у випадку, про який мова в кан. 1326, § 2, ч. 5, відомість про попереднє рішення прийшла пізніше, то час спливає від цієї відомості.
§ 3. Терміни, про які мова вище, не біжать, як довго покривджена сторона є неповнолітньою.

Кан. 1328 – § 1. Просьба про привернення в первісний стан призупиняє ще не розпочате виконання вироку.
§ 2. Якщо, однак, на підставі правдоподібних непрямих доказів існує підозра, що просьбу подано з метою спричинити затягування у виконуванні вироку, то суддя може наказати, щоб вирок був виконаний, однак після призначення прохачеві про поновлення в первісний стан відповідної грошової застави, щоб той не зазнав шкоди, якщо отримає привернення в первісний стан.
Кан. 1329 – Після надання привернення в первісний стан суддя повинен видати постанову про суть справи.

3 – Протиставлення третього
Кан. 1330 – Хто на підставі остаточного вироку, винесеного серед інших, який може бути переданий до виконання, боїться порушення своїх прав, той може оскаржити самий вирок перед його виконанням.

Кан. 1331– § 1. Протиставлення третього може відбутися через вимагання перегляду вироку від трибуналу, який виніс вирок, або через звернення до апеляційного трибуналу.
§ 2. Якщо просьбу допущено і той, хто протиставляється, діє на апеляційному ступені, то він зобов'язаний дотримуватись законів, установлених для апеляціїь якщо перед трибуналом, який виніс вирок, то слід дотримуватись приписів, виданих для правового вирішення вставних справ.

Кан. 1332– § 1. Той, хто протиставляється, повинен у будь-якому випадку довести, що його право справді порушено або буде порушено.
§ 2. Порушення має випливати із самого вироку, наскільки або він сам є причиною порушення або, якщо передається до виконання, той, хто протиставляється, зазнає тяжкої шкоди.
Кан. 1333 – Якщо той, хто протиставляється, доведе своє право, винесений раніше вирок повинен змінити трибунал згідно з просьбою того, хто протиставляється.

Арт. ХІ: Безплатний захист і судові кошти

Кан. 1334 – Убогі, які взагалі неспроможні нести судові кошти, мають право на безплатний захист, якщо тільки частково, – на зменшення коштів.

Кан. 1335 – Статути трибуналу повинні встановити приписи:
1-е - про засудження сторін на заплачення або повернення судових коштів;
2-е - про винагороду уповноважених, адвокатів і перекладачів, а також повернення коштів свідкам;
3-є - про надання безплатного захисту або зменшення коштів;
4-е - про відшкодування втрат, яке повинен заплатити той, хто не тільки програв у суді, але і легковажно затіяв спір;
5-е - про грошовий депозит або грошову заставу, яку треба внести у зв'язку з витратами, які треба покрити, і втратами для відшкодування.
Кан. 1336 – Від постанови в справі коштів, винагород і відшкодування не надається окрема апеляція, але сторона може апелювати протягом п'ятнадцяти днів до того самого судді, який може змінити встановлену квоту.

Арт. ХІІ: Виконання вироку

Кан. 1337 – § 1. Вирок, який перейшов у стан осудженої речі, може бути переданий для виконання, з дотриманням припису кан. 1328.
§ 2. Суддя, який виніс вирок, і у випадку подання апеляції також апеляційний суддя, можуть з уряду або на просьбу сторін наказати тимчасове виконання вироку, який ще не перейшов у стан осудженої речі, після складення, в разі потреби, відповідних грошових застав, якщо йдеться про виплати, призначені на необхідне утримання, або квапить інша виправдана причина.
§ 3. Якщо, однак, опротестовується вирок, який ще не перейшов у стан осудженої речі, суддя, який повинен розглянути оскарження, бачачи, що воно правдоподібно об ¶рунтоване і що з виконання вироку може виникнути непоправна шкода, може або само виконання вироку призупинити або забезпечити його грошовою заставою.

Кан. 1338 – Не може відбутися виконання вироку, поки не буде виконавчого декрету судді, яким наказується, що вирок повинен бути переданий до виконанняь цей декрет, залежно від природи справ або включається в зміст самого вироку або видається окремо.

Кан. 1339 – Якщо виконання вироку вимагає попереднього грошового розрахунку, має місце вставна справа, яку повинен вирішити той суддя, який виніс вирок, що його треба передати до виконання.

Кан. 1340 – § 1. Якщо партикулярне право власної Церкви свого права інакше не постановляє, то виконання вироку повинен наказати особисто або через когось іншого єпархіяльний Єпископ єпархії, де був винесений вирок на першому ступені процесу.
§ 2. Якби він не хотів або занедбав, на вимогу зацікавленої сторони або також з уряду виконання вироку належить до влади, якій підлягає апеляційний трибунал.
§ 3. У спорах, про які мова в кан. 1069, § 1, виконання вироку належить до Настоятеля, визначеного в уставі або статутах.

Кан. 1341– § 1. Виконавець, хіба що в самому змісті вироку щось залишено на його розсуд, повинен виконати вирок згідно з очевидним значенням його слів.
§ 2. Він може розглядати застереження щодо способу і сили виконання, але не щодо суті справиь якби, однак, дізнався звідки-небудь, що вирок недійсний або явно несправедливий, згідно з приписом канн. 1303, 1304 і 1326, § 2, повинен утриматись від виконання і справу передати до трибуналу, який виніс вирок, повідомляючи про це сторони.

Кан. 1342– § 1. Якщо якась річ була присуджена позивачу, то коли має місце стан осудженої речі, її треба негайно передати позивачу.
§ 2. Якщо сторона була засуджена на повернення рухомої речі або заплачення грощей або щоб щось дала або зробила, то суддя в самому змісті вироку або виконавець на свій розсуд і розважливість повинен установити термін для виконання зобов'язання, який, однак, не повинен бути скорочений нижче п'ятнадцяти днів ані не перевищувати щести місяців.

ГЛАВА ІІ
СУМАРНИЙ СПІРНИЙ ПРОЦЕС

Кан. 1343 – § 1. Сумарним спірним процесом можуть бути полагоджені всі справи, не виключені правом, хіба що сторона просить про застосування звичайного спірного процесу.
§ 2. Якщо сумарний спірний процес застосовується у справах, виключених правом, судові акти є недійсні.

Кан. 1344 – § 1. Позовна скарга, якою починається спір, крім того, що перелічується в кан. 1187, повинна:
1-е - викласти коротко, повно і ясно факти, на які спираються вимоги позивача;
2-е - так указувати на докази, з допомогою яких позивач наміряється підтвердити факти, але яких не може одночасно навести, щоб негайно могли бути зібрані суддею.
§ 2. До позовної скарги слід додати, принаймні в автентичній копії, документи, на які спирається просьба.

Кан. 1345 – § 1. Якщо спроба помирення, відповідно до припису кан. 1103, § 2, виявиться даремною, суддя, якщо вважає, що позовна скарга має якусь підставу, повинен протягом трьох днів наказати декретом, доданим до самої скарги, щоб копія просьби була подана до відома відповідача, даючи йому змогу надіслати протягом п'ятнадцяти днів письмову відповідь до канцелярії трибуналу.
§ 2. Це повідомлення має наслідки судового виклику, про що мова в кан. 1194.

Кан. 1346 – Якщо вимагають цього застереження відповідача, суддя повинен призначити позивачу час для відповіді, так, щоб на підставі наведених двома сторонами фактів сам мав з'ясований предмет справи.

Кан. 1347 – § 1. Після того, як минули терміни для відповіді, про які мова в канн. 1345, § 1 і 1346, суддя, ознайомившись з актами, повинен сформулювати сумнівь потім, додаючи для сторін формулювання сумніву, викликати всіх, хто повинен бути присутній, на засідання, яке повинно відбутися не пізніше, ніж протягом тридцяти днів.
§ 2. У виклику слід повідомити сторони, що можуть принаймні на три дні до засідання пред'явити трибуналові якусь коротку записку для підтримання своїх тверджень.

Кан. 1348 – На засіданні насамперед розглядаються питання, про які мова в канн. 1118, 1119, 1121 і 1122.

Кан. 1349 – § 1. Докази збираються на засіданні з дотриманням кан. 1071.
§ 2. Сторона та її адвокат можуть бути присутніми під час допиту інших сторін, свідків і експертів.

Кан. 1350 – Відповіді сторін, свідків, експертів, вимоги і застереженння адвокатів повинні бути сформульовані письмово нотарем, але загально і тільки в тому, що належить до суті спірної справи, і ними підписані.

Кан. 1351– Докази, яких у просьбі або у відповіді не наведено, або про які не прощено, суддя може допустити тільки згідно з приписом кан. 1110ь однак, після допиту хоч би одного свідка суддя може вирішити про нові докази тільки згідно з приписом кан. 1283.

Кан. 1352– Якщо на засіданні не можна було зібрати всіх доказів, слід призначити друге засідання.

Кан. 1353 – Після зібрання доказів на тому самому засіданні відбувається усне обговорення.

Кан. 1354 – § 1. Якщо з обговорення не виявиться потреба доповняти що-небудь в інструкції справи, або не існує щось інше, що заважає винести вирок згідно з приписом права, то суддя зразу після закінчення засідання має негайно вирішити справуь вирішальна частина вироку повинна бути негайно прочитана в присутності сторін.
§ 2. Зате трибунал може через трудність справи або з іншої виправданої причини відкласти рішення аж до п'яти корисних днів.
§ 3. Повний текст вироку з його об ¶рунтуванням повинен бути доведений до відома сторін якнайшвидше, звичайно не пізніше, ніж протягом п'ятнадцяти днів.

Кан. 1355 – Якщо апеляційний трибунал побачить, що на нижчому ступені суду був застосований сумарний спірний процес у справі, виключеній правом, повинен визнати недійсність вироку і відіслати справу трибуналові, який виніс вирок.

Кан. 1356 – В інших справах, які стосуються процедури, слід дотримуватись канонів про звичайний спірний процесь однак, трибунал може своїм декретом з вмішеним об¶рунтуванням не зважати на процесуальні приписи, які не встановлені для правосильності, щоб додержуючись справедливості, допомогти у прискоренні процесу.
ТИТУЛ ХХVІ
ДЕЯКІ СПЕЦІЯЛЬНІ ПРОЦЕСИ

ГЛАВА І
ПОДРУЖНІ ПРОЦЕСИ

Арт. І: Справи про визнання недійсності подружжя

1– Компетентний суд
Кан. 1357 – Будь-яка подружня справа хрещеного на підставі власного права належить до Церкви.

Кан. 1358 – Дотримуючись особових Статутів, там, де вони діють, справи, які стосуються чисто цивільних наслідків подружжя, належать цивільному судді, якщо розглядаються головні, але, якщо, вставно і додатково, можуть також розглядатися і вирішуватись церковним суддею на підставі власної влади.
Кан. 1359 – У справах про недійсність подружжя, які не застережені для Апостольського Престолу, компетентними є:
1-е - трибунал місця, де було укладено подружжя;
2-е - трибунал місця, де відповідач має постійне або тимчасове місце проживання;
3-є - трибунал місця, де позивач має постійне місце проживання, якщо обидві сторони перебувають на території тієї самої нації і судовий Вікарій постійного місця проживання відповідача, вислухавши його, дасть на це згоду;
4-е - трибунал місця, де фактично треба буде збирати більшість доказів, якщо погодиться на це судовий Вікарій постійного місця проживання відповідача, вислухавши його.
2– Право оскарження подружжя
Кан. 1360 – Для оскарження подружжя здатними є:
1-е - супруги;
2-е - промотор справедливості, коли недійсність подружжя була вже розголошена і подружжя не можна узаконити або це не годиться.
Кан. 1361 – § 1. Подружжя, яке за життя двох супругів не було оскаржене, після смерті одного або обох супругів не може бути оскаржене, хіба що питання про правосильність має передпроцесуальний характер для вирішення іншого спору чи на церковному суді, чи на світському суді.
§ 2. Якщо один із супругів вмирає під час тривання справи, слід дотримуватись кан. 1199.

3 – Обовжязки суддів і трибуналу
Кан. 1362– Суддя, поки прийме справу і скільки разів помітить надію на добрий наслідок, повинен застосувати пастирські засоби, щоб супруги, якщо це можливо, були схильні узаконити подружжя і поновити спільне подружнє життя.

Кан. 1363 – § 1. Після прийняття позовної скарги голова або доповідач повинен приступити до повідомлення про декрет, який містить виклик, згідно з кан. 1191.
§ 2. Як минуло п'ятнадцять днів після повідомлення, голова або доповідач, хіба що котрась із сторін просить про сесію для зав'язки спору, повинен протягом десяти днів своїм декретом з уряду сформулювати сумнів або сумніви і повідомити про це сторони.
§ 3. Формулювання сумніву може не тільки питати, чи в даному випадку відомо про недійсність подружжя, але мусить визначити, на якій підставі або на яких підставах оскаржується правосильність подружжя.
§ 4. Після десяти днів від повідомлення про декрет, якщо сторони не мають ніяких застережень, голова або доповідач новим декретом наказує інструкцію справи.

4 – Докази
Кан. 1364 – § 1. Захисник вузла, захисники сторін, а також промотор справедливості, якщо виступає в процесі, мають право:
1-е - бути присутніми під час допиту сторін, свідків і експертів, з додержанням припису кан. 1240;
2-е - переглянути судові акти, хоч би ще не були оголошені, й ознайомитись з документами, представленими сторонами.
§ 2. Сторони не можуть бути присутніми під час допиту, про який мова в § 1, ч. 1.

Кан. 1365 – Якщо немає з іншого джерела повних доказів, суддя для оцінки свідчень сторін, про які мова в кан. 1217, § 2, повинен скористатися, якщо це можливо, свідками щодо правдомовності самих сторін, крім інших непрямих доказів і допоміжних засобів.

Кан. 1366 – У справах, які стосуються статевого безсилля або браку згоди через розумову хворобу, суддя повинен скористатися допомогою одного або кількох експертів, хіба що з обставин виразно виникає, що це даремна справаь в інших випадках слід дотримуватись припису кан. 1255.

Кан. 1367 – Якщо під час інструкції справи виникне дуже правдоподібний сумнів щодо недоверщеності подружжя, трибунал може припинити за згодою сторін справу про недійсність подружжя і доповнити інструкцію для розірвання сакраментального подружжя як недоверщеногоь потім повинен переслати акти до Апостольського Престолу разом з просьбою одного або двох супругів про розірвання і з думкою трибуналу й єпархіяльного Єпископа.

5 – Вирок і апеляція
Кан. 1368 – § 1. Вирок, який за першим разом визнав недійсність подружжя, разом з апеляціями, якщо такі є, та іншими судовими актами треба переслати з уряду до апеляційного трибуналу протягом двадцяти днів від оголошення вироку.
§ 2. Якщо вирок про недійсність подружжя був винесений на першому ступені суду, то апеляційний трибунал, ознайомившись із зауваженнями захисника вузла і, якщо такі є, також сторін, своїм декретом повинен рішення або невідкладно підтвердити або допустити справу до звичайного розгляду на другому ступені суду.

Кан. 1369 – Якщо на апеляційному ступені подано нову підставу недійсності подружжя, трибунал може її допустити і вирішити немов на першому ступені суду.
Кан. 1370 – § 1. Після того, як вирок, який визнав за першим разом недійсність подружжя, буде затверджений на апеляційному ступені або декретом або другим вироком, ті, чиє подружжя було визнане недійсним, можуть наново одружитись, як тільки декрет або другий вирок буде доведений до їх відома, хіба що це було недозволено забороною, вмішеною у вироку або в декреті, або місцевим Ієрархом.
§ 2. Слід дотримуватись кан. 1325, якщо вирок, який визнав недійсність подружжя був підтверджений не другим вироком, а декретом.

Кан. 1371– Зразу коли вирок став здійсненим, судовий Вікарій повинен повідомити про це Ієрарха місця, де подружжя було укладенеь а цей Ієрарх має подбати про те, щоб у книгах подруж і охрещених якнайскоріше було відмічено про визнання недійсності подружжя і про можливо встановлені заборони.

6 – Документальний процес
Кан. 1372– § 1. Після допущення скарги судовий Вікарій або суддя, ним призначений, поминаючи формальності звичайного процесу, але викликавши сторони і з участю захисника вузла, може визнати недійсність подружжя, якщо з документа, який не підлягає ніякому запереченню або застереженню, напевно випливає наявність розриваючої перешкоди або брак приписаної правом форми вінчання, якщо з такою самою певністю відомо, що диспенза не була надана або уповноважений не мав правосильного доручення.
§ 2. Якщо, однак, йдеться про того, хто повинен був дотримуватись приписаної правом форми вінчання, але намагався одружитись перед цивільним службовцем або некатолицьким служителем, вистачає доподружнє дослідження, про яке мова в кан. 784, для доведення його вільного стану.

Кан. 1373 – § 1. Проти вироку, про який мова в кан. 1372, § 1, захисник вузла, якщо розумно вважає, що вади або брак диспензи не є певні, повинен апелювати до судді трибуналу другого ступеня, якому слід переслати акти і повідомити його письмово, що йдеться про документальний процес.
§ 2. Непорушним залишається право на апеляцію сторони, яка вважає себе покривдженою.
Кан. 1374 – Суддя трибуналу другого ступеня при участі захисника вузла і після вислухання сторін повинен вирішити, чи вирок слід затвердити, чи радше полагодити справу згідно із звичайним приписом праваь у цьому випадку відсилає її до трибуналу першого ступеня.

7 – Загальні норми
Кан. 1375 – Справи,які стосуються визнання подружжя недійсним,не можуть розглядатися сумарним спірним процесом.

Кан. 1376 – В інших питаннях, які стосуються процедури слід застосувати, якщо цьому не суперечить природа речі, канони про процес взагалі і про звичайний спірний процес з дотриманням спеціяльних норм щодо справ, які стосуються публічного добра.

Кан. 1377 – У вироку слід нагадати сторонам про моральні, а також громадянські зобов'язання, якими можливо зв'язані взаємно одна сторона щодо другої і щодо дітей для забезпечення належного їх утримання і виховання.

Арт. ІІ: Справи про розлучення супругів

Кан. 1378 – § 1. Особове розлучення супругів, якщо відповідно до приписів права не передбачено чогось іншого щодо поодиноких місць, може бути вирішене декретом єпархіяльного Єпископа або вироком судді.
§ 2. Там, де церковне рішення не спричиняє цивільних наслідків або якщо передбачається, що цивільний вирок не буде суперечним праву Божому, єпархіяльний Єпископ єпархії перебування супругів може, взявши до уваги особливі обставини, дати дозвіл на звернення до цивільного суду.
§ 3. Якщо справа стосується також чисто цивільних наслідків подружжя, то хай суддя старається, щоб з дозволу єпархіяльного Єпископа справа вже від початку була передана до цивільного суду.

Кан. 1379 – § 1. Якщо якась із сторін не попросить про звичайний спірний процес, то треба застосувати сумарний спірний процес.
§ 2. Якщо застосовано звичайний спірний процес і подано апеляцію, то трибунал другого ступеня, вислухавши сторони, повинен своїм декретом або негайно затвердити рішення або допустити справу до звичайного розгляду на другому ступені суду.

Кан. 1380 – У тому, що стосується компетенції трибуналу, слід дотримуватись приписів кан. 1359, чч. 2 і 3.

Кан. 1381– Суддя, поки прийме справу і скільки разів помітить надію на добрий наслідок, повинен застосувати пастирські засоби, щоб супруги помирились і були доведені до відновлення спільного подружнього життя.

Кан. 1382– У справах про розлучення супругів повинен брати участь промотор справедливості згідно з кан. 1097.

Арт. ІІІ: Процес, який стосується здогадної смерті супруга

Кан. 1383 – § 1. Якщо смерть супруга 9супруги0 не може бути підтверджена автентичним церковним або цивільним документом, другий супруг не вважається звільненим від подружнього вузла, хіба що єпархіяльний Єпископ видав деклярацію про здогадну смерть.
§ 2. Таку деклярацію єпархіяльний Єпископ може зробити тільки тоді, якщо після проведення відповідних розслідувань із заяв свідків, з чуток або із непрямих доказів матиме моральну певність про смерть супругаь самої відсутності супруга, навіть довготривалої, не вистачає.
§ 3. У непевних і складних випадках єпархіяльний Єпископ, який виконує свою владу в межах патріяршої Церкви, повинен звернутися за порадою до Патріярхаь інші єпархіяльні Єпископи – до Апостольського Престолу.
§ 4. У процесі, який стосується здогадної смерті супруга, вимагається участь промотора справедливості, але не захисника вузла.

Арт. ІV: Спосіб судового розгляду для одержання звільнення від недоверщеного подружжя або звільнення від подружжя для добра віри

Кан. 1384 – Для одержання звільнення від недоверщеного подружжя або звільнення від подружжя для добра віри слід точно дотримуватись спеціяльних норм, виданих Апостольським Престолом.

ГЛАВА ІІ
СПРАВИ ПРО ВИЗНАННЯ НЕДІЙСНОСТІ ВИСВЯЧЕННЯ

Кан. 1385 – Право оскарження правосильності свячення має або сам священнослужитель або Ієрарх, якому священнослужитель підлягає, або в єпархії якого одержав свячення.
Кан. 1386 – § 1. Позовна скарга в справі оскарження правосильності свячення повинна бути відправлена до компетентної Дикастерії Римської Курії, яка вирішить, чи справу має розглядати вона сама, чи призначений нею трибунал.
§ 2. Якщо Дикастерія передала справу трибуналові, то слід дотримуватись канонів про процеси взагалі і про звичайний спірний процес, а не канонів про сумарний спірний процес, хіба що цьому суперечить природа речі.
§ 3. Після відправлення скарги священнослужителеві забороняється виконувати священнодійства на підставі самого права.
Кан. 1387 – Після другого вироку, який підтвердив недійсність свячення, священнослужитель утрачає всі права, властиві духовному станові, і звільняється від усіх обов'язків цього стану.

ГЛАВА ІІІ
ПРОЦЕДУРА ПРИ УСУВАННІ АБО ПЕРЕНЕСЕННІ ПАРОХІВ

Кан. 1388 – При усуванні або перенесенні парохів треба дотримуватись канн. 1389-1400, хіба що партикулярним правом, затвердженим Апостольським Престолом, постановляється щось інше.

Арт. І: Спосіб судочинства при усуванні парохів
Кан. 1389 – Якщо служіння якогось пароха з якоїсь причини, навіть без його поважної вини, стає щкідливим або принаймні неефективним, то парох може бути усунений з парафії єпархіяльним Єпископом.

Кан. 1390 – Причини, через які парох може бути законно усунений з парафії, є особливо такі:
1-е - поведінка, яка завдає церковній спільноті поважної шкоди або викликає замішання;
2-е - бездарність або тривала розумова або фізична хвороба, яка робить пароха непридатним для корисного виконування його завдань;
3-є - втрата доброго імені у чесних і поважних парафіян або нехіть у ставленні до пароха, що за передбаченням не скоро припиняться;
4-е - поважна недбайливість або порушення парафіяльних обов'язків, яке триває незважаючи на попередження;
5-е - погане управління дочасними справами з великою шкодою для Церкви, якщо зарадити цьому злу немає іншого засобу.

Кан. 1391– § 1. Якщо на підставі проведеного розслідування виявиться, що причина для усунення існує, то єпархіяльний Єпископ повинен обговорити справу з двома парохами, вибраними з числа парохів, яких пресвітерська рада вибрала для цього на постійно на пропозицію єпархіяльного Єпископаь якщо пізніше Єпископ дійшов до висновку, що треба вдатися до усунення, то для правосильності подасть причину й аргументи та по-батьківськи порадить парохові, щоб зрікся протягом п'ятнадцяти днів.
§ 2. Парох, який є членом чернечого інституту або товариства спільного життя на подобу чернечих, може бути усунений або наказом єпархіяльного Єпископа з повідомленням про це вищого Настоятеля або наказом вищого Настоятеля з повідомленням єпархіяльного Єпископа, не вимагаючи згоди другого.

Кан. 1392– Зречення пароха може відбуватися також за умови, аби тільки воно було законно прийняте єпархіяльним Єпископом і дійсно було прийняте.
Кан. 1393 – § 1. Якщо парох протягом призначених днів не відповість, то єпархіяльний Єпископ має повторити виклик, продовжуючи корисний час для відповіді.
§ 2. Якщо єпархіяльний Єпископ установить, що парох одержав другий виклик і не відповів, хоч не мав ніякої перешкоди, або якщо парох не хоче зректися, не подаючи ніяких мотивів, то єпархіяльний Єпископ повинен видати декрет про усунення.

Кан. 1394 – Якщо, однак, парох оспорює подану причину та її підстави, наводячи мотиви, які видаються єпархіяльному Єпископові недостатніми, то цей, щоб міг правосильно діяти:
1-е - повинен його викликати, щоб, переглянувши акти, зібрав у письмовому викладі свої рації, навіть навів протилежні докази, якщо такі має;
2-е - далі, доповнивши, якщо треба, інструкцію, повинен обміркувати справу разом з тими двома парохами, про яких мова в кан. 1391, § 1, хіба що необхідно призначити інших, тому що ті не можуть цього виконати;
3-є - нарешті має вирішити, чи пароха треба усунути чи ні, і негайно повинен видати у цій справі декрет.

Кан. 1395 – Єпархіяльний Єпископ має подбати про те, щоб усуненому парохові було надано інший уряд, якщо той до цього здатний, або призначено пенсію, залежно від того, чи випадок велить або обставини дозволяють.
Кан. 1396 – § 1. Усунений парох повинен утримуватись від виконування уряду пароха, якнайшвидше звільнити парафіяльний дім і все, що належить парафії, передати тому, кому єпархіяльний Єпископ доручив парафію.
§ 2. Якщо ж ідеться про хворого, який не може бути без труднощів перенесений з парафіяльного дому на інше місце, єпархіяльний Єпископ повинен йому залишити користування ним, навіть виключне, поки триватиме ця необхідність.
§ 3. Під час рекурсу проти декрету усунення єпархіяльний Єпископ не може іменувати нового пароха, але на той час повинен подбати про встановлення парафіяльного адміністратора.

Арт. ІІ: Процедура перенесення парохів

Кан. 1397 – Якщо спасіння душ або потреба чи користь Церкви того вимагає, щоб парох із своєї парафії, якою успіщно керував, був перенесений до іншої парафії або на інший уряд, то єпархіяльний Єпископ повинен йому на письмі запропонувати перенесення і порадити, щоб погодився на це з уваги на любов до Бога і душ.

Кан. 1398 – Якщо парох не має наміру піти за радою і напоумленням єпархіяльного Єпископа, то повинен викласти письмово свої міркування.

Кан. 1399 – § 1. Якщо, незважаючи на наведені міркування, єпархіяльний Єпископ вважає, що не повинен відступати від свого наміру, то мусить з двома парохами, вибраними з-поміж тих, про яких мова в кан. 1391, § 1, взяти до уваги підстави, які є за або проти перенесенняь якщо він надалі вважає, що треба здійснити перенесення, то повинен поновити щодо пароха батьківське заохочення.
§ 2. Якщо після цього парох надалі відмовляється і єпархіяльний Єпископ вважає, що перенесення треба здійснити, видає декрет перенесення, постановляючи, що парафія після призначеного часу буде вакантною.
§ 3. Після того, як цей час минув безкорисно, єпархіяльний Єпископ повинен оголосити, що парафія вакантна.

Кан. 1400 – У випадку перенесення слід дотримуватись приписів кан. 1396, набутих прав і справедливості.