КОДЕКС КАНОНІВ СХІДНИХ ЦЕРКОВ

Ср. католичество. Каноны.

ТИТУЛ І
ВІРНІ, ЇХНІ ПРАВА І ОБОВ’ЯЗКИ

Кан. 7 – § 1. Вірними є ті, хто, через хрещення втілені в Христа, утворюють Божий народ і на цій підставі по-своєму беручи участь у священичій, пророчій і царській службі Христа, покликані, відповідно до власного становища кожного, сповняти місію, яку Бог довірив виконувати Церкві у світі.

§ 2. Ця Церква, утворена і впорядкована на цьому світі як спільнота, існує в католицькій Церкві, керованій наступником Петра та Єпископами з'єднаними з ним.

Кан. 8 – У повній злуці з католицькою Церквою тут, на землі, є ті хрещені, які в її видимому організмі з’єднуються з Христом вузлами віровизнання, святих тайн і церковного проводу.

Кан. 9 – § 1. Окремим чином пов'язані з Церквою оглашенні, які, натхнені Святим Духом, з виразним бажанням просять про прийняття їх до неї, і саме через це прагнення і життя, сповнене віри, надії і любові, яке практикують, єднаються з Церквою, котра опікується ними, вже як своїми.

§ 2. Церква приділяє оглашенним окрему турботу, заохочує їх вести євангельське життя, впроваджуючи до участі в Божественній Літургії, святих тайнах і церковному правилі, і вже щедро надає їм різні привілеї, властиві християнам.

Кан. 10 – Покладаючись на слово Боже і приєднуючись до живої справжньої науки Церкви, вірні зобов'язані непорушно зберігати і відкрито визнавати віру, котру як найбільшу дорогоцінність берегли і передали предки, а також через практикування краще її розуміти і проявляти в ділах любові.

Кан. 11– Між усіма вірними силою їхнього відродження в Христі існує справжня рівність щодо гідності й діяння, внаслідок чого кожний, відповідно до свого становища і завдання, співпрацює у побудові Тіла Христового.

Кан. 12 – § 1. Вірні зобов'язані, діючи кожен по-своєму, зберігати завжди єдність з Церквою.

§ 2. Вони повинні якнайпильніше виконувати обов'язки як щодо всієї Церкви, так і власної Церкви свого права, до якої належать.

Кан. 13 – Усі вірні, відповідно до свого становища, повинні докладати своїх зусиль для того, щоб вести святе життя, спричинятися до росту Церкви і постійно збільшувати її святість.

Кан. 14 – Усі вірні мають право й обов'язок дбати про те, щоб Боже провіщення спасіння щораз то більше доходило до всіх людей усіх часів і всього світу.

Кан. 15 – § 1.Те, що Пастирі Церкви, представляючи Христа, голосять як учителі або постановляють як керівники Церкви, вірні, свідомі власної відповідальності, зобов'язані виконувати з християнським послухом.

§ 2. Вірні свобідно можуть виявляти Пастирям Церкви свої потреби, особливо духовні, а також свої побажання.
§ 3. Відповідно до своїх знань, компетенцій і здібностей, якими відзначаються, вони мають право, а іноді навіть обов'язок, виявляти Пастирям Церкви свою думку в справах, які стосуються добра Церкви, і, зберігаючи непорушність віри і звичаїв та пошану до Пастирів, а також, зважаючи на спільну користь і гідність осіб, ознайомлювати з нею інших вірних.

Кан. 16 – Вірні мають право отримувати від своїх Пастирів допомогу з духовних дібр Церкви, особливо від слова Божого і святих тайн.

Кан. 17 — Вірні мають право почитати Господа згідно з приписами літургічних книг власної Церкви свого права і дотримуватись власної форми духовного життя, згідної, однак, з вченням Церкви.

Кан. 18 – Вірні мають повне право засновувати товариства і керувати ними для цілей любові або побожності або плекання християнського покликання у світі, а також скликати збори для спільного осягнення цих цілей.

Кан. 19 – Усі вірні, як учасники місії Церкви, мають право власними починаннями, кожний відповідно до свого стану й обставин, розвивати або підтримувати апостольську діяльністьь однак, жодне починання не може приписувати собі назви католицького, якщо не одержить згоди компетентної церковної влади.

Кан. 20 – Вірні, які завдяки хрещенню покликані вести життя, згідне з євангельською наукою, мають право на християнське виховання, котре належно готувало б їх до визрівання людської особистості і водночас до пізнання і переживання таїнства спасіння.

Кан. 21– Ті, що займаються священними науками, користуються законною свободою дослідження, а також розсудливого вияву своєї думки у справах, в яких вони є фахівцями, зберігаючи, однак, належну слухняність Учительському Урядові Церкви.

Кан. 22 – Усі вірні мають право бути вільними від будь-якого примусу у виборі стану життя.

Кан. 23 – Нікому не дозволяється шкодити добрій славі, якою хтось втішається, і беззаконно порушувати право будь-якої особи на захист свого приватного життя.

Кан. 24 – § 1.Вірні можуть законно відстоювати і боронити права, що їх вони мають у Церкві, на компетентному церковному суді згідно з нормами права.

§ 2. Вірні, якщо їх викликає до суду компетентна влада, мають право бути судженими з дотриманням справедливо застосованих приписів права.
§ 3. Вірні мають право не зазнавати канонічних кар, окрім приписаних законом.

Кан. 25 – § 1. Вірні зобов'язані зараджувати потребам Церкви, щоб вона мала засоби необхідні для осягнення властивих їй цілей, головно для виконування богослужінь, здійснювання справ апостольства та любові, а також для того, що конечне для належного утримання служителів.

§ 2. Вони рівно ж зобов'язані підтримувати соціяльну справедливість, а також, пам'ятаючи про Господній наказ, подавати допомогу бідним з власних прибутків.

Кан. 26 – § 1. У виконуванні своїх прав вірні, – окремі особи, чи об'єднані в громади, повинні зважати на спільне добро Церкви, як також на права інших та власні обов'язки щодо інших.

§ 2. З уваги на спільне добро, Церковна влада може регулювати, щоб вірні користувалися належними їм правами.
ТИТУЛ ІІ
ЦЕРКВИ СВОГО ПРАВА І ОБРЯДИ

Кан. 27 – Спільнота вірних, об'єднана ієрархією за нормами права, яку найвища влада Церкви виразно або мовчки визнає як свого права, називається в цьому Кодексі Церквою свого права.

Кан. 28 – § 1. Обряд є літургічним, богословським, духовним і дисциплінарним спадком – різним щодо культури та історичних обставин народів – який виявляється у способі практикування віри, властивому для кожної Церкви свого права.
§ 2. Обряди, про які йдеться в Кодексі, є ті, які походять з Олександрійської, Антіохійської, Вірменської, Халдейської і Константинопільської традицій, якщо не стверджено щось інше.

ГЛАВА І
ПРИПИСАННЯ ДО ЯКОЇСЬ ЦЕРКВИ СВОГО ПРАВА

Кан. 29 – § 1. Дитина, перед чотирнадцятим роком життя, через хрещення записується до Церкви свого права, до якої записаний її батько; якщо ж католичкою є лише мати, або, якщо обоє батьків однозгідно просять, дитина записується до Церкви, до якої належить мати, хіба інакше постановляє партикулярне право, встановлене Апостольським Престолом.
§ 2. Якщо дитина, якій не виповнилось ще чотирнадцять років життя:
1-е - народжена незаміжньою матір'ю, – записується до тієї Церкви свого права, до якої належить мати;
2 -е - невідомих батьків, – записується до тієї Церкви свого права, членами якої є ті, чиїй опіці вона була законно довірена; якщо ж ідеться про батька і матір, які усиновлюють, повинен застосовуватись § 1.
3-є - неохрещених батьків, – записується до тієї Церкви свого права, до якої належить той, хто взяв на себе обов'язок виховання її в католицькій вірі.

Кан. 30 – Кожний, хто має хреститися і якому виповнилось чотирнадцять років життя, вільно може вибрати будь-яку Церкву свого права, до якої записується через хрещення, хіба що інакше постановляє партикулярне право, встановлене Апостольським Престолом.

Кан. 31– Ніхто не сміє будь-якого вірного намовляти якимсь чином до переходу до іншої Церкви свого права.

Кан. 32 – § 1. Ніхто не може без згоди Апостольського Престолу правосильно переходити до іншої Церкви свого права.
§ 2. Якщо ідеться про вірного єпархії якоїсь Церкви свого права, котрий бажає перейти до іншої Церкви свого права, яка на цій же території має власну єпархію, то тут припускається згода Апостольського Престолу, якщо тільки єпархіяльні Єпископи обох єпархій письмово погодились на перехід.

Кан. 33 – Жінка має право перейти до Церкви свого права, до якої належить чоловік, при заключенні подружжя, чи під час його тривання; але після розірвання шлюбу може вільно повернутися до первісної Церкви свого права.

Кан. 34 – Якщо батьки переходять до іншої Церкви свого права або у змішаному подружжі католицька сторона, то, діти, яким не виповнилось чотирнадцять років життя, за законом записуються до тієї ж Церкви. Якщо ж у подружжі між католиками тільки один з батьків переходить до іншої Церкви свого права, то діти переходять тільки за згодою обох батьків, але, по сповненні чотирнадцяти років життя, діти можуть повернутися до первісної Церкви свого права.

Кан. 35 – Охрещені некатолики, згідні на повне з'єднання з католицькою Церквою, повинні повсюдно зберігати власний обряд, шанувати його і в міру сил його дотримуватись, тому вони повинні бути приписані до Церкви свого права того самого обряду із збереженням права звертатися до Апостольського Престолу в окремих випадках осіб, спільнот і країн.

Кан. 36 – Кожний перехід до іншої Церкви свого права набирає законної чинності з моменту зголошення заяви, вчиненої перед місцевим Ієрархом цієї Церкви або власним парохом, або ж священиком, делегованим котримсь з цих двох, і в присутності двох свідків, хіба що рескрипт Апостольського Престолу постановляє щось інше.

Кан. 37 – Кожне приписання до будь-якої Церкви свого права або перехід до іншої Церкви свого права повинні бути внесені до книги охрещених парафії, навіть коли хрещення відбулось у латинській Церкві, якщо ж це неможливо, слід відзначити це в іншому документі, який має зберігатися в парафіяльному архіві власного пароха Церкви свого права, до якої був здійснений запис.

Кан. 38 – Вірні східних Церков, хоч би були доручені опіці Ієрарха або пароха іншої Церкви свого права, залишаються, однак, приписаними до власної Церкви свого права.

ГЛАВА ІІ
ЗБЕРІГАННЯ ОБРЯДІВ

Кан. 39 – Слід сумлінно зберігати й підтримувати обряди східних Церков як спадок усієї Христової Церкви, в якому відзеркалюється та традиція, що походить від Апостолів через Отців, і який утверджує божественну єдність католицької віри в її різноманітності.

Кан. 40 – § 1. Ієрархи, які стоять на чолі Церкви свого права, та всі інші Ієрархи повинні найнаполегливіше дбати про вірну охорону і докладне дотримування власного обряду, а також не допускати в ньому змін, хіба з уваги на його органічний розвиток, зважаючи, однак, на взаємну доброзичливість і єдність християн.
§ 2. Всі інші священнослужителі і члени інститутів посвяченого життя зобов'язані вірно дотримуватися власного обряду і з кожним днем глибше його пізнавати й досконаліше його здійснювати.
§ 3. Також інші вірні повинні плекати пізнання і пошану власного обряду і всюди його дотримуватись, хіба що право допускає якийсь виняток.

Кан. 41– Вірні кожної Церкви свого права, також латинської Церкви, які з уваги на уряд, службу або завдання підтримують часті взаємини з вірними іншої Церкви свого права, повинні старанно вишколюватись у пізнаванні і пошані до обряду цієї Церкви відповідно до важливості уряду, служби або завдання, яке виконують.

ТИТУЛ ІІІ
НАЙВИЩА ВЛАДА ЦЕРКВИ

Кан. 42 – Як з Господнього установлення святий Петро та інші Апостоли становлять одну Колегію, подібно є об'єднані між собою Римський Архієрей, наступник Петра, і Єпископи, наступники Апостолів.

ГЛАВА І
РИМСЬКИЙ АРХІЄРЕЙ

Кан. 43 – Єпископ Римської Церкви, в якому перебуває доручення, дане Господом самому Петрові, першому з Апостолів, і яке має бути передане його наступникам, є главою Колегії Єпископів, Заступником Христа і Пастирем усієї Церкви тут на землі. Тому силою свого уряду він має найвищу, повну, безпосередню і загальну звичайну владу в Церкві, яку може завжди вільно виконувати.

Кан. 44 – § 1. Повну й найвищу владу в Церкві одержує Римський Архієрей законним вибором, ним прийнятим, разом з єпископським свяченням; тому ту саму владу одержує від моменту прийняття вибору на найвище архієрейство той обраний, який має єпископський сан; якщо не має єпископського сану, повинен негайно бути висвячений на єпископа.
§ 2. Якби трапилось, що Римський Архієрей зрікся свого уряду, то для правосильності вимагається, щоб зречення було добровільне і відповідно оголошене; не вимагає воно, щоб хтось його прийняв.

Кан. 45 – § 1. Силою свого уряду Римський Архієрей має владу не тільки над усією Церквою, а й також одержує над усіма єпархіями та їх спільнотами верховну звичайну владу, через яку одночасно зміцнюється й оберігається власна, звичайна і безпосередня влада, яку мають Єпископи щодо довіреної їхній опіці єпархії.
§ 2. У виконуванні уряду найвищого Пастиря всієї Церкви Римський Архієрей завжди поєднаний спільністю з усіма іншими Єпископами, а також з усією Церквою; йому, однак, належить право визначати, відповідно до потреб Церкви, спосіб індивідуального або колегіяльного виконування цього уряду.
§ 3. Проти вироку або декрету Римського Архієрея немає апеляції ані відклику.

Кан. 46 – § 1. Римському Архієреєві у виконуванні його уряду помагають Єпископи, які можуть це чинити по-різному, в тому через Синод Єпископів; крім того, помагають йому Отці Кардинали, Римська Курія, Папські Легати, а також інші особи та різні інститути відповідно до потреб даного часу. Усі ці особи й інститути від його імені і його владою виконують доручений їм уряд для добра всіх Церков, згідно з нормами, встановленими самим Римським Архієреєм.
§ 2. Участь Патріярхів та інших Ієрархів, що очолюють Церкви свого права, у Синоді Єпископів регулюється спеціяльними нормами, встановленими самим Римським Архієреєм.

Кан. 47 – Коли Апостольський Престол стане вакантним або в разі цілковитої перешкоди в його діяльності, не слід уводити нічого нового в управлінні всією Церквою; однак треба дотримуватись особливих законів, виданих на ці обставини.

Кан. 48 – Під Апостольським Престолом або Святим Престолом слід розуміти в цьому Кодексі не лише Римського Архієрея, а й Дикастерії та інші інституції Римської Курії, хіба що щось інше застерігає право або випливає з природи речі.

ГЛАВА ІІ
КОЛЕГІЯ ЄПИСКОПІВ

Кан. 49 – Колегія Єпископів, главою якої є Римський Архієрей, а членами Єпископи, силою тайни свячення й ієрархічної єдності з главою Колегії і її членами, і в якій триває безперервно апостольське тіло, разом зі своїм главою і ніколи без нього, становить також суб'єкт найвищої і повної влади над усією Церквою.

Кан. 50 – § 1. Владу над усією Церквою Колегія Єпископів виконує в урочистий спосіб на Вселенському Соборі.
§ 2. Ту саму владу виконує Колегія Єпископів через об'єднану дію розсіяних по світі Єпископів, що як така була започатко-вана Римським Архієреєм або добровільно прийнята так, щоб стала справжнім колегіяльним актом.
§ 3. До Римського Архієрея належить, відповідно до потреб Церкви, добирати і підтримувати способи колегіяльного виконування Колегією Єпископів його уряду у всій Церкві.

Кан. 51– § 1. Тільки Римський Архієрей може скликати Вселенський Собор, головувати на ньому, особисто або через інших, переносити, припиняти або розпускати Собор, а також затверджувати його декрети.
§ 2. До Римського Архієрея належить визначати справи, які мають бути предметом обговорення на Вселенському Соборі, і встановлювати порядок, якого слід дотримуватись на цьому Соборі; до питань, запропонованих Римським Архієреєм, Отці Вселенського Собору можуть додавати інші, які, однак, повинен затвердити Римський Архієрей.

Кан. 52 – § 1. Усі Єпископи і тільки вони, що є членами Колегії Єпископів, мають право й обов'язок брати участь у Вселенському Соборі з вирішальним голосом.
§ 2. На Вселенський Собор найвища Церковна влада може покликати також тих, що не мають єпископського сану, і визначати їхню участь у Соборі.

Кан. 53 – Якби трапилось, що під час Вселенського Собору Апостольський Престол став вакантним, на підставі самого права Собор переривається, поки новий Римський Архієрей не накаже продовжувати Вселенський Собор або його розпустити.

Кан. 54 – § 1. Декрети Вселенського Собору не мають обов'язкової сили, доки вони не будуть схвалені Римським Архієреєм разом з Отцями Собору і не будуть ним затверджені та за його приказом проголошені.
§ 2. Такого затвердження й проголошення для набуття обов'язкової сили вимагають також декрети Колегії Єпископів, коли вона проводить стисло колегіяльну діяльність, відповідно до способу, вказаного або добровільно прийнятого Римським Архієреєм.
ТИТУЛ ІV
ПАТРІЯРШІ ЦЕРКВИ

Кан. 55 – Згідно з найдавнішою традицією Церкви, визнаною вже першими Вселенськими Соборами, у Церкві існує патріярша інституція; тому Патріярхам східних Церков, з яких кожен очолює свою патріяршу Церкву, неначе батько і глава, треба виявляти особливу пошану.

Кан. 56 – Патріярх – це Єпископ, якому належить влада над усіма Єпископами, не виключаючи Митрополитів, і над усіма іншими вірними Церкви, яку він очолює, згідно з приписом права, затвердженого найвишою владою Церкви.

Кан. 57 – § 1. Заснування, відновлення, змінювання і скасування патріярших Церков застережено найвищій владі Церкви.
§ 2. Титул кожної патріяршої Церкви, законно визнаний або наданий, може змінити лише найвища влада Церкви.

§ 3. Патріярша Церква повинна мати в межах власної території сталий осідок резиденції Патріярха, встановлений, по змозі, в головному місті, від якого Патріярх одержав титул, цей осідок можна перенести лише з дуже поважної причини, за згодою Синоду Єпископів патріяршої Церкви і за згодою Римського Архієрея.

Кан. 58 – Патріярхи східних Церков по всьому світі стоять вище усіх Єпископів будь-якого ступеня, із збереженням спеціяльних приписів про першенство, встановлених Римським Архієреєм.

Кан. 59 – § 1. Патріярхи східних Церков, хоч деякі з них пізніші від інших за часом, всі є рівними щодо патріяршого сану, з дотриманням між ними першенства вшанування.
§ 2. Порядок першенства серед давніх патріярших Престолів східних Церков є такий: на першому місці є Константинопільський престол, за ним іде Олександрійський, далі Антіохійський і Єрусалимський.
§ 3. Серед інших Патріярхів східних Церков першенство визначається давністю патріяршого Престолу.
§ 4. Між Патріярхами східних Церков, які носять однаковий титул, але очолюють різні патріярші Церкви, першенство має той, хто раніше був піднесений на патріярший сан.

Кан. 60 – § 1. Патріярх у церквах, призначених для вірних Церкви, яку він очолює, і в літургічних відправах цієї Церкви має першенство перед усіма іншими Патріярхами, хоч би вони мали перевагу щодо титулу Престолу або були раніше призначені.
§ 2. Патріярх, який має дійсну патріяршу владу, має першенство перед тими, які зберігають титул патріяршого Престолу, що колись посідали.

Кан. 61– Патріярх може мати при Апостольському Престолі прокуратора, призначеного ним за попередньою згодою Римського Архієрея.

Кан. 62 – Патріярх, який зрікся свого уряду, зберігає свій титул і почесті особливо у літургічних відправах, а також має право на надання йому достойного місця проживання за його згодою і на засоби з майна патріяршої Церкви, які б забезпечували йому утримання, відповідне до власного титулу, дотримуючись кан. 60, § 2 щодо першенства.

ГЛАВА І
ВИБОРИ ПАТРІЯРХІВ

Кан. 63 – Патріярх обирається канонічно на Синоді Єпископів патріяршої Церкви.

Кан. 64 – Партикулярне право повинно перелічити те, що вимагається, щоб хтось вважався здатним до патріяршого сану, завжди зі збереженням кан.180.

Кан. 65 – § 1. Синод Єпископів патріяршої Церкви повинен відбуватися в патріяршій резиденції або в іншому місці, призначеному Адміністратором патріяршої Церкви за згодою постійного Синоду.
§ 2. Синод Єпископів патріяршої Церкви повинен відбутися впродовж одного місяця від дня, коли патріярший престол став вакантним, хіба що партикулярне право встановлює довший час, однак не більше двох місяців.

Кан. 66 – § 1. У виборах Патріярха активний голос мають усі члени Синоду Єпископів патріяршої Церкви і тільки вони.
§ 2. Забороняється, щоб хтось інший, крім членів Синоду Єпископів патріяршої Церкви, був присутній у приміщенні, де відбуваються вибори Патріярха, за винятком священнослужителів, які, за приписом кан. 71, § 1, добираються як рахівники або секретар Синоду.
§ 3. Нікому не дозволяється ніяким чином втручатися у вибори Патріярха чи перед Синодом Єпископів патріяршої Церкви, чи під час його тривання.

Кан. 67 – На виборах Патріярха слід дотримуватись канн. 947-957, відкидаючи противний звичай, хіба що загальне право постановляє щось інше.

Кан. 68 – § 1. Усі Єпископи, правосильно скликані, мають важкий обов'язок узяти участь у виборах.
§ 2. Якщо якийсь Єпископ вважає, що має слушну перешкоду, повинен письмово виявити свої причини Синодові Єпископів патріяршої Церкви; про законність перешкоди повинні на початку засідань Синоду вирішити Єпископи, присутні у призначеному місці.

Кан. 69 – Після канонічного скликання Синоду Єпископів патріяршої Церкви, Синод оголошується канонічним і може приступити до виборів, якщо дві третини Єпископів, які зобов'язані взяти в ньому участь, за винятком тих, що зазнали законної перешкоди, є присутніми у призначеному місці.

Кан. 70 – Якщо партикулярне право не постановляє чогось іншого, на Синоді Єпископів патріяршої Церкви для обрання Патріярха головує той, хто з-поміж присутніх був обраний на першому засіданніь тимчасове головування резервується Адміністраторові патріяршої Церкви.

Кан. 71– § 1. Рахівники і секретар, згідно з приписом партикулярного права, можуть бути обраними також з-поміж пресвітерів і дияконів.
§ 2. Усі, хто бере участь у Синоді, зобов'язані суворо зберігати таємницю стосовно того, що може безпосередньо або посередньо виявити голосування.

Кан. 72 – § 1. Обраним є той, хто одержав дві третини голосів, хіба що партикулярне право постановляє, що після відповідного числа голосувань, принаймні трьох, вистачає абсолютна більшість голосів і вибори відбуваються згідно з приписом кан. 183, § § 3 і 4.
§ 2. Якщо вибори не відбулися впродовж п'ятнадцяти днів від початку Синоду Єпископів патріяршої Церкви, справа передається Римському Архієреєві.

Кан. 73 – Якщо обраним є принаймні законно проголошений Єпископ, тоді голова або, якщо голова є обраним, – Єпископ, найстаріший єпископським свяченням, від імені всього Синоду Єпископів патріяршої Церкви, з дотриманням формули і способу, прийнятих у власній патріяршій Церкві, негайно повинен довести до відома вибраного результат виборів. Якщо ж обраний не є ще законно проголошеним Єпископом, тоді при збереженні таємниці всіма, хто якимсь чином дізнався про результат виборів, навіть у відношенні до обраного, Синод Єпископів патріяршої Церкви припиняється, а повідомлення повинно відбутися, після того, як буде виконано все, чого вимагають канони для єпископського проголошення.

Кан. 74 – Обраний повинен протягом двох корисних днів від одержання повідомлення заявити, чи приймає вибір; якщо не приймає або якщо протягом двох днів не дасть відповіді, втрачає всяке право, яке набув виборами.
Кан. 75 – Якщо обраний приймає вибір і є висвяченим Єпископом, тоді Синод Єпископів патріяршої Церкви має приступити до проголошення його Патріярхом та інтронізації згідно з приписами літургічних книг; якщо ж обраний ще не є висвяченим Єпископом, інтронізація не може відбутися правосильно, поки обраний не одержить єпископського свячення.

Кан. 76 – § 1. Синод Єпископів патріяршої Церкви повинен синодальним листом якнайшвидше повідомити Римського Архієрея про канонічне проведення виборів та інтронізації, а також про визнання віри й обітницю сумлінно виконувати свій уряд, що їх новий Патріярх склав перед Синодом, відповідно до затверджених формул; синодальні листи щодо проведення виборів слід вислати також Патріярхам інших східних Церков.
§ 2. Новий Патріярх повинен власноручно підписаним листом якнайшвидше просити Римського Архієрея про церковне єднання.

Кан. 77 – § 1. Канонічно обраний Патріярх правосильно виконує свій уряд тільки від інтронізації, від якої повноправно одержує уряд.
§ 2. Поки Патріярх не одержить від Римського Архієрея церковного єднання, не може скликати Синоду Єпископів патріяршої Церкви ані висвячувати Єпископів.

ГЛАВА ІІ
ПРАВА І ОБОВ’ЯЗКИ ПАТРІЯРХІВ

Кан. 78 – § 1. Влада, яка належить Патріярхові, за приписами канонів і законними звичаями, щодо Єпископів та інших вірних Церкви, на чолі якої він стоїть, є звичайною і власною, але настільки особистою, що він не може призначити Вікарія для всієї патріяршої Церкви або делегувати свою владу комусь для сукупності справ.
§ 2. Патріярх може правосильно виконувати владу тільки в межах території патріяршої Церкви, хіба що щось інше випливає з природи речі або загального чи партикулярного права, затвердженого Римським Архієреєм.

Кан. 79 – У всіх справах правового характеру патріяршої Церкви Патріярх виступає від її імені.

Кан. 80 – До Патріярха належить:
1-е - виконувати права і сповняти обов'язки Митрополита у всіх місцях, де не були засновані провінції;
2 -е - надолужувати недбалість Митрополитів, згідно з приписом права;
3-є - коли митрополичий престол вакантний, виконувати ці права і сповняти обов'язки у цілій провінції;
4-е - Митрополитові, який не іменував економа згідно з приписом кан. 262 , § 1, нагадати про це; якщо ж нагадування виявиться даремним, самому іменувати економа.

Кан. 81– Акти Римського Архієрея, які стосуються патріяршої Церкви, повинні через Патріярха стати відомими єпархіяльним Єпископам та іншим, кого це стосуються, хіба що в певному випадку про це безпосередньо подбає Апостольський Престол.

Кан. 82 – § 1. Патріярх на підставі власного права може5
1-е - видавати декрети в обсязі своєї компетенції, за допомогою яких стисліше окреслюються способи застосування закону або відстоюється дотримування законів;
2-е - скеровувати до вірних усієї Церкви, яку очолює, вказівки для викладання правдивої науки, плекання побожності, виправлення зловживань, затвердження і рекомендування практик, які сприяли б духовному добру вірних;
3-є - видавати соборні послання для всієї Церкви, яку очолює, у питаннях, які стосуються його власної Церкви й обряду.
§ 2. Патріярх може наказати Єпископам та всім священнослужителям, а також членам інститутів посвяченого життя всієї Церкви, яку очолює, читати й пояснювати його декрети, настанови та енциклічні послання прилюдно у власних церквах або домах.
§ 3. Патріярх у всьому, що стосується всієї очолюваної ним Церкви або торкається важливіших справ, не повинен нехтувати думкою постійного Синоду або Синоду Єпископів патріяршої Церкви або також патріяршого собору.

Кан. 83 – § 1. Залишаючи в силі право й обов'язок єпархіяльного Єпископа канонічно візитувати власну єпархію, Патріярх має право й обов'язок здійснювати у цій єпархії пастирську візитацію у реченці, встановленому партикулярним правом.
§ 2. Патріярх може з важливої причини і за згодою постійного Синоду візитувати якусь церкву, місто, єпархію сам особисто або через іншого Єпископа і під час цієї візитації виконувати все те, до чого має право єпархіяльний Єпископ на канонічній візитації.

Кан. 84 – § 1. Найбільше повинен Патріярх турбуватися про те, щоб він сам чи єпархіяльні Єпископи очолюваної ним Церкви після спільних нарад, особливо на передбачених правом соборах, з Патріярхами й єпархіяльними Єпископами інших Церков свого права, які на тій самій території виконують свою владу, плекали єдність дій між собою та іншими вірними кожної Церкви свого права, й об'єднаними зусиллями, пособляли спільним починанням для успішного поширювання добра релігії, для дійовішого оберігання церковної дисципліни, а також для плекання згоди й зберігання єдності між усіма християнами.
§ 2. Патріярх повинен також заохочувати до частих зустрічей між Ієрархами та іншими вірними, які, на його розсуд, слід скликати в пастирських справах та інших питаннях, що стосуються або всієї Церкви, на чолі якої він стоїть, або якоїсь провінції чи округи.

Кан. 85 – § 1. Патріярх з поважної причини, за згодою Синоду Єпископів патріяршої Церкви і порадившись з Апостольським Престолом, може засновувати провінції й єпархії, інакше їх окреслювати, об'єднувати, ділити, скасовувати, міняти їхній ієрархічний ступінь і переносити єпископський осідок.
§ 2. Патріярх за згодою Синоду Єпископів патріяршої Церкви має право5
1-е - надавати єпархіяльному Єпископові Єпископа коад'ютора або Єпископа помічника, дотримуючись канн. 181, § 1, 182-187 і 212;
2-е - переносити з поважної причини Митрополита або єпархіяльного чи титулярного Єпископа до іншого митрополичого, єпархіяльного чи титулярного осідку; якщо хтось відмовляється, справу повинен вирішити Синод Єпископів патріяршої Церкви або передати її Римському Архієреєві.
§ 3. Патріярх за згодою постійного Синоду може засновувати, змінювати і скасовувати екзархії.
§ 4. Про ці рішення Патріярх повинен якнайшвидше повідомляти Апостольський Престол.

Кан. 86 – § 1. Патріярх може:
1-е - давати Митрополитові або Єпископові патріярші грамоти про канонічне призначення;
2-е - висвячувати Митрополитів особисто або, в разі перешкоди, через інших Єпископів і, якщо так велить партикулярне право, висвячувати також усіх Єпископів;
3-є - інтронізувати Митрополита після єпископського свячення.
§ 2. На підставі права Патріярхові дано повноваження висвячувати та інтронізувати митрополитів та інших Єпископів очолюваної ним Церкви, поставлених Римським Архієреєм поза межами цієї Церкви, хіба що в спеціяльному випадку виразно щось інше постановляється.
§ 3. Єпископське свячення та інтронізація повинні відбуватися в межах термінів, встановлених законом, а патріярші грамоти про канонічне призначення слід видавати протягом десяти днів після оголошення вибору; про єпископське свячення та інтронізацію слід негайно повідомити Апостольський Престол.

Кан. 87 – Патріярх може старатися, аби на Синоді Єпископів патріяршої Церкви, згідно з канн. 181, § 1 і 182-187, було обрано кількох Єпископів патріяршої курії, аби тільки забезпечено було належне їх утримання, однак, не більше трьох, яким він повинен надати уряд з резиденцією в патріяршій курії, і може їх висвятити після виконання всіх вимог для єпископського проголошення.

Кан. 88 – § 1. Єпископи патріяршої Церкви повинні виявляти Патріярхові пошану й відданість та показувати належний послух; а Патріярх має віддячувати цим Єпископам відповідною повагою й оточувати їх братньою любов'ю.
§ 2. Патріярх повинен дбати про злагоду суперечок, які можуть виникнути між Єпископами, з дотриманням права передавати їх у будь-який час Римському Архієреєві.

Кан. 89 – § 1. Патріярх має право й обов'язок наглядати за всіма священнослужителями згідно з приписами права; якщо хтось заслуговує покарання, повинен звернути на це увагу Ієрарха, якому священнослужитель безпосередньо підлягає, і, коли таке нагадування виявиться даремним, сам нехай діє у відношенні до священнослужителя, відповідно до приписів права.
§ 2. Завдання полагоджувати справи, які стосуються всієї патріяршої Церкви, Патріярх може доручити будь-якому священнослужителеві, порадившись з його єпархіяльним Єпископом або, якщо йдеться про члена чернечого інституту чи товариства посвяченого життя на подобу чернечого, – з його вищим Настоятелем, хіба що партикулярне право патріяршої Церкви вимагає їхньої згоди; цього священно-служителя може також на час тривання завдання собі безпосередньо підпорядкувати.
§ 3. Патріярх може надати сан, прийнятий у власній патріяршій Церкві, будь-якому священнослужителеві з дотриманням кан. 430, аби тільки була письмова згода єпархіяльного Єпископа, якому священнослужитель підлягає, або, коли йдеться про члена чернечого інституту чи товариства посвяченого життя на подобу чернечого, – його вищого Настоятеля.

Кан. 90 – Патріярх, з поважної причини, порадившись з єпархіяльним Єпископом і за згодою постійного Синоду, під час самого акту заснування – місце або юридичну особу, яка не належить до чернечого інституту, може вилучити з-під влади єпархіяльного Єпископа і собі безпосередньо підпорядкувати в тому, що стосується управління дочасним майном, а також осіб, закріплених за цим місцем або юридичною особою у всьому тому, що має відношення до їхнього завдання або уряду.

Кан. 91– Патріярха повинні згадувати в Божественній Літургії і в церковному правилі після Римського Архієрея всі Єпископи та інші священнослужителі відповідно до приписів літургічних книг.

Кан. 92– § 1. Патріярх повинен засвідчувати ієрархічну єдність з Римським Архієреєм, наступником святого Петра, через вірність, пошану і послух, які належать найвищому Пастиреві всієї Церкви.
§ 2. Патріярх повинен, відповідно до приписів літургічних книг, згадувати Римського Архієрея на знак повної єдності з ним у Божественній Літургії і в церковному правилі і дбати, щоб усі Єпископи та інші священнослужителі, очолюваної ним Церкви, сумлінно це чинили.
§ 3. Патріярх повинен часто спілкуватися з Римським Архієреєм і, відповідно до спеціяльно встановлених правил, подавати звіт про стан Церкви, яку очолює, а також протягом року від обрання, потім частіше під час тривання уряду відвідувати Рим, щоб поклонитися гробам святих Апостолів Петра і Павла і стати перед наступником святого Петра у першенстві над усією Церквою.

Кан. 93– Патріярх повинен перебувати у своєму осідку, від якого не має відлучатися, хіба з канонічної причини.

Кан. 94 – Божественну Літургію за народ усієї, очолюваної ним Церкви, Патріярх повинен правити у свята, встановлені партикулярним правом.

Кан. 95 – § 1. Обов'язки єпархіяльних Єпископів, про які мова в кан. 196, стосуються також Патріярха, згідно, зрештою, з обов'язками кожного Єпископа.
§ 2. Патріярх повинен дбати, щоб єпархіяльні Єпископи сумлінно виконували пастирські обов'язки і резидували в єпархії, якою керують; він має підсилювати їхню ревність; якщо ж вони в чому тяжко прогрішились, до нього належить напоумити їх, порадившись з постійним Синодом, хіба справа не терпить зволікання. Коли ж напоумлення не осягають бажаного наслідку, повинен передати справу Римському Архієреєві.

Кан. 96 – Стосовно молитов і побожних вправ, якщо тільки вони узгоджуються з власним обрядом, Патріярх у всій Церкві, яку очолює, має ті самі повноваження, що й місцевий Ієрарх.

Кан. 97 – Патріярх повинен пильно наглядати за чесним управлінням усім церков-ним майном з дотриманням першочергового обов'язку всіх єпархіяльних Єпископів, про який мова в кан. 1022, § 1.

Кан. 98 – Патріярх за згодою Синоду Єпископів патріяршої Церкви і попереднім дозволом Римського Архієрея може укладати угоди з цивільною владою, які не суперечать праву, встановленому Апостольським Престолом; але ці угоди Патріярх не може переводити в життя, не одержавши схвалення Римського Архієрея.

Кан. 99 – § 1. Патріярх повинен дбати про те, щоб усі дотримувались особових Статутів у регіонах, де вони мають чинність.
§ 2. Якщо кілька Патріярхів мають у тому самому місці владу, визнану або надану в особових Статутах, корисно, щоб у справах більшої ваги діяли погоджено.

Кан. 100 – Справи, які стосуються багатьох єпархій, і ті, що мають відношення до цивільної влади, Патріярх може взяти на себе; але вирішувати їх може, лише порадившись з зацікавленими єпархіяльними Єпископами і за згодою постійного Синоду; якщо ж справа невідкладна і не вистачає часу на скликання Єпископів – членів постійного Синоду, їх у цьому випадку заступають Єпископи патріяршої курії, якщо такі є, в противному разі два єпархіяльні Єпископи, найстаріші єпископським свяченням.

Кан. 101– Патріярх у власній єпархії, у ставропігійських монастирях та в місцях, де не заснована ні єпархія, ні екзархія, має ті самі права й обов'язки, що єпархіяльний Єпископ.

ГЛАВА ІІІ
СИНОД ЄПИСКОПІВ
ПАТРІЯРШОЇ ЦЕРКВИ

Кан. 102 – § 1. На Синод Єпископів патріяршої Церкви мають бути скликані всі висвячені Єпископи цієї Церкви і тільки вони, де б не були поставлені, за винятком тих, про яких мова в кан. 953, § 1, або тих, які підлягають канонічному покаранню, про що мова в канн. 1433 і 1434.
§ 2. Що стосується єпархіяльних Єпископів, поставлених поза межами території патріяршої Церкви, і титулярних Єпископів, то партикулярне право може обмежувати їх вирішальний голос, дотримуючись канонів про вибори Патріярха, Єпископів і кандидатів на уряди, про які мовиться в кан. 149.
§ 3. Для полагодження певних справ Патріярх може, згідно з приписом партикулярного права або за згодою постійного Синоду, запрошувати інших, зокрема Ієрархів, які не є Єпископами, та експертів, для виявлення їхніх думок зібранню Єпископів на Синоді, з дотриманням кан. 66, § 2.

Кан. 103 – До Патріярха належить склика_ти Синод Єпископів патріяршої Церкви і на ньому головувати.

Кан. 104 – § 1. Усі Єпископи, законно скликані на Синод Єпископів патріяршої Церкви, мають важкий обов'язок брати участь у цьому Синоді, за винятком тих, що вже зреклися уряду.
§ 2. Якщо якийсь Єпископ вважає, що його затримує слушна перешкода, то він повинен письмово виявити Синодові Єпископів патріяршої Церкви свої причини; про законність перешкоди мають вирішити на початку засідання Синоду Єпископи, присутні у призначеному місці.

Кан. 105 – На Синод Єпископів патріяршої Церкви ніхто із членів цього Синоду не може посилати заступника замість себе і ніхто не має більше голосів.

Кан. 106 – § 1. Синод Єпископів патріяршої Церкви має бути скликаний кожного разу, коли:
1-е - треба полагодити справи, які належать до виключної компетенції самого Синоду Єпископів патріяршої Церкви, або для виконання яких вимагається згода цього ж Синоду;
2-е - Патріярх за згодою постійного Синоду вважає це необхідним;
3-є - принаймні третина членів вимагає цього для певної справи завжди зі збереженням установлених загальним правом прав Патріярха, Єпископів та інших осіб.
§ 2. Синод Єпископів патріяршої Церкви, окрім того, повинен скликатись також щорічно у встановлений час, якщо так велить партикулярне право.

Кан. 107 – § 1. Якщо партикулярне право не вимагає більшої присутності і дотримуючись канн. 69, 149 і 183, § 1, кожне засідання Синоду Єпископів патріяршої Церкви є канонічним і кожний підрахунок голосів є правосильним, коли є присутня більшість Єпископів, які зобов'язані брати участь у Синоді Єпископів.
§ 2. Дотримуючись канн. 72, 149 і 183, § § 3 і 4, Синод Єпископів патріяршої Церкви може на підставі виданих правил установити, скільки голосів і голосувань вимагається, щоб синодальні рішення мали силу закону; в противному разі слід дотримуватись кан. 924.

Кан. 108 – § 1. До Патріярха належить відкривати Синод Єпископів патріяршої Церкви, а також за згодою цього Синоду переносити, відкладати, припиняти й розпускати його.
§ 2. До Патріярха належить, вислухавши попередньо членів Синоду Єпископів патріяршої Церкви, підготувати порядок, якого слід дотримуватись при розгляді питань, і на початку засідань Синоду представити його на затвердження.
§ 3. Під час тривання Синоду Єпископів патріяршої Церкви окремі Єпископи можуть до запропонованих питань додавати інші, якщо з цим згідна принаймні третина членів, що присутні на Синоді.

Кан. 109 – Після відкриття Синоду Єпископів патріяршої Церкви нікому з Єпископів не дозволяється виходити із засідань Синоду, хіба що із виправданої причини, схваленої Синодом.

Кан. 110 – § 1. Виключно до Синоду Єпископів патріяршої Церкви належить видавати закони для всієї патріяршої Церкви, які отримують силу згідно з приписами кан. 150, § § 2 і 3.
§ 2. Синод Єпископів патріяршої Церкви є трибуналом, згідно з приписом кан. 1062.
§ 3. Синод Єпископів патріяршої Церкви проводить вибори Патріярха, Єпископів і кандидатів на уряди, про що мова в кан. 149.
§ 4. Адміністративні акти не належать до компетенції Синоду Єпископів патріяршої Церкви, хіба що для певних актів інакше постановив Патріярх або деякі акти на підставі загального права зарезервовані тому ж Синодові, дотримуючись канонів, які вимагають згоди Синоду Єпископів патріяршої Церкви.

Кан. 111– § 1. Синод Єпископів патріяршої Церкви визначає спосіб і час оголошення законів і оприлюднення рішень.
§ 2. Синод Єпископів патріяршої Церкви повинен також вирішити питання про збереження таємниці щодо обговорених актів і справ, дотримуючись обов'язку зберігання таємниці у випадках, установлених загальним правом.
§ 3. Акти про закони і рішення слід негайно висилати Римському Архієреєві; певні акти або навіть усі слід довести до відома інших Патріярхів східних Церков відповідно до постанови того ж Синоду.

Кан. 112 – § 1. До Патріярха належить проголошення законів і оприлюднення рішень Синоду Єпископів патріяршої Церкви.
§ 2. Автентичне тлумачення законів Синоду Єпископів патріяршої Церкви, аж до наступного Синоду, належить Патріярхові за порадою постійного Синоду.

Кан. 113 – Синод Єпископів патріяршої Церкви повинен виготовити свої статути, в яких слід передбачити секретаріят Синоду, підготовчі комісії, порядок роботи, а також інші засоби, які сприяли б успішнішому досягненню мети.

ГЛАВА ІV
ПАТРІЯРША КУРІЯ

Кан. 114 – § 1. Патріярх повинен мати у своєму осідку патріяршу курію, іншу від курії єпархії Патріярха, яка складається з постійного Синоду Єпископів патріяршої курії, звичайного трибуналу патріяршої Церкви, патріяршого економа, патріяршого канцлера, комісії з питань літургії та інших комісій, які на підставі права входять у склад патріяршої курії.
§ 2. Осіб, які належать до патріяршої курії, Патріярх може вибирати із священнослужителів всієї Церкви, яку він очолює, за порадою їхнього єпархіяльного Єпископа або, якщо йдеться про членів чернечого інституту чи членів інституту посвяченого життя на зразок чернечого, – їхнього вищого Настоятеля.
§ 3. Уряди обох курій Патріярха, по змозі, не повинні поєднуватись у тих самих особах.

Кан. 115 – § 1. Постійний Синод складається з Патріярха і чотирьох Єпископів, призначених на п'ятиріч'я.
§ 2. Троє з цих Єпископів обираються Синодом Єпископів патріяршої Церкви, серед яких принаймні двоє повинні бути з-поміж єпархіяльних Єпископів, а одного іменує Патріярх.
§ 3. У той самий час і спосіб слід призначити чотирьох, по змозі, Єпископів, які б у порядку, визначеному Синодом Єпископів патріяршої Церкви, поперемінно заміняли членів постійного Синоду на випадок перешкоди.

Кан. 116 – § 1. До Патріярха належить скликати постійний Синод і головувати на ньому.
§ 2. Якщо Патріярх через перешкоду не може взяти участі у постійному Синоді, тоді на засіданнях Синоду головує Єпископ, найстаріший єпископським свяченням серед членів Синоду, відновивши п'ятірне число, згідно з приписом кан. 115, § 3.
§ 3. Якщо постійний Синод повинен вирішити справу, яка торкається особи якогось Єпископа, члена цього Синоду, або його єпархії чи уряду, тоді його треба, безперечно, вислухати, але в Синоді його повинен замінити інший Єпископ, згідно з приписом кан. 115, § 3.

Кан. 117 – Акти постійного Синоду повинні підписати голова і всі інші члени Синоду, які брали участь у Синоді.

Кан. 118 – Голосування на постійному Синоді повинно бути таємним, якщо йдеться про особи; а у всіх інших випадках, якщо принаймні один з членів цього виразно зажадав.

Кан. 119 – Якщо під час тривання Синоду Єпископів патріяршої Церкви потрібно вирішити якусь справу, яка належить до компетенції постійного Синоду, рішення в цій справі резервується постійному Синодові, хіба що Патріярх за згодою постійного Синоду вважає за доцільне доручити рішення Синодові Єпископів патріяршої Церкви.

Кан. 120 – Постійний Синод повинен скликатися у визначені реченці, принаймні двічі на рік, і кожен раз, коли Патріях вважає це корисним і коли треба полагодити справи, для яких загальне право вимагає згоди або поради цього Синоду.

Кан. 121– Якщо з поважної причини, на думку Синоду Єпископів патріяршої Церкви, постійний Синод не може сформуватись, тоді треба повідомити Апостольський Престол, і Синод Єпископів патріяршої Церкви повинен вибрати двох Єпископів, з яких один має бути з-поміж єпархіяльних, які разом з Патріярхом виконують обов'язки постійного Синоду, поки триває причина.

Кан. 122 – § 1. Для управління майном патріяршої Церкви Патріярх, за згодою постійного Синоду, повинен призначити патріяршого економа, іншого від економа єпархії Патріярха. Ним повинен бути вірний християнин, досвічений у економічних справах, визначної чесності, виключаючи для правосильності того, що зв'язаний з Патріярхом спорідненістю або свояцтвом до четвертого ступеня включно.
§ 2. Патріярший економ призначається на час, визначений партикулярним правом; під час тривання уряду Патріярх не може його усунути, хіба що за згодою Синоду Єпископів патріяршої Церкви або, якщо є небезпека у зволіканні, постійного Синоду.
§ 3. Патріярший економ повинен здавати звіт про управління наприкінці року і представляти передбачення доходів і витрат на початку року постійному Синодові щорічно у письмовій формі; звітувати про управління слід також, скільки раз цього вимагає постійний Синод.
§ 4. Синод Єпископів патріяршої Церкви може вимагати від патріяршого економа звіту про управління і передбачення доходів і витрат, і піддати його власній перевірці.

Кан. 123 – § 1. У патріяршій курії Патріярх повинен іменувати пресвітера або диякона бездоганного в усіх відношеннях, який як патріярший канцлер стоїть на чолі патріяршої канцелярії та архіву патріяршої курії, маючи для допомоги, в разі потреби, заступника, якого іменує Патріярх.
§ 2. Крім канцлера і його заступника, які з уваги на свій уряд є нотарями, Патріярх може іменувати також інших нотарів для всієї Церкви, яку очолює, – до них усіх повинні застосовуватись канн. 253 і 254; тих нотарів він може також довільно усунути з уряду.
§ 3. Щодо архіву патріяршої курії слід дотримуватись канн. 256-260.

Кан. 124 – Літургічна комісія, яка повинна бути в кожній патріяршій Церкві, і всі інші комісії, приписані для Церков свого права, утворюються Патріярхом та складаються з осіб іменованих Патріярхом і керуються правилами, встановленими ним самим, хіба що право передбачає інакше.

Кан. 125 – Витрати патріяршої курії покриваються з майна, яке Патріярх може використати для цієї ціліь якщо ж його не вистачає, окремі єпархії повинні приєднатись для покриття витрат відповідно до розміру, який має визначити Синод Єпископів патріяршої Церкви.

ГЛАВА V
ВАКАНТНІСТЬ І ПЕРЕШКОДА В ДІЯЛЬНОСТІ ПАТРІЯРШОГО ПРЕСТОЛУ

Кан. 126 – § 1. Патріярший Престол стає вакантним внаслідок смерті або зречення Патріярха.
§ 2. Для прийняття зречення Патріярха компетентним є Синод Єпископів патріяршої Церкви, який звертається за порадою до Римського Архієрея, хіба що Патріярх безпосередньо звернувся до Римського Архієрея.

Кан. 127 – Якщо партикулярне право не велить чогось іншого, у випадку вакантності Престолу Адміністратором патріяршої Церкви стає Єпископ, найстаріший єпископським свяченням серед Єпископів патріяршої курії, або, якщо їх немає, то серед Єпископів, які є членами постійного Синоду.

Кан. 128 – До Адміністратора патріяршої Церкви належить:
1-е - негайно повідомити Римського Архієрея та всіх Єпископів патріяршої Церкви про вакантність патріяршого Престолу;
2-е - ретельно виконувати спеціяльні правила, які загальне чи партикулярне право або інструкція Римського Архієрея, якщо така є, приписує для різних обставин, за яких мала місце вакантність патріяршого Престолу, або дбати про те, щоб інші їх виконували;
3-є - скликати Єпископів на Синод Єпископів патріяршої Церкви для виборів Патріярха і підготувати все необхідне для цього Синоду.

Кан. 129 – Адміністратор патріяршої Церкви в єпархії Патріярха, в ставропігійських монастирях і місцях, де не були засновані ні єпархія, ні екзархія, має ті самі права й обов'язки, що й Адміністратор вакантної єпархії.

Кан. 130 – § 1. До Адміністратора патріяршої Церкви переходить звичайна влада Патріярха, за винятком усього того, що може діятись лише за згодою Синоду Єпископів патріяршої Церкви.
§ 2. Адміністратор патріяршої Церкви не може усунути з уряду Протосинкела або Синкелів єпархії Патріярха і не може нічого нового вводити, коли патріярший Престол вакантний.
§ 3. Хоч Адміністратор патріяршої Церкви не має привілеїв Патріярха, йому належить першенство перед усіма Єпископами цієї Церкви, але не на Синоді Єпископів патріяршої Церкви для виборів Патріярха.

Кан. 131– Адміністратор патріяршої Церкви повинен якнайшвидше дати звіт новому Патріярхові про своє адміністрування.

Кан. 132 – § 1. Коли патріярший Престол з якоїсь причини так перешкоджений, що Патріярх не може навіть листовно зв'язатись з єпархіяльними Єпископами Церкви, яку очолює, тоді керівництво патріяршою Церквою, згідно з кан. 130, належить єпархіяльному Єпископові, найстарішому єпископським свяченням у межах території цієї Церкви, який сам не має перешкод, хіба що Патріярх призначив іншого Єпископа або, у випадку крайньої необхідності, навіть пресвітера.
§ 2. Якщо Патріярх настільки зазнає перешкоди, що навіть листовно не може зв'язатись з вірними своєї єпархії, тоді керівництво цією єпархією переходить до Протосинкела; якщо ж він сам зазнає перешкоди, тоді воно належить тому, кого призначив Патріярх або тому, що тимчасово керує патріяршою Церквою.
§ 3. Той, хто тимчасово одержує керівництво, повинен якнайскоріше повідомити Римського Архієрея про перешкоди, які має патріярший Престол, і про прийняття керівництва.

ГЛАВА VІ
МИТРОПОЛИТИ ПАТРІЯРШОЇ ЦЕРКВИ

Кан. 133 – § 1. Обов'язком Митрополита, який стоїть на чолі якоїсь провінції в межах території патріяршої Церкви, в єпархіях цієї провінції, крім усього іншого, що йому належить на підставі загального права, є:
1-е - висвячувати й інтронізувати, дотримуючись кан. 86, § 1, ч.2, Єпископів провінції протягом визначеного правом часу;
2-е - скликати митрополичий Синод у терміни, встановлені Синодом Єпископів патріяршої Церкви, належно підготувати питання, які слід на ньому розглянути, головувати на Синоді, переносити його, відкладати, припиняти і розпускати;
3-є - утворити митрополичий трибунал;
4-е - дбати, щоб ретельно зберігалися віра й церковна дисципліна;
5-е проводити канонічну візитацію, якщо її занехав єпархіяльний Єпископ;
6-е іменувати або затвердити того, хто був законно запропонований або обраний на уряд, якщо єпархіяльний Єпископ протягом установленого правом часу, не маючи перешкоди, занедбав це вчинити, а також іменувати єпархіяльного економа, якщо єпархіяльний Єпископ, незважаючи на напоумлення, занедбав його іменувати.
§ 2. В усіх юридичних справах своєї провінції Митрополит виступає від її імені.

Кан. 134 – § 1. Сан Митрополита завжди пов'язаний з визначеним єпархіяльним престолом.
§ 2. Митрополит у своїй єпархії має ті самі права й обов'язки, що і єпархіяльний Єпископ у своїй.

Кан. 135 – Митрополита повинні згадувати всі Єпископи та інші священнослужителі під час Божественної Літургії і в церковному правилі, згідно з приписами літургічних книг.

Кан. 136 – Митрополит, який очолює провінцію, всюди має першенство перед титулярним Митрополитом.

Кан. 137 – Синод Єпископів патріяршої Церкви повинен якнайстисліше визначати права й обов'язки Митрополитів і митрополичих Синодів відповідно до законних звичаїв власної патріяршої Церкви, а також обставин часів і місць.

Кан. 138 – Права й обов'язки Митрополита, поставленого поза межами патріяршої Церкви, є ті самі, що вказані в кан. 133, § 1, чч. 2-6 і § 2, а також у канн. 135, 136, 160 і 1084, § 3; щодо інших прав і обов'язків, Митрополит дотримується спеціяльних норм, запропонованих Синодом Єпископів патріяршої Церкви і затверджених Апостольським Престолом або встановлених цим же Престолом.

Кан. 139 – Єпархіяльний Єпископ, який виконує свою владу поза межами території власної патріяршої Церкви і не належить до жодної провінції, повинен призначити для себе якогось Митрополита за порадою Патріярха і за затвердженням Апостольського Престолу; Митрополита цього стосуються права й обов'язки, про які мова в кан. 133, § 1, чч.3-6.

ГЛАВА VІІ
ПАТРІЯРШИЙ СОБОР

Кан. 140 – Патріярший собор є дорадче зібрання всієї Церкви, очолюваної Патріярхом, яке подає допомогу Патріярхові й Синодові Єпископів патріяршої Церкви у полагоджуванні справ більшої ваги, особливо для належного укладення форм і способів апостольства, а також церковної дисципліни відповідно до існуючих обставин часу, зважаючи на загальне добро власної Церкви, а також на загальне добро всієї території, де існує багато Церков свого права.

Кан. 141– Патріярший собор повинен скликатися принаймні раз на п'ять років, а також кожний раз, коли, за згодою постійного Синоду або Синоду Єпископів патріяршої Церкви, Патріярх вважає це корисним.

Кан. 142 – § 1. До Патріярха належить скликати патріярший собор, головувати на ньому і його переносити, відкладати, припиняти й розпускатиь заступника голови, який під час відсутності Патріярха головує на соборі, повинен призначити сам Патріярх.
§ 2. Якщо патріярший Престол стає вакантним, тоді патріярший собор припиняється на підставі самого права, поки новий Патріярх не вирішить цієї справи.

Кан. 143– § 1. На патріярший собор слід скликати:
1-е - єпархіяльних Єпископів та інших місцевих Ієрархів;
2-е - титулярних Єпископів;
3-є - Глав чернечих конфедерацій, генеральних Настоятелів інститутів посвяченого життя і Настоятелів монастирів свого права;
4-е - ректорів католицьких університетів, церковних університетів і деканів факультетів теології або канонічного права, які мають осідок у межах території Церкви, собор якої відбувається;
5-е - ректорів вищих семінарій;
6-е - з кожної єпархії одного з пресвітерів, прописаних до цієї єпархії, особливо парохів, одного з ченців або членів товариств спільного життя на подобу чернечих, а також двох мирян, хіба що статути визначають більшу кількість. Усі вони призначаються в спосіб, визначений єпархіяльним Єпископом, а, якщо йдеться про членів чернечого інституту або товариств посвяченого життя на подобу чернечого, за згодою компетентного Настоятеля.
§ 2. Усі ті, кого слід скликати на патріярший собор, повинні брати в ньому участь, хіба що їм заважає виправдана перешкода, про яку вони зобов'язані повідомити Патріярха; однак, єпархіяльні Єпископи замість себе можуть послати уповноваженого.
§ 3. Можна запросити на патріярший собор осіб іншої Церкви свого права, які можуть брати в ньому участь згідно з приписом статутів.
§ 4. На патріярший собор можна також запросити кількох спостерігачів з некатолицьких Церков або церковних Спільнот.

Кан. 144 – § 1. Хоч згідно з правом будь-який вірний може підказувати Ієрархам справи, але тільки Патріярх або Синод Єпископів патріяршої Церкви має право визначити питання, які слід обговорити на патріяршому соборі.
§ 2. До Патріярха належить подбати через відповідні попередні комісії і наради, щоб усі питання були належно підготовані і відправлені своєчасно членам собору.

Кан. 145 – Патріярший собор повинен мати свої статути, ухвалені Синодом Єпископів патріяршої Церкви, які містили б правила, необхідні для досягнення мети собору.

ГЛАВА VІІІ
ТЕРИТОРІЯ ПАТРІЯРШОЇ ЦЕРКВИ, ВЛАДА ПАТРІЯРХА І СИНОДІВ ПОЗА ТЕРИТОРІЄЮ

Кан. 146 – § 1. Територія Церкви, на чолі якої стоїть Патріярх, простягається на ті округи, в яких зберігається обряд властивий цій Церкві, і Патріярх має законно набуте право засновувати там провінції, єпархії, як також екзархії.
§ 2. Якщо виникає якийсь сумнів щодо границь території патріяршої Церкви або, якщо йдеться про зміну границь, тоді завданням Синоду Єпископів патріяршої Церкви є вивчити питання, вислухавши вищу адміністративну владу кожної Церкви свого права, яка в цьому зацікавлена, і після розгляду цього питання на Синоді, подати належно обjрунтоване прохання про усунення сумніву або про зміну границь до Римського Архієрея, який один має право автентично вирішувати сумнів або видати декрет про зміну границь.

Кан. 147 – У межах території патріяршої Церкви, влада Патріярха і Синодів до цієї Церкви здійснюється не тільки щодо всіх вірних, які приписані до цієї Церкви, але також щодо всіх інших, які не мають місцевого Ієрарха власної Церкви свого права, поставленого на цій території, і які, хоч залишаються приписаними до власної Церкви, доручаються опіці місцевих Ієрархів цієї патріяршої Церкви, дотримуючись кан. 916, § 5.
Кан. 148 – § 1. Патріярх має право й обов'язок щодо вірних, які перебувають поза межами території очолюваної ним Церкви, збирати потрібні відомості також через Візитатора, висланого ним за згодою Апостольського Престолу.
§ 2. Візитатор, раніше ніж приступити до свого завдання, повинен звернутися до єпархіяльного Єпископа цих вірних і пред'явити листа з іменуванням.
§ 3. Після завершення візитації, Візитатор повинен вислати Патріярхові звіт, який після обговорення справи на Синоді Єпископів патріяршої Церкви може запропонувати Апостольському Престолові відповідні засоби, щоб усюди на землі подбати про захист і ріст духовного добра вірних Церкви, яку він очолює, навіть через утворення власних парафій, екзархій або єпархій.

Кан. 149 – Кандидатів, принаймні трьох, для виконування уряду єпархіяльного Єпископа, Єпископа коад'ютора або Єпископа помічника поза межами території патріяршої Церкви Синод Єпископів патріяршої Церкви вибирає згідно з канонами про вибори Єпископів і через Патріярха представляє Римському Архієреєві для іменування, причому всі, хто якимось чином знає результат виборів, зберігають таємницю, також відносно кандидатів.

Кан. 150 – § 1. Єпископи, поставлені поза межами території патріяршої Церкви, мають усі синодальні права й обов'язки всіх інших Єпископів цієї Церкви за винятком кан. 102, § 2.
§ 2. Закони, прийняті Синодом Єпископів патріяршої Церкви й проголошені Патріярхом, якщо вони літургічні, то набирають чинності повсюдно; якщо ж вони дисциплінарні або якщо йдеться про всі інші рішення Синоду, то вони мають правову силу в межах території патріяршої Церкви.
§ 3. Єпархіяльні Єпископи, поставлені поза межами території патріяршої Церкви, хай у власних єпархіях надають правову силу дисциплінарним законам та іншим синодальним рішенням, які не виходять поза їх компетенцію; якщо ж ці закони або рішення, затверджені Апостольським Престолом, то вони мають правову силу повсюдно.
ТИТУЛ VІ
МИТРОПОЛИЧІ ЦЕРКВИ ТА ІНШІ ЦЕРКВИ СВОГО ПРАВА

ГЛАВА І
МИТРОПОЛИЧІ ЦЕРКВИ СВОГО ПРАВА

Кан. 155 – § 1. На чолі митрополичої Церкви свого права стоїть Митрополит визначеного Престолу, іменований Римським Архієреєм, маючи допомогу з боку Ради Ієрархів, згідно з приписом права.
§ 2. Лише найвища влада Церкви має право засновувати митрополичі Церкви свого права, змінювати, скасовувати й окреслювати їх територію певними границями.

Кан. 156 – § 1. Протягом трьох місяців від єпископського свячення або, якщо Єпископ вже висвячений, від його інтронізації, Митрополит зобов'язаний просити у Римського Архієрея паліюм, який є ознакою його митрополичої влади і повного спілкування митрополичої Церкви свого права з Римським Архієреєм.
§ 2. Перед наданням паліюму Митрополит не може скликати Раду Ієрархів і висвячувати Єпископів.

Кан. 157 – § 1. Влада, яка належить Митрополитові, згідно з приписами канонів щодо Єпископів та інших вірних очолюваної ним Церкви, є звичайною і власною, але настільки особистою, що він не може поставити Вікарія для всієї митрополичої Церкви свого права або делегувати свою владу комусь іншому для сукупності справ.
§ 2. Влада Митрополита і Ради Ієрархів правосильно здійснюється лише в межах території митрополичої Церкви свого права.
§ 3. У всіх справах правового характеру митрополичої Церкви свого права Митрополит виступає від її імені.

Кан. 158 – § 1. Престол митрополичої Церкви свого права є в головному місті, від якого Митрополит, який очолює цю Церкву, одержує титул.
§ 2. Митрополит у довіреній йому єпархії має ті самі права й обов'язки, що єпархіяльний Єпископ у своїй.

Кан. 159 – У митрополичій Церкві свого права Митрополит, який стоїть на її чолі, крім того, що йому надається загальним або партикулярним правом, установленим Римським Архієреєм, може:

1-е - висвячувати й інтронізувати Єпископів цієї Церкви протягом часу, визначе-ного правом;

2-е - скликати Раду Ієрархів згідно з приписами права, належно підготовляти питання, які на ній слід розглядати, головувати на ній, переносити її, відкладати, припи-няти і розпускати;

3-є - утворити митрополичий трибунал;

4-е - наглядати, щоб точно зберігалась віра і церковна дисципліна;

5-е - проводити канонічну візитацію в єпархіях, якщо її занедбав єпархіяльний Єпископ;

6-е - призначати Адміністратора єпархії у випадку, про який мова в кан. 221, ч. 4;

7-е - іменувати або затвердити того, хто законно був представлений або обраний на уряд, якщо єпархіяльний Єпископ протягом часу, встановленого законом, не маючи поважної причини, занедбав це вчинити, а також іменувати єпархіяльного економа, якщо єпархіяльний Єпископ, незважаючи на нагадування, занедбав його іменувати;

8-е - доводити до відома єпархіяльних Єпископів та інших, кого це стосується, акти Римського Архієрея, якщо Апостольський Престол цього прямо не застеріг, і дбати про сумлінне виконання приписів, які містяться в цих актах.

Кан. 160 – У справах надзвичайних або таких, що становлять особливу трудність, єпархіяльні Єпископи повинні обов'язково вислухати Митрополита, а Митрополит – єпархіяльних Єпископів.

Кан. 161– Митрополита повинні згадувати після Римського Архієрея всі Єпископи та інші священнослужителі в Божественній Літургії та церковному правилі, відповідно до приписів літургічних книг.

Кан. 162 – Митрополит повинен згадувати Римського Архієрея на знак повної єдності з ним у Божественній Літургії і церковному правилі, відповідно до приписів літургічних книг, і дбати, щоб усі Єпископи та інші священнослужителі очолюваної ним митрополичої Церкви сумлінно це чинили.

Кан. 163 – Митрополит повинен часто спілкуватися з Римським Архієреєм; візитація, яку повинен проводити згідно з приписом кан. 208, § 2 що п'ять років, має, по змозі, відбуватися разом з усіма Єпископами митрополичої Церкви, на чолі якої він стоїть.

Кан. 164 – § 1. На Раду Ієрархів повинні скликатись усі висвячені Єпископи цієї митрополичої Церкви свого права і тільки вони, де б вони не були поставлені, за винятком тих, про яких мова в кан. 953, § 1, або тих, що їх покарано канонічними карами, про яких мова в канн. 1433 і 1434; Єпископи іншої Церкви свого права можуть бути запрошеними лише як гості, якщо більша частина Ради Ієрархів так постановила.
§ 2. Вирішальний голос на Раді Ієрархів мають єпархіяльні Єпископи й Єпископи коад'ютори; інші Єпископи митрополичої Церкви свого права можуть мати такий голос, якщо так виразно постановляє партикулярне право.

Кан. 165 – § 1. Усі Єпископи, законно скликані на Раду Ієрархів, мають важкий обов'язок брати участь у цій Раді, за винятком тих, що вже зреклися свого уряду.
§ 2. Якщо якийсь Єпископ вважає, що його затримує поважна перешкода, повинен письмово повідомити Раду Ієрархів про свої причини; вирішити про законність перешкоди є справою Єпископів, які мають вирішальний голос і є присутніми у призначеному місці на початку засідань Ради.
§ 3. Ніхто з членів Ради Ієрархів не може послати замість себе уповноваженого і ніхто немає кілька голосів.
§ 4. Коли розпочалась Рада Ієрархів, ніхто з тих, хто повинен брати в ній участь, не може відлучатись, хіба що з виправданої причини, схваленої головою Ради.

Кан. 166 – § 1. Якщо партикулярне право не вимагає більшої присутності, будь-яка сесія Ради Ієрархів є канонічна і кожне голосування правосильне, якщо є присутньою більша частина Єпископів, зобов'язаних брати участь у Раді Ієрархів.
§ 2. Рада Ієрархів вирішує справи абсолютною більшістю голосів тих, що мають вирішальний голос і є присутні.

Кан. 167 – § 1. Дотримуючись канонів, в яких виразно йдеться про владу Ради Ієрархів встановляти закони і норми, ця Рада може видавати їх також у тих випадках, в яких загальне право відсилає справу до партикулярного права Церкви свого права.
§ 2. Про закони і норми, видані Радою Ієрархів, Митрополит має якнайскоріше повідомити Апостольський Престол, а закони і норми не можуть бути правосильно оприлюдненими, поки Митрополит не отримає письмового повідомлення з Апостольського Престолу про одержання актів Ради; Митрополит також повинен повідомити Апостольський Престол про все інше, що відбувалося на Раді Ієрархів.
§ 3. До Митрополита належить подбати про проголошення законів і оприлюд-нен-ня рішень Ради Ієрархів.
§ 4. Дотримуючись канонів, в яких виразно йдеться про адміністративні акти Митрополита, котрий очолює митрополичу Церкву свого права, до нього належить також укладати такі адміністративні акти, які на підставі загального права доручаються вищій адміністративній владі Церкви свого права, але за згодою Ради Ієрархів.

Кан. 168 – Що стосується іменування Митрополита й Єпископів, то Рада Ієрархів для кожного окремого випадку повинна скласти список принаймні із трьох найдостойніших кандидатів і послати його Апостольському Престолові, зберігаючи таємницю також у відношенні до кандидатів; щоб скласти цей список, члени Ради Ієрархів, якщо вважають за доцільне, можуть запитати думки кількох пресвітерів або інших вірних, що відзначаються мудрістю, про потреби Церкви і спеціяльні якості кандидатів на єпископство.

Кан. 169 – Рада Ієрархів повинна дбати про те, щоб забезпечити пастирські потреби вірних, і може постановляти про те, що вважає за потрібне для посилення росту віри, для плекання спільної пастирської діяльності, для поправи звичаїв, для зберігання власного обряду і спільної церковної дисципліни.

Кан. 170 – Рада Ієрархів повинна відбуватись принаймні один раз на рік і скільки раз цього вимагають особливі обставини або потреба полагодити справи, застережені на підставі загального права цій Раді або для виконання яких вимагається згода цієї Ради.

Кан. 171– Рада Ієрархів повинна укласти свої статути, які слід переслати Апостольському Престолові і в яких потрібно подбати про секретаріят Ради, підготовчі комісії, порядок роботи та інші засоби, які сприяли б дійовішому досягненню мети.

Кан. 172 – У митрополичій Церкві свого права собор повинен проводитись згідно з приписами канн. 140-145 і скликатись принаймні що п'ять років; те, що там сказано про Патріярха, стосується Митрополита.

Кан. 173 – § 1. Коли митрополичий престол у митрополичих Церквах свого права стає вакантним:
1-е - Адміністратором митрополичої Церкви свого права стає єпархіяльний Єпископ цієї Церкви, найстарший єпископським свяченням, який повинен якнайскоріше повідомити Римського Архієрея про вакантність митрополичого престолу;
2-е - до Адміністратора митрополичої Церкви свого права переходить звичайна влада Митрополита, за винятком усього того, чого не можна чинити без згоди Ради Ієрархів;
3-є - коли митрополичий престол вакантний, не слід уводити нічого нового.
§ 2. Коли митрополичий престол у цих Церквах зазнає перешкоди, слід дотримуватись того, що постановлено в кан. 132, § 1про патріярший престол, який зазнає перешкоди; те, що там мовиться про Патріярха, стосується Митрополита.
§ 3. Щодо престолу єпархії Митрополита, який став вакантним або зазнав перешкоди, слід дотримуватись приписів канн. 221-233.

ГЛАВА ІІ
ІНШІ ЦЕРКВИ СВОГО ПРАВА

Кан. 174 – Церква свого права, яка не є ні патріяршою, ні верховно-архієпископською, ні митрополичою, довіряється Ієрархові, який очолює її згідно з приписами загального і партикулярного права, встановленого Римським Архієреєм.

Кан. 175 – Такі Церкви залежать безпосередньо від Апостольського Престолу; а права й обов'язки, про які мова в кан. 159, чч. 3-8, виконує Ієрарх, делегований Апостольським Престолом.

Кан. 176 – Якщо загальне право відсилає щось до партикулярного права або до вищої адміністративної влади Церкви свого права, тоді компетентною владою у цих Церквах є, за згодою Апостольського Престолу, Ієрарх, який її очолює згідно з приписом права, хіба що виразно постановляється щось інше.
ТИТУЛ VІІ
ЄПАРХІЇ І ЄПИСКОПИ

ГЛАВА І ЄПИСКОПИ

Кан. 177 – § 1. Єпархія є частиною Божого народу, довіреною пастирській опіці Єпископа, якому допомагає пресвітерій, так, щоб вона, тримаючись свого Пастиря і згуртована ним у Святому Дусі через Євангеліє і Євхаристію, утворювала партикулярну Церкву, в якій справді присутня і діє єдина, свята, католицька й апостольська Христова Церква.
§ 2. У заснуванні, змінюванні і скасуванні єпархій в межах території патріяршої Церкви слід дотримуватись кан. 85, § 1; в інших випадках заснування, змінювання і скасування єпархій належить тільки до Апостольського Престолу.

Кан. 178 – Єпархіяльний Єпископ, якому довірено єпархію для пастирської опіки від власного імені, керує нею як намісник і післанець Христа; влада, яку він особисто виконує в імені Христа, є власна, звичайна і безпосередня, хоча виконанням цієї влади остаточно керує найвищий церковний авторитет, і вона може бути окреслена певними межами задля користі Церкви або вірних.

Кан. 179 – Єпископи, яким не довірена єпархія для керування від власного імені, а виконують або виконували в Церкві якесь інше завдання, називаються титулярними Єпископами.

Арт. І: Вибори Єпископів
Кан. 180 – Щоб хтось вважався здатним для уряду Єпископа, вимагається, щоб:

1-е - відзначався міцною вірою, добрими звичаями, побожністю, ревністю за спасіння душ і розсудливістю;

2-е - мав добру славу;

3-є - був неодружений;

4-е - мав щонайменше тридцять п<ять років;>br>
5-е - перебував принаймні п<ять років у сані пресвітера;>br>
6-е - був доктором або ліценціятом або принаймні знавцем якоїсь святої науки.

Кан. 181– § 1. Єпископи в межах території патріяршої Церкви обираються на вакантний єпархіяльний престол або для виконування іншого завдання за допомогою канонічних виборів згідно з приписами канн. 947-957, хіба що загальне право застерігає щось інше.
§ 2. Усіх інших Єпископів іменує Римський Архієрей з дотриманням приписів канн. 149 і 168.

Кан. 182– § 1. Кандидатів, здатних на єпископство, можуть пропонувати тільки члени Синоду Єпископів патріяршої Церкви, до яких належить також, згідно з приписом партикулярного права, збирати відомості й документи, необхідні для того, щоб ствердити здатність кандидатів, вислухавши, якщо, вважають за доцільне, таємно і поодинці деяких пресвітерів або також інших вірних, які відзначаються розсудливістю і християнським життям.
§ 2. Єпископи повинні ознайомити Патріярха з відомостями у відповідний час перед скликанням Синоду Єпископів патріяршої Церкви; а Патріярх, додавши власні відомості, якщо цього вимагає випадок, має відправити справу всім членам Синоду.
§ 3. Якщо партикулярне право, затверджене Римським Архієреєм, не велить щось інше, Синод Єпископів патріяршої Церкви повинен розглянути докладно імена кандидатів і на підставі таємного голосування скласти список, який слід послати через Патріярха до Апостольського Престолу для одержання згоди Римського Архієрея.
§ 4. Згода Римського Архієрея, раз дана для окремих кандидатів, має силу, поки не буде виразно відкликана, у такому випадку ім'я кандидата треба викреслити із списка.

Кан. 183 – § 1. Після канонічного скликання, якщо є присутні у призначеному місці дві третини Єпископів, які зобов'язані брати участь у Синоді Єпископів патріяршої Церкви, за винятком тих, що мали законну перешкоду, тоді слід оголосити Синод канонічним, і можна приступити до виборів.
§ 2. Єпископи повинні вільно вибрати того, кого перед Богом вважають достойним і здатним порівняно з іншими.
§ 3. Для обрання вимагається абсолютна більшість голосів тих, що є присутніми, після трьох безрезультатних голосувань проводиться голосування четвертий раз тільки щодо двох кандидатів, які в третьому голосуванні отримали більшість голосів.
§ 4. Якщо у третьому або четвертому голосуванні через рівність голосів не відомо, хто став кандидатом для нового голосування або хто був обраний, рівність голосів повинна вирішуватись на користь того, хто старший пресвітерським свяченням, якщо ж ніхто не випереджає інших пресвітерським свяченням, обирається той, хто старший за віком.

Кан. 184 – § 1. Якщо обраним став із перелічених у списку кандидатів той, на кого дав згоду Римський Архієрей, тоді Патріярх повинен у таємниці довести до відома обраного про довершений вибір.
§ 2. Якщо обраний прийняв вибір, Патріярх повинен негайно повідомити Апостольський Престол про прийняття вибору і про день оголошення.

Кан. 185 – § 1. Якщо обраний не є із перелічених у списку кандидатів, Патріярх повинен негайно повідомити Апостольський Престол про проведення виборів для одержання згоди Римського Архієрея, причому всі, хто якимсь чином дізнався про результат виборів, зберігають таємницю навіть у відношенні до обраного, поки не надійде до Патріярха відомість про згоду.
§ 2. Одержавши згоду Римського Архієрея, Патріярх таємно повинен повідомити обраного про обрання і діяти згідно з приписами кан. 184, § 2.

Кан. 186 – § 1. Якщо Синод Єпископів патріяршої Церкви не може зібратися, Патріярх, порадившись з Апостольським Престолом, повинен вимагати голосів Єпископів листовно, у цьому випадку для правосильності акту має скористатись допомогою двох Єпископів - рахівників голосів, яких слід призначити, згідно з приписом партикулярного права або, якщо такого нема, повинен їх призначити Патріярх за згодою постійного Синоду.
§ 2. Рахівники голосів мають, зберігаючи таємницю, відкривати листи Єпископів, підрахувати голоси і разом з Патріярхом підписати письмовий звіт про проведення виборів.
§ 3. Якщо хтось з кандидатів під час цього єдиного голосування одержав абсолютну більшість голосів членів Синоду, повинен вважатися обраним, а Патріярх повинен далі діяти згідно з приписами кан. 184 або 185, інакше Патріярх має передати справу Апостольському Престолові.

Кан. 187 – § 1. Кожному, хто має бути поставлений у єпископи, потрібне канонічне призначення, завдяки якому він стає єпархіяльним Єпископом або йому доручається інше окреслене завдання в Церкві.
§ 2. Перед єпископським свяченням кандидат повинен скласти визнання віри й обітницю послуху Римському Архієреєві, а в патріярших Церквах також обітницю послуху Патріярхові в тому, в чому він підлягає Патріярхові згідно з приписом права.

Кан. 188 – § 1. Якщо немає законної перешкоди, той хто має бути піднесений на єпископство, протягом трьох місяців від дня оголошення, якщо йдеться про обраного, або від одержання апостольського листа, якщо йдеться про іменованого, повинен прийняти єпископське свячення.
§ 2. Єпархіяльний Єпископ повинен канонічно перебрати єпархію протягом чотирьох місяців від його виборів або іменування.

Кан. 189 – § 1. Єпархіяльний Єпископ канонічно перебирає єпархію через саме законне проведення інтронізації, на якій прилюдно зачитуються апостольські або патріярші листи про канонічне призначення.
§ 2. Про завершену інтронізацію повинен бути виготовлений документ, який підписаний самим єпархіяльним Єпископом разом з канцлером і двома свідками, має зберігатись в архіві єпархіяльної курії.
§ 3. До інтронізації Єпископ не повинен втручатися в управління єпархією жодним титулом ні сам, ні через інших, коли ж він має якийсь уряд в єпархії, може його затримати й виконувати.

Арт. ІІ: Права і обов’язки єпархіяльних Єпископів

Кан. 190 – У всіх правових справах єпархії єпархіяльний Єпископ виступає від її імені.

Кан. 191– § 1. До єпархіяльного Єпископа належить керувати довіреною йому єпархією владою законодавчою, виконавчою і судовою.
§ 2. Законодавчу владу єпархіяльний Єпископ виконує сам особисто, виконавчу владу виконує сам або через Протосинкела або Синкелів, судову владу виконує сам або через судового Вікарія і суддів.

Кан. 192 – § 1. У виконуванні свого пастирського завдання єпархіяльний Єпископ повинен турбуватись про всіх вірних, доручених його опіці, без уваги на їх вік, становище, національність чи Церкву свого права, як про тих, що постійно проживають на території єпархії, так і про тих, що тимчасово на ній перебувають, приділяючи апостольську увагу також тим, які через умови свого життя не можуть достатньо користуватися звичайною пастирською опікою, а також тим, які занехали релігійні практики.
§ 2. Особливо має старатися єпархіяльний Єпископ, щоб усі вірні, доручені його опіці, підтримували єдність між християнами відповідно до засад, схвалених Церквою.
§ 3. Єпархіяльний Єпископ повинен вважати, що йому доручено в Бозі неохрещених, і старатися, щоб і їм засяяла Христова любов завдяки свідченню вірних, які живуть у церковній спільноті.
§ 4. Єпархіяльний Єпископ повинен проявляти особливу турботу про пресвітерів, до яких повинен прислухатися як помічників і дорадників, захищати їхні права і дбати, щоб вони виконували обов'язки, властиві їхньому станові, і мали до своїх послуг засоби й установи, необхідні для духовного й інтелектуального розвитку.
§ 5. Єпархіяльний Єпископ має дбати, щоб священнослужителі та їхні родини, якщо вони одружені, мали достатнє утримання і належне забезпечення та соціяльну захищеність, як також лікарську допомогу, згідно з приписами права.

Кан. 193 – § 1. Єпархіяльний Єпископ, опіці якого доручені вірні іншої Церкви свого права, має важкий обов'язок докладати всіх зусиль для того, щоб ці вірні зберігали обряд власної Церкви, його поважали і в міру сил його дотримувались та підтримували відносини з вищою владою цієї Церкви.
§ 2. Про духовні потреби цих вірних єпархіяльний Єпископ повинен дбати, по змозі, через пресвітерів або парохів цієї Церкви свого права і вірних або також через Синкела, поставленого для опіки над цими вірними.
§ 3. Єпархіяльні Єпископи, які ставлять того роду пресвітерів, парохів або Синкелів для опіки над вірними патріярших Церков, повинні встановити відносини з Патріярхами, в цьому зацікавленими, і за їх згодою діяти власною владою, якнайскоріше повідомивши Апостольський Престол, якщо Патріярхи з якоїсь причини не погоджуються, тоді справа повинна бути передана Апостольському Престолові.

Кан. 194 – Єпархіяльний Єпископ може надавати сани тільки підлеглим йому священнослужителям, за винятком усіх інших, однак, згідно з приписами партикулярного права власної Церкви свого права.

Кан. 195 – Єпархіяльний Єпископ повинен якнайдужче підтримувати покликання священичі, дияконські, монахів та інших членів інститутів посвяченого життя, а також місійні.

Кан. 196 – § 1. Єпархіяльний Єпископ зобов'язаний представляти і пояснювати вірним правди віри, в які треба вірити і застосовувати в житті, сам часто проповідуючи, повинен також дбати про те, щоб старанно виконувались приписи права про службу слова Божого, особливо про гомілію і катехитичне навчання так, щоб усім передавалась уся християнська наука.
§ 2. Єпархіяльний Єпископ має міцно захищати цілісність і єдність віри.

Кан. 197 – Пам'ятаючи про те, що він має обов'язок давати приклад святості через любов, смиренність і простоту життя, єпархіяльний Єпископ повинен усіма засобами дбати про зростання у святості вірних, згідно з власним покликанням кожного, а оскільки він є головним роздавачем Божих таїнств, має безупинно старатись, щоб доручені його опіці вірні через приймання святих Тайн і особливо участь у Божественній Літургії зростали в ласці, глибоко пізнавали пасхальне таїнство і жили так, щоб творили одне Тіло в одності Христової любові.
Кан. 198 – Єпархіяльний Єпископ хай часто відправляє Божественну Літургію за народ довіреної йому єпархії, а в дні, приписані партикулярним правом власної Церкви свого права, повинен її служити.

Кан. 199 – § 1. Єпархіяльний Єпископ, як керівник, поборник і охоронець усього літургічного життя в довіреній йому єпархії, повинен дбати про те, щоб воно якнайбільше розвивалось і регулювалось відповідно до приписів і законних звичаїв Церкви свого права.
§ 2. Єпархіяльний Єпископ має старатися, щоб у власній катедральній церкві відправлялась принаймні частина церковного правила, навіть щоденно, згідно з законними звичаями власної Церкви свого права, також, щоб у кожній парафії в міру сил відслужувалось церковне правило в неділі і свята, головніші врочистості та їхні навечір'я.
§ 3. Єпархіяльний Єпископ повинен часто очолювати церковне правило в катедральній церкві та в інших церквах, особливо в приписані свята та інші врочистості, в яких бере участь значна кількість народу.

Кан. 200 – До єпархіяльного Єпископа належить відправляти у цілій єпархії богослужіння, які, часто, згідно з приписами літургічних книг, повинен сповняти він сам урочисто, одягнений у всі архієрейські ризи, але не поза межами власної єпархії, хіба за виразним або принаймні слушно припустимим дозволом єпархіяльного Єпископа.

Кан. 201– § 1. Оскільки єпархіяльний Єпископ повинен дбати про єдність усієї Церкви, він зобов'язаний турбуватись про підтримання спільної церковної дисципліни і домагатися дотримування всіх церковних законів і законних звичаїв.
§ 2. Єпархіяльний Єпископ має наглядати, щоб до церковної дисципліни не проникло зловживання, особливо щодо служіння слова Божого, уділяння святих Тайн і сакраменталій, культу Бога і Святих, виконування побожних записів.

Кан. 202 – Єпархіяльні Єпископи багатьох Церков свого права, які виконують свою владу на тій самій території, повинні старатись через проведення нарад на періодичних соборах підтримувати єдність дій і об'єднаними зусиллями допомагати здійсненню спільних заходів для швидшого примноження блага релігії і дійовішого забезпечення церковної дисципліни.
Кан. 203 – § 1. Єпархіяльний Єпископ повинен підтримувати різні форми апостольства в єпархії і старатись, щоб у всій єпархії або в її поодиноких округах координувались під його керівництвом усі справи апостольства із збереженням, однак, власного характеру кожного.
§ 2. Єпархіяльний Єпископ повинен нагадувати вірним про обов'язок займатись апостольством, відповідно до становища і здібностей кожного, і заохочувати їх до участі і підтримування апостольських справ з урахуванням потреб місця і часу.
§ 3. Єпархіяльний Єпископ має допомагати, якщо це корисно, товариствам вірних, які безпосередньо або посередньо ставлять перед собою духовну мету, засновуючи їх, затверджуючи, схвалюючи або рекомендуючи згідно з приписом права.

Кан. 204 – § 1. Хоч би єпархіяльний Єпископ мав Єпископа коад'ютора або Єпископа помічника, він зобов'язаний перебувати у власній єпархії.
§ 2. За винятком виконування обов'язків, які вимагають законного перебування поза власною єпархією, єпархіяльний Єпископ може з виправданої причини перебувати поза нею не більше місяця, без перерви або з перервою, якщо є певність, що через його відсутність єпархія не зазнає будь-якої шкоди.
§ 3. У дні головніших врочистостей, встановлених партикулярним правом відповідно до традиції власної Церкви свого права, єпархіяльний Єпископ не повинен віддалятися від власної Єпархії, хіба що з поважної причини.
§ 4. Якби єпархіяльний Єпископ, виконуючи свою владу в межах території патріяршої Церкви, перебував незаконно поза довіреною йому єпархією більше шести місяців, тоді Патріярх повинен негайно передати справу Римському Архієреєві, в інших випадках повинен це зробити Митрополит або, якщо сам Митрополит був незаконно відсутній, то єпархіяльний Єпископ, найстаріший єпископським свяченням, підлеглий цьому Митрополитові.

Кан. 205 – § 1. Єпархіяльний Єпископ зобовчзаний щорічно візитувати канонічно єпархію повністю або частково, однак так, щоб принаймні раз на п'ять років канонічно звізитувати її повністю особисто або, в разі законної перешкоди, через Єпископа коад'ютора або через Протосинкела, або Синкела, або через іншого пресвітера згідно з канонічним правом.
§ 2. Канонічній візитації єпархіяльного Єпископа підлягають особи, католицькі інститути, речі і святі місця, які знаходяться в межах єпархії.
§ 3. Членів чернечих інститутів і товариств спільного життя на подобу чернечих папського або патріяршого права та їх доми єпархіяльний Єпископ може візитувати лише у випадках чітко висловлених законом.

Кан. 206 – § 1. Єпархіяльний Єпископ, який виконує свою владу в межах території патріяршої Церкви, зобов'язаний що п'ять років здавати Патріярхові звіт про стан довіреної йому єпархії за формою, встановленою Синодом Єпископів патріяршої Церкви, примірник звіту Єпископ повинен вислати якнайскоріше Апостольському Престолові.
§ 2. Інші єпархіяльні Єпископи що п'ять років повинні представляти такий звіт Апостольському Престолові і, якщо йдеться про Єпископів якоїсь патріяршої Церкви або митрополичої Церкви свого права, то вони мають вислати якнайскоріше примірник звіту Патріярхові або Митрополитові.

Кан. 207 – Єпархіяльний Єпископ будь-якої Церкви свого права, також латинської, повинен при нагоді п'ятирічного звіту повідомити Апостольський Престол про стан і потреби вірних, які, хоч і належать до іншої Церкви свого права, але доручені його опіці.

Кан. 208 – § 1. Єпархіяльний Єпископ, який виконує владу в межах території патріяршої Церкви протягом п'яти років від своєї інтронізації, по змозі, разом з Патріярхом повинен відвідати Рим, щоб поклонитись гробам святих Апостолів Петра і Павла і стати перед наступником святого Петра, у першенстві над усією Церквою.
§ 2. Інші єпархіяльні Єпископи повинні раз на п'ять років або самі особисто або, якщо мають законну перешкоду, то через когось іншого відвідати Рим, якщо ж ідеться про Єпископів якоїсь патріяршої Церкви, то бажано, щоб відвідування відбувалось принаймні деколи разом з Патріярхом.

Кан. 209 – § 1. Єпархіяльний Єпископ повинен згадувати Римського Архієрея перед усіма іншими в Божественній Літургії і церковному правилі, відповідно до приписів літургічних книг, на знак повної єдності з ним, і дбати, щоб це сумлінно чинили інші священнослужителі єпархії.
§ 2. Єпархіяльного Єпископа повинні згадувати всі священнослужителі у Божественній Літургії і церковному правилі, згідно з приписами літургічних книг.

Кан. 210 – § 1. Єпархіяльного Єпископа, який закінчив сімдесят п'ять років життя або став нездатним для належного виконування свого уряду через слабке здоров'я або з іншої причини, проситься, щоб подав зречення від уряду, який він займає.
§ 2. Зречення уряду єпархіяльним Єпископом має бути подане Патріярхові, якщо йдеться про єпархіяльного Єпископа, який виконує свою владу в межах території патріяршої Церкви, в інших випадках – Римському Архієреєві і, крім того, якщо Єпископ належить до патріяршої Церкви, слід якнайскоріше повідомити про це Патріярха.
§ 3. Для прийняття зречення Патріярх потребує згоди постійного Синоду, хіба що Синод Єпископів патріяршої Церкви раніше сам попросив про зречення.

Кан. 211– § 1. Єпархіяльний Єпископ, чиє зречення уряду було прийняте, одержує титул вислуженого Єпископа єпархії, якою керував, і може зберегти помещкання в тій єпархії, хіба що в певних випадках через спеціяльні обставини інакше вирішить Апостольський Престол або, якщо йдеться про єпархію в межах території патріяршої Церкви, – Патріярх за згодою Синоду Єпископів патріяршої Церкви.

§ 2. Синод Єпископів або Рада Ієрархів патріяршої Церкви повинні подбати про забезпечення вислуженому Єпископові належного і достойного утримання, маючи на увазі в першу чергу обов'язок, який покладається в цьому відношенні на єпархію, якій він служив.

Арт. ІІІ: Єпископи коад'ютори і Єпископи помічники

Кан. 212 – § 1. Якщо це дораджують пастирські потреби єпархії, то на просьбу єпархіяльного Єпископа можуть бути призначені один або більше Єпископів помічників.
§ 2. У важливіщих обставинах, також персонального характеру, можна з уряду поставити Єпископа коад'ютора з правом наступності, наділеного особистими повноваженнями.

Кан. 213 – § 1. Єпископ коад'ютор, крім прав і обов'язків, установлених загальним правом, має також ті, які визначені в грамоті про канонічне призначення.
§ 2. Права й обов'язки Єпископа коад'ютора, поставленого Патріярхом, визначає сам Патріярх за порадою постійного Синоду, якщо йдеться про наділення Єпископа коад'ютора всіма правами й обов'язками єпархіяльного Єпископа, вимагається згода Синоду Єпископів патріяршої Церкви.
§ 3. Права й обов'язки Єпископа помічника є такими, які встановлені загальним правом.

Кан. 214 – § 1. Єпископ коад'ютор і Єпископ помічник для того, щоб канонічно посісти свій уряд, повинні пред'явити єпархіяльному Єпископові грамоту про своє канонічне призначення.
§ 2. Єпископ коад'ютор, крім того, повинен пред'явити її колегії єпархіяльних радників.
§ 3. Якщо єпархіяльний Єпископ вповні перешкоджений, то вистачає, щоб Єпископ коад'ютор і Єпископ помічник показали грамоту про своє канонічне призначення колегії єпархіяльних радників.
§ 4. При пред'явленні грамоти повинен бути присутнім канцлер курії, який має написати протокол.

Кан. 215 – § 1. Єпископ коад'ютор заступає єпархіяльного Єпископа, коли той відсутній або коли зазнає перешкоди, повинен бути іменований Протосинкел і йому перед іншими єпархіяльний Єпископ має доручити те, що на підставі права вимагає спеціяльного доручення.
§ 2. Єпархіяльний Єпископ, згідно з § 1, повинен іменувати Єпископа помічника Протосинкелом, якщо ж їх більше, то одного з них має іменувати Протосинкелом, а інших – Синкелами.
§ 3. Єпархіяльний Єпископ у розгляді важливіщих справ, особливо душпастирського характеру, повинен радитись передусім з Єпископами помічниками.
§ 4. Єпископ коад'ютор і Єпископ помічник з уваги на те, що вони покликані брати участь у турботах єпархіяльного Єпископа, повинні так сповняти свій уряд, щоб діяти з ним з повною одностайністю в усіх справах.

Кан. 216 – § 1. Єпископ коад'ютор і Єпископ помічник, якщо тільки не зазнають виправданої перешкоди, кожний раз, коли їх потребує єпархіяльний Єпископ, зобов'язані виконувати функції, які повинен би сповняти сам єпархіяльний Єпископ.
§ 2. Єпископські права і функції, які можуть і бажають виконувати Єпископ коад'ютор і Єпископ помічник, єпархіяльний Єпископ не повинен доручати на постійно іншим.

Кан. 217 – Єпископ коад'ютор і Єпископ помічник зобов'язані перебувати в єпархії, якої нехай не покидають, хіба що на короткий час, з уваги на виконування якогось завдання поза єпархією або заради відпустки, які не повинні перевищувати одного місяця.

Кан. 218 – Що стосується зречення уряду Єпископом коад'ютором або Єпископом помічником, то тут повинні мати застосування канн. 210 і 211, § 2, цим Єпископам належить титул вислуженого уряду, який вони раніше виконували.

Арт. ІV: Вакантність єпархіяльного престолу або перешкода в його діяльності

Кан. 219 – Єпархіяльний престол стає вакантним унаслідок смерті, зречення, перенесення і позбавлення уряду єпархіяльного Єпископа.

Кан. 220 – Щодо вакантних єпархіяльних престолів у межах території патріяршої Церкви, то крім канн. 225-232 і зберігаючи приписи канн. 222 і 223, слід дотримуватись такого:

1-е - Патріярх повинен якнайскоріше повідомити Апостольський Престол про вакантність єпархіяльного престолу,

2-е - аж до іменування Адміністратора єпархії звичайна влада єпархіяльного Єпископа переходить до Патріярха, хіба що партикулярне право патріяршої Церкви або Римський Архієрей встановлять інакше,

3-є - Патріярх повинен іменувати Адміністратора єпархії протягом корисного місяця від одержання відомості про вакантність, порадившись з Єпископами патріяршої курії, якщо вони є, в противному разі порадившись з постійним Синодом, якщо місяць мине безкорисно, тоді іменування Адміністратора переходить до Апостольського Престолу,

4-е - Адміністратор єпархії, склавши перед Патріярхом визнання віри, одержує владу, яку, однак, може виконувати тільки після канонічного прийняття уряду, яке відбувається через пред'явлення колегії єпархіяльних радників грамоти про його іменування,

5-е - Обов'язком Патріярха є подбати, щоб вакантний престол одержав достойного і відповідного єпархіяльного Єпископа якнайскоріше і не пізніше термінів, установлених загальним правом.

Кан. 221– За винятком вакантних єпархіяльних престолів, про які мова в кан. 22О, в інших випадках, коли єпархіяльний престол стає вакантним, крім приписів канн. 225-232 і зі збереженням канн. 222 і 223, слід дотримуватись такого:

1-е - Митрополит або той, хто, згідно з приписом кан. 271, § 5, очолює колегію єпархіяльних радників, повинен якнайскоріше повідомити Апостольський Престол і, якщо йдеться про єпархію патріяршої Церкви, також Патріярха про вакантність єпархіяльного престолу,

2-е - керівництво єпархією аж до призначення Адміністратора єпархії, хіба що Апостольським Престолом вирішено інакше, переходить до Єпископа помічника або, якщо їх більше, до найстаріщого з них єпископським свяченням або, якщо немає Єпископа помічника, тоді до колегії єпархіяльних радників, вищезгадані тимчасово керують єпархією на підставі влади, яку загальне право визнає за Протосинкелом,

3-є - колегія єпархіяльних радників протягом восьми днів від одержання відомості про вакантність єпархіяльного престолу повинна вибрати Адміністратора єпархії, але для правосильності виборів вимагається абсолютна більшість голосів членів цієї колегії,

4-е - якщо протягом восьми днів не було обрано Адміністратора єпархії або якщо обраний не відповідає умовам, які вимагаються в кан. 227, § 2 для правосильності виборів, тоді іменування Адміністратора єпархії переходить до Митрополита або, якщо такого немає, або він зазнає перешкоди, – до Апостольського Престолу.

5-е - Адміністратор єпархії, законно обраний або іменований, зразу приймає владу і не потребує ніякого затвердження, про своє обрання або іменування з боку Митрополита він повинен якнайскоріше повідомити Апостольський Престол і, якщо належить до патріяршої Церкви, тоді також – Патріярха.

Кан. 222 – Якщо Єпископ коад'ютор уже прийняв канонічно свій уряд, під час вакантності єпархіяльного престолу на підставі самого права він стає Адміністратором єпархії, поки не буде інтронізований як єпархіяльний Єпископ.

Кан. 223 – У випадку перенесення на інший єпархіяльний престол Єпископ протягом двох місяців від повідомлення про перемішення повинен канонічно прийняти нову єпархію, а тим часом у попередній єпархії:

1-е - має права й обов'язки Адміністратора єпархії,

2-е - зберігає почесні привілеї єпархіяльних Єпископів,

3-є - повністю користується доходами попереднього уряду.

Кан. 224– § 1. Під час вакантності єпархіяльного престолу Протосинкел і Синкели зразу втрачають уряд, хіба що вони є:

1-е - висвяченими Єпископами,

2-е - поставленими в єпархії Патріярха,

3-є - поставленими в єпархії в межах території патріяршої Церкви, поки Адміні–стратор не прийме канонічно свого уряду.
§ 2. Зберігає свою силу те, що перед отриманням певної відомості про вакантність єпархіяльного престолу, згідно з законом здійснили Протосинкел і Синкели, які зразу залишають свій уряд унаслідок вакантності єпархіяльного престолу.
§ 3. Єпископ помічник під час вакантності єпархіяльного престолу зберігає повноваження, надані йому правом, і під владою Адміністратора єпархії має виконувати ті, які він мав як Протосинкел або Синкел, коли єпархіяльний престол був зайнятий, хіба що Апостольський Престол або партикулярне право власної патріяршої Церкви постановляють щось інакше.

Кан. 225 – § 1. Обирається або іменується тільки один Адміністратор єпархії, а протилежний звичай відхиляється.
§ 2. Якщо єпархіяльний економ стає Адміністратором єпархії, тоді рада з економічних справ повинна вибрати тимчасово іншого єпархіяльного економа.

Кан. 226 – Ставлячи Адміністратора єпархії, ні Патріярх ні колегія єпархіяльних радників не може затримати собі ніякої частини його влади ні визначати час для виконування уряду або встановлювати інші обмеження.
Кан. 227 – § 1. Адміністратор єпархії повинен відзначатися бездоганністю, побожністю, здоровою наукою і розсудливістю.
§ 2. На уряд Адміністратора правосильно може бути обраним або іменованим лише Єпископ або пресвітер, неодружений, який закінчив тридцять п'ять років життя і не був уже на цей вакантний єпархіяльний престол обраний, іменований або перенесений, якщо ці умови не були взяті до уваги, то акти того, хто був вибраний або іменований Адміністратором, на підставі самого права є недійсні.

Кан. 228 – § 1. Під час вакантності єпархіяльного престолу не слід уводити нічого нового.
§ 2. Тому, хто тимчасово керує єпархією, забороняється чинити що-небудь, що могло б принести шкоду єпархії або єпископським правам, зокрема йому, як і всім іншим, не дозволяється особисто або через когось забирати з курії, нищити або змінювати документи.

Кан. 229 – Адміністратор єпархії має ті самі права й обов'язки, що єпархіяльний Єпископ, хіба що право наказує щось інше або випливає з природи речі.

Кан. 230 – Якщо законно не приписано щось інше, то:

1-е - Адміністратор єпархії має право на встановлену законом партикулярного права або визначену законним звичаєм відповідну винагороду, яку повинен отримувати з майна єпархії,

2-е - усі інші доходи, які належать єпархіяльному Єпископові, поки єпископський престол вакантний, застережені відповідно до потреб єпархії для майбутнього єпархіяльного Єпископа з дотриманням приписів партикулярного права, які визначають спосіб, як ці доходи слід витрачати.

Кан. 231– § 1. Зречення Адміністратора єпархії повинно бути подане Патріярхові, якщо він призначив Адміністратора, або колегії єпархіяльних радників, у цьому випадку, щоб воно було правосильним, немає необхідності його приймати.
§ 2. Усунення Адміністратора єпархії в межах території патріяршої Церкви належить до Патріярха за згодою постійного Синоду, в іншому разі застерігається воно Апостольському Престолові.
§ 3. Після смерті, зречення або усунення Адміністратора єпархії повинен бути поставлений новий цією ж владою і в такий самий спосіб, як приписано для попереднього.
§ 4. Адміністратор єпархії залишає уряд після канонічного прийняття єпархії новим єпархіяльним Єпископом, новий єпархіяльний Єпископ може зажадати від нього звіту про його адміністрування.

Кан. 232 – § 1. Єпархіяльний економ під час вакантності престолу повинен виконувати свій уряд під владою Адміністратора єпархії, до єпархіяльного економа переходить управління церковним майном, яке не має адміністратора через вакантність єпархіяльного престолу, хіба що Патріярх або колегія єпархіяльних радників постановили інакше.
§ 2. Щодо зречення або усунення єпархіяльного економа під час вакантності єпархіяльного престолу, слід дотримуватись приписів кан. 231, § § 1і 2.
§ 3. Коли право єпархіяльного економа в межах території патріяршої Церкви якимсь чином припиняється, тоді вибори або іменування нового економа належать до Патріярха за порадою Єпископів патріяршої курії, якщо вона є, якщо ж ні – за порадою постійного Синоду, в інших випадках економ обирається колегією єпархіяльних радників.
§ 4. Єпархіяльний економ повинен здати новому єпархіяльному Єпископові звіт про своє управління, після цього, якщо той не затверджує його на уряді, залишає уряд.

Кан. 233 – § 1. Коли єпархіяльний престол через ув'язнення, усунення, вигнання або нездатність єпархіяльного Єпископа зазнає перешкоди в діяльності настільки, що той навіть листовно не може спілкуватися з дорученими йому вірними, керівництво єпархією належить до Єпископа коад'ютора, хіба що Патріярх за згодою постійного Синоду в єпархіях, розташованих у межах території очолюваної ним Церкви, або Апостольський Престол постановить інакше, якщо ж немає Єпископа коад'ютора або він зазнає перешкоди, – належить до Протосинкела, Синкела або іншого здатного священика, призначеного єпархіяльним Єпископом, який на підставі самого права має права й обов'язки Протосинкела, однак єпархіяльний Єпископ може у відповідний час призначити багатьох, які змінюють один одного на уряді.
§ 2. Якщо їх немає або вони зазнають перешкоди у прийнятті керівництва єпархією, до колегії єпархіяльних радників належить вибрати священика, який керував би єпархією.
§ 3. Той, хто прийняв для керівництва єпархію в межах території патріяршої Церкви, повинен якнайскоріше повідомити Патріярха про перешкоди, які має єпархіяльний престол, і про прийняття уряду, в інших випадках повинен повідомити Апостольський Престол і, якщо належить до патріяршої Церкви, також Патріярха.

Арт. V: Апостольські Адміністратори
Кан. 234 – § 1. Керівництво єпархією, чи коли єпархіяльний престол зайнятий чи вакантний, Римський Архієрей інколи з поважних і особливих причин доручає апостольському Адміністраторові.
§ 2. Права, обов'язки і привілеї апостольського Адміністратора визначуються грамотою його іменування.

ГЛАВА ІІ
ОРГАНИ, ЯКІ ДОПОМАГАЮТЬ ЄПАРХІЯЛЬНОМУ ЄПИСКОПОВІ У КЕРІВНИЦТВІ ЄПАРХІЄЮ
Арт. І: Єпархіяльний собор

Кан. 235 – Єпархіяльний собор подає єпархіяльному Єпископові допомогу в тому, що має відношення до спеціяльних потреб або користі єпархії.

Кан. 236 – Єпархіяльний собор слід скликати кожний раз, коли, на думку єпархіяльного Єпископа і за порадою пресвітерської ради, цього вимагають обставини.

Кан. 237 – § 1. До єпархіяльного Єпископа належить скликати єпархіяльний собор, головувати на ньому особисто або через когось іншого, переносити його, відкладати, припиняти і розпускати.
§ 2. Коли єпархіяльний престол вакантний, єпархіяльний собор, згідно з самим правом, тимчасово припиняється, поки новий єпархіяльний Єпископ не вирішить цю справу.
Кан. 238 – § 1. На єпархіяльний собор повинні бути скликані й на нього з'явитись:

1-е - Єпископ коад'ютор і Єпископи помічники,

2-е - Протосинкел, Синкели, судовий Вікарій і єпархіяльний економ,

3-є - єпархіяльні радники,

4-е - ректор вищої єпархіяльної семінарії,

5-е - протопресвітери,

6-е - принаймні один парох з кожної округи, вибраний всіма, хто там у даний момент виконує душпастирську діяльність, причому на виборах головує протопресвітер, треба також вибрати іншого пресвітера, який заступав би того у разі перешкоди,

7-е - члени пресвітерської ради і декілька делегатів пастирської ради, якщо вона існує, вибраних цією радою способом і в кількості, встановленими партикулярним правом,

8-е - декілька дияконів, обраних згідно з приписом партикулярного права,

9-е - Настоятелі монастирів свого права і декілька Настоятелів інших інститутів посвяченого життя, які мають в єпархії дім, вибраних способом і в кількості, встановленими партикулярним правом,

10-е - миряни, вибрані пастирською радою, якщо вона існує, або в спосіб, визначений єпархіяльним Єпископом так, щоб кількість мирян не перевищувала третини членів єпархіяльного собору.
§ 2. Якщо єпархіяльний Єпископ вважає за доцільне, може запросити на єпархіяльний собор інших, не виключаючи навіть осіб інших Церков свого права, яким усім може також надавати право голосування.
§ 3. На єпархіяльний собор можна також запросити кількох спостерігачів з некатолицьких Церков або церковних Спільнот.

Кан 239 – Ті, що повинні з'явитись на єпархіяльний собор, якщо їм заважає виправдана перешкода, не можуть посилати за себе уповноваженого, який від їх імені брав би участь у єпархіяльному соборі, але про перешкоду повинні повідомити єпархіяльного Єпископа.
Кан. 240 – § 1. Згідно з правом, будь-який вірний може пропонувати питання для обговорення на єпархіяльному соборі, але тільки єпархіяльний Єпископ повинен визначити, які справи слід розглядати на цьому соборі.
§ 2. Єпархіяльний Єпископ повинен своєчасно утворити одну або більше комісій, завданням яких є підготувати питання, що їх слід обговорити на єпархіяльному соборі.
§ 3. Єпархіяльний Єпископ повинен також подбати про те, щоб усім своєчасно був вручений проєкт питань, які будуть розглядатись.
§ 4. Усі запропоновані питання повинні стати предметом вільного обговорення на сесіях єпархіяльного собору.

Кан. 241– Єдиним законодавцем на єпархіяльному соборі є єпархіяльний Єпископ, інші мають лише дорадчий голос, тільки він підписує всі рішення, прийняті на єпархіяльному соборі, якщо вони оголошуються на цьому соборі, то починають зразу зобов'язувати, хіба що виразно застерігається щось інше.

Кан. 242– Зміст законів, деклярацій і декретів, які були прийняті на єпархіяльному соборі, єпархіяльний Єпископ доводить до відома влади, яку визначило партикулярне право власної Церкви свого права.

Арт. ІІ: Єпархіяльна курія

Кан. 243 – § 1. Єпархіяльний Єпископ повинен мати при своєму престолі єпархіяльну курію, яка допомагала б йому у керівництві дорученою йому єпархією.
§ 2. До складу курії входять: Протосинкел, Синкели, судовий Вікарій, єпархіяльний економ, рада з економічних питань, канцлер, єпархіяльні судді, промотор справедливості, захисник вузла, нотарі та інші особи, яких єпархіяльний Єпископ добирає для належного виконування урядів єпархіяльної курії.
§ 3. Єпархіяльний Єпископ, якщо цього вимагають потреби або користь єпархії, може утворити в єпархіяльній курії також інші уряди.

Кан. 244 – § 1. Іменування або усування з уряду тих, що виконують уряди в єпархіяльній курії, належить до єпархіяльного Єпископа.
§ 2. Усі, хто допускається до урядів в єпархіяльній курії, повинні:
1-е - дати обіцянку, що будуть сумлінно виконувати уряд, відповідно до способу, визначеного правом або єпархіяльним Єпископом,
2-е - зберігати таємницю в межах і відповідно до способу, визначених правом або єпархіяльним Єпископом.

1– Протосинкел і Синкели
Кан. 245 – У кожній єпархії повинен бути поставлений Протосинкел, який, наділений, згідно з загальним правом, звичайною владою заступника, допомагав би єпархіяльному Єпископові у керівництві всією єпархією.

Кан. 246 – Скільки раз цього вимагає належне керівництво єпархією, можуть бути поставленими один або більше Синкелів, які на підставі самого права у визначеній частині єпархії або в певному роді справ або щодо вірних, які належать до іншої Церкви свого права, і певної групи осіб мали б таку саму владу, яку загальне право надає Протосинкелові.

Кан. 247 – § 1. Протосинкела і Синкелів вільно іменує єпархіяльний Єпископ і може їх усунути, дотримуючись кан. 215, § § 1і 2.
§ 2. Протосинкел і Синкел мають бути неодруженими священиками, хіба що партикулярне право власної Церкви свого права постановляє щось інше, по змозі з священнослужителів, приналежних до єпархії, які мають не менше тридцяти років життя, є докторами або ліценціятами або принаймні знавцями якоїсь галузі священного знання, відомі здоровою наукою, чесністю, розсудливістю і досвідом у веденні справ.
§ 3. Уряду Протосинкела або Синкела не слід доручати однокровним єпархіяльного Єпископа аж до четвертого ступеня включно.
§ 4. Єпархіяльний Єпископ може Протосинкела і Синкелів добирати також з іншої єпархії або з іншої Церкви свого права за згодою, однак, їхнього єпархіяльного Єпископа.

Кан. 248 – § 1. Якщо загальне право виразно не наказує чогось іншого, Протосинкелові в усій єпархії, а Синкелам в обсязі наданого їм уряду належить така сама виконавча влада керівництва, що й єпархіяльному Єпископові, за винятком тих справ, які єпархіяльний Єпископ застеріг собі або іншим або які на підставі права вимагають його спеціяльного доручення, без одержання якого акт, для якого потрібне того роду доручення, є недійсний.
§ 2. Протосинкелові і Синкелам в обсязі їх компетенції належать також сталі повноваження, надані Апостольським Престолом єпархіяльному Єпископові, а також виконування рескриптів Апостольського Престолу або Патріярха, хіба що виразно наказано щось інше або це сталося з уваги на особисті якості єпархіяльного Єпископа.

Кан. 249 – Протосинкел і Синкели про важливіші справи, як ті, що їх треба виконати, так і виконані, повинні доповідати єпархіяльному Єпископові і ніколи не слід їм діяти проти його волі і намірів.
Кан. 250 – Протосинкел і Синкели, які є пресвітерами, під час тривання уряду мають привілеї і відзнаки гідності першої після єпископської.

Кан. 251– § 1. Протосинкел і Синкели залишають свій уряд після закінчення визначеного часу, внаслідок зречення, прийнятого єпархіяльним Єпископом, або усунення.
§ 2. Під час вакантності єпархіяльного престолу щодо Протосинкела і Синкелів слід дотримуватись кан. 224.
§ 3. З моменту припинення уряду єпархіяльного Єпископа припиняється влада Протосинкела і Синкелів, хіба що вони є висвяченими Єпископами.

2 – Канцлер, інші нотарі
і архів єпархіяльної курії

Кан. 252 – § 1. У єпархіяльній курії має бути поставлений канцлер, яким повинен бути пресвітер або диякон. Головним обов'язком його, хіба що партикулярне право постановляє щось інше, є турбота про складання і відправлення актів курії та зберігання їх в архіві єпархіяльної курії.
§ 2. У разі потреби можна дати канцлерові помічника, званого віцеканцлером.
§ 3. Канцлер і віцеканцлер є тим самим нотарями єпархіяльної курії.

Кан. 253 – § 1. Крім канцлера, можна призначити інших нотарів. Підписаний ними документ набуває офіційного характеру чи це стосується якихось актів, чи тільки судових актів, чи певної справи або лише завдання.
§ 2. Нотарі повинні бути людьми бездоганної репутації і поза будь-якою підозрою, у справах, в яких добра слава духовної особи може бути наражена на небезпеку, нотарем мусить бути священик.

Кан. 254 – До завдань нотарів належить:
1-е - виготовляти акти й документи, які стосуються декретів, розпоряджень, зобов'язань або інших актів, які вимагають їхньої роботи,
2-е - достовірно занотовувати письмово те, що відбувається, і ставити під актами про ці справи свій підпис з позначенням місця, дня, місяця та року,
3-є - видавати акти або документи особі, яка законно про це просить, зберігаючи правила, яких слід дотримуватись, та завіряти їхні копії, згідні з оригіналом.

Кан. 255 – Канцлер та інші нотарі можуть бути вільно усунені з уряду єпархіяльним Єпископом, а Адміністратором єпархіі – лише за згодою колегії єпархіяльних радників.

Кан. 256 – § 1. Єпархіяльний Єпископ повинен примістити архів єпархіяльної курії у безпечному місці, в якому зберігалися б документи, які стосуються справ єпархії.
§ 2. З особливою старанністю і турботливістю слід скласти список документів, які зберігаються в архіві єпархіяльної курії, з коротким їхнім описом.

Кан. 257 – § 1. Архів єпархіяльної курії має бути зачинений, а ключ від нього повинні мати тільки єпархіяльний Єпископ і канцлер. Нікому не дозволяється входити в архів без дозволу або тільки єпархіяльного Єпископа або одночасно Протосинкела і канцлера.
§ 2. Зацікавлені особи мають право особисто або через уповноваженого одержати автентичну копію офіційних за своїм характером документів, які стосуються їхньої особи.

Кан. 258 – З архіву єпархіяльної курії не дозволяється виносити документи, хіба що тільки на короткий час і з дозволу або єпархіяльного Єпископа або одночасно Протосинкела і канцлера.

Кан. 259 – § 1. В єпархіяльній курії повинен бути також таємний архів або принаймні в архіві єпархіяльної курії таємний сейф, добре зачинений і прикріплений, що його не можна було б зрушити з місця, і в ньому слід зберігати таємні документи.
§ 2. Щороку слід знищувати акти процедур у накладанні кар у справах моралі, які стосуються померлих осіб або справ, закінчених десять років тому, зберігаючи стисле зведення факту разом з текстом вироку чи декрету.

Кан. 260 – § 1. Ключ від таємного архіву чи таємного сейфу повинен мати тільки єпархіяльний Єпископ.
§ 2. Під час вакантності престолу не дозволяється відчиняти таємний архів або таємний сейф, хіба що у випадку справжньої необхідності це може зробити сам Адміністратор єпархії.
§ 3. З таємного архіву чи сейфу забороняється виносити документи.

Кан. 261– § 1. Єпархіяльний Єпископ повинен турбуватись про те, щоб старанно зберігалися також акти і документи архівів катедральних, парафіяльних та інших церков, які знаходяться в межах території єпархії, а також про те, щоб був складений у двох примірниках каталог, з яких один має зберігатися у місцевому архіві, а другий– в архіві єпархіяльної курії.
§ 2. Щоб користуватись актами і документами, які знаходяться в цих архівах, або виносити їх, слід дотримуватись правил, установлених єпархіяльним Єпископом.

3 – Єпархіяльний економ і рада з економічних справ
Кан. 262 – § 1. Єпархіяльний Єпископ за порадою колегії єпархіяльних радників і ради з економічних справ повинен іменувати єпархіяльного економа, ним має бути вірний християнин, який справді розуміється на господарських справах і відзначається чесністю.
§ 2. Єпархіяльний економ іменується на час, визначений партикулярним правом, під час тривання його уряду єпархіяльний Єпископ не повинен його усувати без поважної причини і не порадившись з колегією єпархіяльних радників і радою з економічних справ.
§ 3. До єпархіяльного економа належить під владою єпархіяльного Єпископа, який повинен точно окреслити його права і відносини з радою з економічних справ, управляти дочасним майном єпархії, наглядати за управлінням дочасним церковним майном у всій єпархії, дбати про його збереження, охорону і ріст, виправляти недбайливість місцевих управителів і особисто управляти майном, яке не має законно призначеного управителя.
§ 4. Єпархіяльний економ повинен щорічно подавати єпархіяльному Єпископові звіт про управління, а також скільки раз той вимагатиме, єпархіяльний Єпископ повинен через раду з економічних справ перевіряти рахунки, представлені єпархіяльним економом.
§ 5. Щодо обов'язків єпархіяльного економа під час вакантності єпархіяльного престолу, то слід дотримуватись кан. 232.
Кан. 263 – § 1. Єпархіяльний Єпископ повинен утворити раду з економічних справ, яка складалася б з голови, яким є сам єпархіяльний Єпископ, і кількох кваліфікованих осіб, обізнаних, по змозі, також з цивільним правом. Ўх має іменувати єпархіяльний Єпископ за порадою колегії єпархіяльних радників, хіба що партикулярне право власної Церкви свого права подбало про інший рівноцінний спосіб, однак завжди з тим, щоб обрані або іменовані іншими потребували затвердження єпархіяльного Єпископа.
§ 2. Єпархіяльний економ на підставі самого права є членом ради з економічних справ.
§ 3. Зі складу ради з економічних справ виключаються однокровні або свояки єпархіяльного Єпископа аж до четвертого ступеня.
§ 4. Єпархіяльний Єпископ у важливіших діях, які стосуються економіки, повинен обов'язково звертатись до ради з економічних справ, її члени мають тільки дорадчий голос, хіба що на підставі загального права у спеціяльно окреслених випадках або на підставі документа заснування потрібна їхня згода.
§ 5. Крім інших завдань, наданих їй загальним правом, до ради з економічних справ належить підготовляти щорічно зіставлення доходів і витрат, передбачених у зв'язку з цілим управлінням єпархією в наступному році, а також затвердити звіт з прибутків і видатків за минулий рік.

Арт. ІІІ: Пресвітерська рада і колегія єпархіяльних радників

Кан. 264 – У кожній єпархії повинна бути утворена пресвітерська рада, тобто зібрання священиків, які представляють пресвітерій, завданням якої є допомагати єпархіяльному Єпископові своєю порадою згідно з приписами права в тих справах, які стосуються потреб пастирської діяльності і добра єпархії.

Кан. 265 – Пресвітерська рада повинна мати власні статути, затверджені єпархіяльним Єпископом, дотримуючись приписів загального і партикулярного права власної Церкви свого права.
Кан. 266 – Стосовно утворення пресвітерської ради слід дотримуватись наступного5
1-е - певна частина членів повинна обиратись самими священиками згідно з приписами партикулярного права власної Церкви свого права,
2-е - деякі священики, згідно з правилами статутів, повинні бути постійними членами, отже, вони мають належати до ради з уваги на доручений їм уряд,
3-є - єпархіяльний Єпископ може вільно іменувати кількох членів.

Кан. 267 – § 1. У виборах членів пресвітерської ради активний і пасивний голос мають:
1-е - всі пресвітери, приналежні до єпархії,
2-е - інші священики, які мають в єпархії постійне або тимчасове місце проживання і рівночасно виконують для добра цієї єпархії якесь завдання.
§ 2. Якщо це передбачено статутами, то активний і пасивний голос може бути наданий також іншим священикам, які мають в єпархії постійне або тимчасове місце проживання.

Кан. 268 – Спосіб обирання членів пресвітерської ради повинен бути визначений в статутах так, щоб, по змозі, священики пресвітерію були представлені з врахуванням різних видів послуг та різних округів в єпархії.
Кан. 269 – § 1. До єпархіяльного Єпископа належить скликати пресвітерську раду, головувати на ній і визначати справи, які слід розглянути або допускати запропоновані членами.
§ 2. Єпархіяльний Єпископ повинен звертатися за порадою до пресвітерської ради у важливіших справах і радитись у випадках, окреслених загальним правом, однак її згоди потребує тільки у випадках, виразно визначених загальним правом, а за Патріярхом зберігається право лише радитись із пресвітерською радою щодо справ єпархії, якою сам керує, також у цих випадках.
§ 3. Пресвітерська рада ніколи не може діяти без єпархіяльного Єпископа, до якого одного належить також турбуватись про оприлюднення того, що відбувалось на самій раді.

Кан. 270 – § 1. Члени пресвітерської ради повинні призначатись на час, окреслений в статутах, але таким чином, щоб ціла рада або її частина поновлювалась що п'ять років.
§ 2. Під час вакантності єпархіяльного престолу пресвітерська рада припиняє свою діяльність, а її функції виконує колегія єпархіяльних радників, протягом року від канонічного прийняття єпархії, єпархіяльний Єпископ повинен установити нову пресвітерську раду.
§ 3. Якщо пресвітерська рада не виконує дорученого їй завдання для добра єпархії або дуже ним зловживає, єпархіяльний Єпископ може її розпустити, порадившись з Митрополитом, або, якщо йдеться про сам митрополичий престол, тоді порадившись з єпархіяльним Єпископом, найстарішим єпископським свяченням, підлеглим цьому Митрополитові, але протягом року він повинен установити нову раду.
Кан. 271– § 1. Єпархіяльний Єпископ повинен установити колегію єпархіяльних радників, якій належать завдання, визначені правом.
§ 2. Колегія єпархіяльних радників встановляється на п'ять років, після чого продовжує виконувати свої завдання, поки не буде утворена нова колегія.
§ 3. Колегія єпархіяльних радників повинна налічувати не менше шести і не більше дванадцяти членів, якщо з якоїсь причини протягом визначеного п'ятиріч'я вже не буде мінімальної кількості членів колегії, тоді єпархіяльний Єпископ повинен якнайскоріше поповнити колегію іменуванням нового члена, у противному разі колегія не може правосильно діяти.
§ 4. Членів колегії єпархіяльних радників вільно іменує єпархіяльний Єпископ з-поміж тих, хто в час іменування є членом пресвітерської ради.
§ 5. На чолі колегії єпархіяльних радників стоїть єпархіяльний Єпископ, якщо ж єпархіяльний престол стає вакантним або зазнає перешкоди у своїй діяльності, то колегію очолює той, хто тимчасово заступає єпархіяльного Єпископа або до його поставлення – настарший свяченням священик у цій же колегії.
§ 6. Кожен раз, коли право вимагає, щоб єпархіяльний Єпископ мав згоду єпархіяльних радників, Патріярхові в справах єпархії, якою сам керує, вистачає запитати в цієї колегії поради.

Арт. ІV: Душпастирська рада
Кан. 272 – Якщо це дораджують пастирські обставини, слід в єпархії установити душпастирську раду, завданням якої є під проводом єпархіяльного Єпископа вивчати все, що стосується пастирської діяльності у єпархії, а також обмірковувати і пропонувати щодо неї практичні рішення.

Кан. 273 – § 1. Душпастирська рада, яка є тільки дорадчим зібранням, складається з священнослужителів, ченців або членів товариств спільного життя на подобу чернечих і, зокрема, з мирян, призначених у спосіб, визначений єпархіяльним Єпископом.
§ 2. Душпастирську раду слід установити так, щоб, по змозі, вірні єпархії були представлені з урахуванням різного роду осіб, товариств та інших починань.
§ 3. Разом з цими вірними єпархіяльний Єпископ може, відповідно до потреби, запрошувати до душпастирської ради також інших осіб, навіть іншої Церкви свого права.
§ 4. До душпастирської ради слід призначати тільки тих вірних, які відзначаються стійкою вірою, добрими звичаями і розсудливістю.

Кан. 274 – § 1. Душпастирська рада встановляється на час відповідно до приписів статутів, виданих єпархіяльним Єпископом.
§ 2. Під час вакантності єпархіяльного престолу душпастирська рада припиняє свою діяльність.

Кан. 275 – Лише до єпархіяльного Єпископа належить скликати душпастирську раду, залежно від потреб апостоляту, на ній головувати й оприлюднювати те, що на ній розглядалось.

Арт. V: Протопресвітери
Кан. 276 – § 1. Протопресвітер – це пресвітер, який стоїть на чолі округи, що складається з багатьох парафій, щоб там від імені єпархіяльного Єпископа сповняти завдання, визначені правом.
§ 2. Засновувати того роду округи, змінювати і скасовувати відповідно до потреб пастирської діяльності належить до єпархіяльного Єпископа за порадою пресвітерської ради.

Кан. 277 – § 1. На уряд протопресвітера, – який з дотриманням партикулярного права власної Церкви свого права, не повинен стало поєднуватись з урядом пароха певної парафії, – єпархіяльний Єпископ, вислухавши, якщо вважає за доцільне, парохів і парафіяльних сотрудників округи, про яку йдеться, повинен іменувати священика, який відзначався б вченістю й апостольською ревністю, особливо між парохами.
§ 2. Протопресвітер іменується на час, визначений партикулярним правом.
§ 3. Протопресвітера єпархіяльний Єпископ може з виправданої причини усунути з уряду.
Кан. 278 – § 1. Протопресвітер, крім влади і повноважень, наданих йому партикулярним правом, має право й обов'язок:
1-е - розгортати і координувати спільну пастирську діяльність,
2-е - дбати, щоб священнослужителі вели життя, належне їх станові, і старанно сповняли свої обов'язки,
3-є - старатися, щоб Божественна Літургія і церковне правило відслужувались відповідно до приписів літургічних книг, щоб акуратно зберігалися краса й ошатність церков і святого посуду, особливо під час відправи Божественної Літургії і старанно охоронялась Пресвята Євхаристія, щоб належно велися і зберігалися парафіяльні книги, щоб дбайливо управлялось церковне майно, нарешті, щоб парафіяльному домові приділялось належне піклування.
§ 2. У довіреній йому окрузі протопресвітер:
1-е - повинен старатися, щоб священнослужителі відвідували конференції, які місцевий Ієрарх вважає корисними для підтримання священних знань і пастирських справ,
2-е - повинен дбати, щоб для священнослужителів була напоготові духовна підмога, а також повинен особливо турбуватись про тих, які знаходяться у важчих обставинах або обтяжені проблемами.
§ 3. Протопресвітер має дбати, щоб парохи, про яких йому відомо, що вони тяжко хворіють, та їхні родини, якщо вони одружені, не були позбавлені духовної і матеріяльної допомоги, і щоб достойно були поховані ті, що відійшли з життя, він повинен також турбуватись, щоб на випадок їхньої хвороби або смерті книги, документи, святий посуд та інші речі, що належать Церкві, не пропали або їх не порозбирали.
§ 4. Протопресвітер зобов'язаний візитувати парафії відповідно до визначення, зробленого єпархіяльним Єпископом.

ГЛАВА ІІІ
ПАРАФІЇ, ПАРОХИ І ПАРАФІЯЛЬНІ СОТРУДНИКИ

Кан. 279 – Парафія є визначеною спільнотою вірних, утвореною в сталий спосіб в єпархії, пастирська опіка над якою доручається парохові.

Кан. 280 – § 1. Парафія, як правило, повинна бути територіяльною, отже, має охоплювати всіх вірних певної території, якщо ж за рішенням єпархіяльного Єпископа і за порадою пресвітерської ради це доцільно, то слід утворювати особові парафії з огляду на національність, мову, приналежність вірних до іншої Церкви свого права або навіть на якійсь іншій визначеній засаді.
§ 2. Засновувати парафії, змінювати і скасовувати їх має право єпархіяльний Єпископ за порадою пресвітерської ради.
§ 3. Законно заснована парафія, є на підставі самого права юридичною особою.
Кан. 281– § 1. Парох – це пресвітер, якому як особливому співпрацівникові єпархіяльного Єпископа, як власному пастиреві, доручена опіка над душами у визначеній парафії під владою цього ж єпархіяльного Єпископа.
§ 2. Юридична особа правосильно не може бути парохом.

Кан. 282 – § 1. Єпархіяльний Єпископ, але не Адміністратор єпархії, може, за порадою пресвітерської ради і за згодою вищого Настоятеля чернечого інституту або товариства спільного життя на подобу чернечих, заснувати в церкві цього інституту або товариства парафію з дотриманням кан. 480.
§ 2. Це заснування повинно відбуватися на підставі письмової угоди, укладеної між єпархіяльним Єпископом і вищим Настоятелем чернечого інституту або товариства спільного життя на подобу чернечих, яка б точно визначала те, що стосується виконування парафіяльної служби, осіб приділених до парафії, економічних справ, а також які є права й обов'язки членів цього інституту або товариства в тій церкві, а які пароха.

Кан. 283 – Єпархіяльний Єпископ не повинен, хіба що з поважної причини, забирати з-під опіки пароха повністю або частково певні групи осіб, будинки і місця, що знаходяться на території парафії і не є вийняті на підставі права.

Кан. 284 – § 1. Право іменування парохів належить тільки до єпархіяльного Єпископа, який вільно їх іменує.
§ 2. Для того, щоб довірити парафію членові чернечого інституту або товариства спільного життя на подобу чернечих, вищий Настоятель пропонує єпархіяльному Єпископові для іменування здатного пресвітера свого інституту або товариства з дотриманням угод, укладених з єпархіяльним Єпископом або іншою владою, визначеною партикулярним правом власної Церкви свого права.
§ 3. Парох є сталим на своєму уряді, тому не слід іменувати його на окреслений час, хіба що:

1-е - йдеться про члена чернечого інституту або товариства спільного життя на подобу чернечих,

2-е - кандидат на це письмово погодився,

3-є - йдеться про спеціяльний випадок, в якому вимагається згоди колегії єпархіяльних радників,

4-е - дозволяє це партикулярне право власної Церкви свого права.

Кан. 285 – § 1. Щоб пресвітер міг бути іменований парохом, він повинен відзначатися добрими звичаями, здоровою наукою, дбайливістю за душі, розсудливістю та іншими чеснотами і прикметами, що їх вимагає партикулярне право для похвального виконування парафіяльного служіння.
§ 2. Якщо пресвітер одружений, то вимагаються добрі звичаї і від дружини і дітей, які живуть разом з ним.
§ 3. Вакантну парафію єпархіяльний Єпископ повинен надати тому, кого після врахування всіх обставин і з дотриманням повної неупередженості щодо особи визнає здатним, для цього, щоб прийняти рішення про здатність, повинен вислухати пресвітера і провести відповідне дослідження, вислухавши також, якщо вважає за доцільне, думку інших вірних, особливо священнослужителів.

Кан. 286 – Коли єпископський престол вакантний або зазнає перешкоди у своїй діяльності, то до Адміністратора єпархії або когось іншого, хто тимчасово керує єпархією, належить:

1-е - іменувати парохом пресвітера, запропонованого вищим Настоятелем за приписом кан. 284, § 2,

2-е - іменувати пароха з-поміж інших пресвітерів, якщо єпархіяльний престол був вакантним принаймні один рік або зазнає перешкоди у своїй діяльності.

Кан. 287 – § 1. Парох повинен виконувати пастирську опіку тільки в одній парафії, однак через нестачу пресвітерів або внаслідок інших обставин можна тому самому парохові довірити опіку над кількома сусідніми парафіями.
§ 2. У тій самій парафії має бути тільки один парох, якщо ж партикулярне право власної Церкви свого права дозволяє доручати парафію кільком пресвітерам, це ж партикулярне право повинно докладно окреслити, які права й обов'язки має керівник, хто має керувати загальною діяльністю і відповідати за неї перед єпархіяльним Єпископом і що належить до інших пресвітерів.

Кан. 288 – Душпастирство парох одержує на підставі канонічного призначення, але здійснювати його може, лише після канонічного прийняття парафії, згідно з приписом партикулярного права.
Кан. 289 – § 1. Виконуючи обов'язок навчання, парох повинен проповідувати всім вірним слово Боже, щоб вони, проникнуті вірою, надією і любов'ю, росли в Христі і християнська спільнота давала те свідоцтво любові, яке доручав Господь, він також зобов'язаний через катехитичне навчання вести вірних до повного пізнання таїнства спасіння, пристосованого до віку кожного з них, щоб передавати цю науку, він повинен шукати допомоги не тільки у членів чернечих інститутів або товариств спільного життя на подобу чернечих, але також вдаватись до співпраці з мирянами.
§ 2. Виконуючи завдання освячування, парох повинен турбуватись про те, щоб відправа Божественної Літургії стала осередком і вершиною всього життя християнської спільноти, він також має докладати зусиль для того, щоб вірні кормились духовною їжею через побожне і часте приймання святих тайн і через свідому і діяльну участь у церковному правилі, парох має також пам'ятати, що тайна покаяння якнайбільше сприяє плеканню християнського життя, тому він повинен з охотою уділяти святі тайни, запрошуючи для цього, в разі потреби, також інших священиків, які добре знають різні мови.
§ 3. У виконуванні завдання керівництва парох насамперед має дбати про те, щоб пізнати власну паству, оскільки він є служителем всієї пастви, то повинен підтримувати ріст християнського життя як серед окремих вірних, так і об'єднань, особливо присвячених апостолятуові, так і в усій парафіяльній спільноті, отже він повинен відвідувати доми й школи, як цього вимагає пастирський обов'язок, повинен наполегливо дбати про доростаючу молодь, має оточувати батьківською любов'ю бідних і хворих, нарешті, особливо повинен опікуватись робітниками і старатись, щоб вірні подавали допомогу ділам апостоляту.

Кан. 290 – § 1. У всіх правових справах парох виступає від імені парафії.
§ 2. Найважливіші священні функції, як уділяння тайн християнського втаємничення, благословення подружжя, зберігаючи кан. 302, § 2, церковний похорон – належать до пароха, так що не повинні виконувати їх парафіяльні сотрудники, хіба що за принаймні припустимим дозволом самого пароха.

Кан. 291– Усі пожертви, за винятком тих, про які мова в канн. 715-717, прийняті з нагоди виконання пастирської послуги, парохом та іншими священнослужителями, приділеними до парафії, повинні бути внесені до спільної парафіяльної каси, хіба що стосовно цілком добровільних пожертв відома інша воля жертводавця, до єпархіяльного Єпископа належить, порадившись з пресвітерською радою, встановити відповідні приписи щодо призначення цих пожертв і належної винагороди парохові та іншим священнослужителям парафії згідно з приписом кан. 390.

Кан. 292– § 1. Парох зобов'язаний мати свій осідок у парафіяльному домі поблизу парафіяльної церкви, однак місцевий Ієрарх може з виправданої причини дозволити йому проживати деінде, аби тільки парафіяльна служба не зазнала від цього ніякої шкоди.
§ 2. Якщо не стоїть на перешкоді якась поважна причина, парох може кожного року для відпочинку залишати парафію не більше, ніж на один місяць, безперервно або з перервами, у час відпустки не враховуються реколекції, які він проводить раз у році, якщо парох хоче віддалитися від парафії понад тиждень, то зобов'язаний повідомити про це власного місцевого Ієрарха.
§ 3. Обов'язком єпархіяльного Єпископа є видати приписи, щоб на час відсутності пароха забезпечити душпастирську опіку в парафії за допомогою священика, наділеного відповідною владою і повноваженнями.

Кан. 293 – Парох нехай пам'ятає, що своєю щоденною поведінкою і турботою повинен показувати охрещеним і неохрещеним, католикам і некатоликам, приклад справжнього священичого і душпастирського служіння і давати всім свідоцтво правди і життя і, як добрий пастир, шукати також за тими, які, хоч охрещені в католицькій Церкві, але утримуються від приймання святих тайн або навіть відпали від віри.

Кан. 294 – Парох має часто правити Божественну Літургію за народ довіреної йому парафії, а в дні, приписані партикулярним правом власної Церкви свого права зобов'язаний правити.

Кан. 295 – У парафії повинні бути, згідно з приписами партикулярного права власної Церкви свого права, відповідні ради, які займалися б пастирськими й економічними справами.
Кан. 296 – § 1. У парафії повинні бути парафіяльні книги, а саме: охрещених, одружень, померлих та інші, згідно з приписами партикулярного права власної Церкви свого права, або, якщо таких немає, встановленими самим єпархіяльним Єпископом, парох повинен дбати про те, щоб парафіяльні книги належно велися і зберігалися з дотриманням цих приписів.
§ 2. У книзі охрещених слід помічати також приналежність охрещеного до певної Церкви свого права, згідно з приписом кан. 37, уділювання святого миропомазання, а також те, що має зв'язок з канонічним станом вірних внаслідок одруження, з дотриманням, однак, припису кан. 840, § 3, внаслідок усиновлення, а також свячення або складання довічної професії в чернечому інституті, такі відмітки повинні завжди бути вписані до свідоцтва хрещення.
§ 3. Свідоцтва, які видаються про канонічний стан вірних, і всі документи, які можуть мати правове значення, повинні бути підписані парохом або його уповноваженим і мати парафіяльну печатку.
§ 4. Кожна парафія повинна мати свій архів, в якому слід зберігати парафіяльні книги разом з листами Ієрархів та іншими документами, зберігання яких є потрібним і корисним, єпархіяльний Єпископ або його уповноважений повинен при нагоді візитації або в інший відповідний час усе переглянути, а парох має дбати про те, щоб нічого не потрапило до чужих рук.
§ 5. Слід також зберігати старі парафіяльні книги, згідно з вимогами партикулярного права.

Кан. 297 – § 1. Парох утрачає свій уряд внаслідок зречення, прийнятого єпархіяльним Єпископом, закінчення визначеного часу, усунення або перенесення.
§ 2. Пароха після закінчення сімдесяти п'яти років проситься, щоб подав зречення з уряду єпархіяльному Єпископові, який, зваживши всі обставини особи й місця, повинен вирішити про прийняття або відкладення зречення, єпархіяльний Єпископ повинен забезпечити тому, хто зрікається, належне утримання і помешкання, маючи на увазі приписи партикулярного права власної Церкви свого права.
Кан. 298 – У разі вакантності парафії або якщо парох з якоїсь причини зазнає перешкоди у виконуванні пастирського завдання в парафії, єпархіяльний Єпископ повинен якнайскоріше іменувати якогось священика адміністратором парафії.
Кан. 299 – § 1. Адміністратор парафії має ті самі права й обов'язки, що і парох, хіба що єпархіяльний Єпископ постановляє щось інше.
§ 2. Адміністратор парафії не може чинити нічого, що могло б завдати шкоди правам пароха або парафіяльному майну.
§ 3. Адміністратор парафії після виконання свого завдання повинен здати звіт парохові.

Кан. 300– § 1. Коли парафія стає вакантною, а також коли парох внаслідок непереборної перешкоди не може виконувати пастирського завдання, тоді керівництво парафією до іменування адміністратора парафії повинен тимчасово прийняти парафіяльний сотрудник, а коли їх декілька, тоді найстаріший з них пресвітерським свяченням, або, якщо немає сотрудників, – сусідній парох, а єпархіяльний Єпископ повинен своєчасно вирішити, яку парафію для кого вважати найближчою.
§ 2. Той, хто тимчасово прийняв керівництво парафією, повинен негайно повідомити про це єпархіяльного Єпископа.
Кан. 301– § 1. Якщо для пастирської опіки над парафією це є конечним і корисним, то можна додати парохові одного або кількох парафіяльних сотрудників, які мають бути пресвітерами.
§ 2. Парафіяльний сотрудник може бути поставленим або для всієї парафії або для окресленої частини парафії.
§ 3. Парафіяльного сотрудника вільно іменує єпархіяльний Єпископ, вислухавши, – хіба що розумно вважає інакше – пароха і, якщо йдеться про члена чернечого інституту або товариства спільного життя на подобу чернечих, з дотриманням кан. 284, § 2.

Кан. 302– § 1. Права й обов'язки парафіяльного сотрудника випливають із загального і партикулярного права, а також грамоти єпархіяльного Єпископа, і повинні виконуватись під владою пароха, але, якщо щось інше виразно не застережено і за винятком обов'язку, про який мова в кан. 294, парафіяльний сотрудник повинен з уваги на свій уряд допомагати парохові у всій парафіяльній службі і, в разі потреби, заступати пароха.
§ 2. З уваги на свій уряд парафіяльний сотрудник не наділений повноваженням благословити подружжя, однак, таке повноваження, навіть загальне, крім місцевого Ієрарха, може йому надати також парох у межах парафії, якщо таке повноваження було йому надане, то парафіяльний сотрудник може надавати його в окремих випадках також іншим священикам.
§ 3. Парафіяльний сотрудник, як співпрацівник пароха, повинен подавати йому щоденно значну і дійову допомогу в пастирському служінні, між парохом і парафіяльним сотрудником повинні існувати братерські стосунки, повинна процвітати взаємна любов і пошана, вони мають допомагати собі навзаєм порадами, підтримкою і прикладом, виконуючи опіку над парафією згідливо і зі спільною дбайливістю.
§ 4. Парафіяльний сотрудник зобов'язаний проживати в парафії відповідно до приписів єпархіяльного Єпископа або законних звичаїв, щодо часу відпустки парафіяльний сотрудник має те саме право, що і парох.

Кан. 303 – Парафіяльного сотрудника може єпархіяльний Єпископ усунути з виправданої причини, якщо ж парафіяльний сотрудник є членом чернечого інституту або товариства спільного життя на подобу чернечих, слід дотримуватись припису кан. 1391, § 2.

ГЛАВА ІV
НАСТОЯТЕЛІ ЦЕРКОВ

Кан. 304 – Настоятель церкви – це пресвітер, якому доручається опіка над якоюсь церквою, що не є ні парафіяльною, ні прилеглою до дому інституту посвяченого життя.

Кан. 305 – § 1. Настоятеля церкви іменує єпархіяльний Єпископ з дотриманням права вищого Настоятеля чернечого інституту або товариства спільного життя на подобу чернечих пропонувати для іменування здатного пресвітера свого інституту або товариства.
§ 2. Хоч церква належить якомусь клирицькому інститутові посвяченого життя папського або патріяршого права, то до єпархіяльного Єпископа належить іменувати настоятелем церкви члена, запропонованого Настоятелем.
§ 3. Якщо церква, сполучена з семінарією або іншою колегією, керованою пресвітерами, то ректор семінарії є одночасно настоятелем церкви, хіба що єпархіяльний Єпископ постановив інакше.
Кан. 306 – § 1. У дорученій йому церкві настоятель церкви не повинен виконувати парафіяльних функцій, хіба що за згодою або, в разі потреби, за делегацією пароха і дотримуючись кан. 336, § 2.
§ 2. Настоятель церкви може там правити Божественну Літургію і церковне правило, з дотриманням законних статутів фундації і, якщо, на думку місцевого Ієрарха, це не буде шкодити ніяким чином обов'язкам пароха.

Кан. 307 – Якщо місцевий Ієрарх уважає доцільним, може наказати настоятелеві, щоб той у дорученій йому церкві виконував визначені літургічні функції, навіть парафіяльні, а також, щоб церква була відкрита для певних груп вірних.

Кан. 308 – Без дозволу, принаймні здогадного, настоятеля церкви або вищої влади нікому не дозволяється відправляти в церкві Божественну Літургію або церковне правило, уділяти святі тайни і здійснювати інші літургічні функції, цей дозвіл, однак, або відмова повинні бути дані згідно з приписами права.

Кан. 309 – Настоятель церкви під владою місцевого Ієрарха і з дотриманням законних статутів і набутих прав повинен дбати про те, щоб Божественна Літургія, святі тайни і церковне правило відслужувались у церкві згідно з приписами літургічних книг і права, сумлінно виконувались зобов'язання, дбайливо управлялось церковне майно, приділялась увага літургічному посуду, реставрації й оздобленню сакральних будинків, щоб не відбувалось нічого, що не личить святості місця та пошані, належній домові Господньому.

Кан. 310 – Настоятеля церкви може з виправданої причини усунути єпархіяльний Єпископ, якщо ж настоятель церкви є членом чернечого інституту або товариства спільного життя на подобу чернечих, слід дотримуватись кан. 1391, § 2.
ТИТУЛ VІІІ

ЕКЗАРХІЇ І ЕКЗАРХИ

Кан. 311– § 1. Екзархія є частиною Божого народу, з якої через особливі обставини не утворено єпархії і яка, окреслена територіяльно або на іншій підставі, довіряється для пастирської опіки Екзархові.
§ 2. У заснуванні, зміні і скасуванні екзархії в межах території патріяршої Церкви слід дотримуватись кан. 85, § 3, заснування, зміна і скасування інших екзархій належить тільки до Апостольського Престолу.

Кан. 312– Екзарх керує екзархією або від імені того, ким був іменований або від власного імені, це повинно бути стверджено під час заснування або зміни екзархії.

Кан. 313 – Те, що говориться в праві про єпархії або єпархіяльних Єпископів, стосується також екзархій або Екзархів, хіба що виразно правом застережено щось інше або випливає з природи речі.

Кан. 314 – § 1. У межах території патріяршої Церкви Екзарха іменує Патріярх за згодою постійного Синоду і з збереженням канн. 181-188, якщо йдеться про Екзарха, який щойно має бути висвяченим на Єпископа, в інших випадках іменування Екзарха належить тільки до Апостольського Престолу.
§ 2. Екзарх, іменований Патріярхом, не може бути усуненим з уряду, хіба за згодою Синоду Єпископів патріяршої Церкви.
§ 3. Екзарх одержує канонічне володіння довіреною йому екзархією, пред'являючи декрет іменування тому, хто тимчасово керує екзархією.

Кан. 315 – § 1. Екзарх, поставлений поза межами території патріяршої Церкви, може вимагати від Патріярха здатних пресвітерів, які прийняли б пастирську опіку над вірними в екзархії, Патріярх, по змозі, повинен задовольнити просьбу Екзарха.
§ 2. Пресвітери, послані Патріярхом на визначений або невизначений час до екзархії, вважаються приналежними до екзархії і в усьому підлягають владі Екзарха.

Кан. 316 – Проти декретів Екзарха, який керує екзархією від імені Римського Архієрея або Патріярха, подається відклик до Апостольського Престолу або до Патріярха, від декретів Екзарха, який керує екзархією від власного імені, подається відклик згідно із звичайним приписом права.

Кан. 317 – Екзарх зобов'язаний відвідати гроби святих Апостолів Петра і Павла згідно з приписом кан. 208, за винятком Екзархів, які керують довіреною їм екзархією від імені Патріярха.

Кан. 318 – § 1. Екзарх, іменований Патріярхом, повинен що п'ять років посилати Патріярхові письмовий звіт про духовний та дочасний стан екзархії.
§ 2. Екзарх, іменований Римським Архієреєм, повинен складати такий самий звіт кожних п'ять років для Апостольського Престолу і, якщо він належить до патріяршої Церкви, вислати якнайскоріше один примірник звіту також Патріярхові.

Кан. 319 – § 1. Екзарха зобов'язують закони про єпархіяльний синод, єпархіяльну курію, пресвітерську раду, колегію єпархіяльних радників і душпастирську раду, відповідно пристосовані до умов місця і осіб згідно з рішенням влади, яка заснувала екзархію або її змінила.
§ 2. Якщо колегію радників не можна утворити згідно з приписом кан. 271, § 3, Екзарх повинен установити крилос з розсудливіших пресвітерів не менше трьох, по змозі, з-поміж членів пресвітерської ради, якщо така існує, вибравши таких, до яких повинен звертатися за дозволом або порадою стільки разів, скільки право вимагає від єпархіяльного Єпископа для його дій дозволу або згоди колегії єпархіяльних радників.

Кан. 320 – § 1. Керівництво вакантною екзархією або такою, що зазнає перешкоди в діяльності, переходить до Протосинкела або, якщо такого немає, до пароха, найстаршого пресвітерським свяченням.
§ 2. Той, до якого тимчасово переходить керівництво екзархією, повинен якнайскоріше повідомити владу, до якої належить іменувати Екзарха, щоб зарадила, а тим часом може послуговуватись всіма повноваженнями і можливостями, звичайними або делегованими, які мав Екзарх, хіба що були йому надані з уваги на особисті якості Екзарха.

Кан. 321– § 1. Екзарх, який не є висвяченим Єпископом, має під час тривання уряду привілеї і відзнаки сану, першого після єпископського.
§ 2. Щодо збереження цих привілеїв і відзнак чи їх утрати після виконання завдань, слід дотримуватись партикулярного права.
ТИТУЛ ІХ

СИНОДИ ІЄРАРХІВ БАГАТЬОХ ЦЕРКОВ СВОГО ПРАВА

Кан. 322– § 1. Де це відповідно до рішення Апостольського Престолу видається доцільним, Патріярхів, Митрополитів митрополичих Церков свого права, єпархіяльних Єпископів і, якщо так велять статути, також інших місцевих Ієрархів багатьох Церков свого права, навіть латинської, які виконують свою владу в тому самому краю або регіоні, повинен скликати на періодичні синоди у встановлених реченцях Патріярх або інша влада, призначена Апостольським Престолом, щоб через розумну зустріч розсудливості й досвіду та обмін думками утворилася свята одностайність сил для спільного добра Церкви, яка б сприяла єдності в діяльності, підтримувала спільні починання, дієвіше примножувала добро релігії і успішніше зберігала церковну дисципліну.
§ 2. Рішення такого синоду не мають сили правового зобов'язання, хіба що йдеться про такі, що не можуть завдати ніякої шкоди обрядові будь-якої Церкви свого права або владі Патріярхів, Синодів, Митрополитів і Рад Ієрархів та були прийняті принаймні двома третинами голосів членів з вирішальним голосом і затверджені Апостольським Престолом.
§ 3. Рішення, хоч би і прийняте одностайним голосуванням, але яке якимсь чином виходить поза компетенцію цього синоду, не має ніякої сили, поки не буде затверджене Римським Архієреєм.
§ 4. Кожний синод Ієрархів багатьох Церков свого права повинен виробити стату-ти, які б по змозі сприяли також участі Ієрархів Церков, які ще не є в повній єдності з католицькою Церквою, щоб статути мали силу, повинні бути затверджені Апостольським Престолом.
ТИТУЛ Х

ДУХОВЕНСТВО

Кан. 323 – Духовенство, члени якого також називаються священнослужителями, – це вірні, вибрані компетентною церковною владою, які через дар Святого Духа, що його отримали у свяченні, призначаються для того, щоб бути служителями Церкви, беручи участь у місії і владі Христа – Пастиря.
§ 2. З уваги на свячення священнослужителі з Божого установлення відрізняються від інших вірних.

Кан. 324 – Священнослужителі, пов'язані між собою ієрархічною спільністю і поставлені на різних ступенях, по-різному беруть участь у єдиному церковному служінні, встановленому з Божої волі.

Кан. 325 – Священнослужителі на підставі свячення поділяються на Єпископів, пресвітерів і дияконів.

Кан. 326 – Священнослужителі поставляються на ступенях свячення через саме свячення, але владу можуть виконувати тільки згідно з приписами права.

Кан. 327 – Якщо, крім Єпископів, пресвітерів або дияконів, також інші служителі, поставлені на нижчому свяченні й загально звані нижчими духівниками, допускаються чи настановляються до служіння Божому народові або до виконування обрядів Святої Літургії, то вони підлягають тільки партикулярному праву власної Церкви свого права.

ГЛАВА І
ФОРМУВАННЯ ДУХОВЕНСТВА

Кан. 328 – Церква має власне право й обов'язок формувати священнослужителів та інших своїх служителівь цей обов'язок здійснюється зокрема і значною мірою через засновування семінарій і керування ними.
Кан. 329 – § 1. Завдання підтримування покликань особливо до священнослужінь належить до всієї християнської спільноти, яка, відповідно до своєї співвідповідальності, повинна турбуватись про потреби служіння всієї Церкви:
1-е - батьки, вчителі та інші перші вихователі християнського життя мають дбати про те, щоб у сім'ях і школах, сповнених євангельським духом, хлопці й юнаки могли вільно слухати Господа, який кличе через Святого Духа, і йому вільно відповідати;
2-е - Священнослужителі, передусім парохи, мають старатися розпізнавати і підтримувати покликання чи в юнаків чи в інших людей, навіть старшого віку;
3-є - особливо обов'язком єпархіяльного Єпископа є об'єднаними зусиллями разом з іншими Ієрархами заохочувати свою паству у плеканні покликань і координувати починання.
§ 2. Партикулярне право повинно дбати про те, щоб у всіх Церквах були встановлені заходи для підтримування покликань чи регіональні чи, по змозі, єпархіяльні, які мають бути відкритими для потреб усієї Церкви, особливо місійних.

Кан. 330 – § 1. Завданням Синоду Єпископів патріяршої Церкви або Ради Ієрархів є видавати програму навчання священнослужителів, в якій повинно бути стисло викладене загальне право для семінарій в межах території власної Церквиь в інших випадках обов'язком єпархіяльного Єпископа є скласти такого роду програму для своєї єпархії згідно з приписом кан. 150, § 3ь до цих властей належить також змінювати програму.
§ 2. Програма навчання священнослужителів може навіть після укладення угод, стати спільною для всього регіону або країни, навіть для інших Церков свого права з застереженням, щоб не зазнала ніякої шкоди своєрідність обрядів.
§ 3. Програма навчання священнослужителів повинна сумлінно дотримуючись загального права і, враховуючи традицію власної Церкви свого права, охоплювати, крім іншого, більш спеціяльні правила щодо особистого, духовного, наукового і пастирського формування питомців, а також щодо викладання окремих предметів і організації курсів та екзаменів.

Арт. І: Засновування семінарій та керівництво ними
Кан. 331– § 1. У нижчій семінарії навчаються головним чином ті, що виявляють ознаки покликання до священнослужіння, щоб тим легше і виразніше могли його для себе розпізнати і з посвятою розвиватиь відповідно до приписів партикулярного права, навчатися можуть також ті, що, хоч і не здаються бути покликаними до духовного стану, але можуть готуватися до виконування певних служінь, або діл апостоляту. Інші ж інститути, які служать тим самим цілям, хоч і різняться назвою, прирівнюються до нижчої семінарії.
§ 2. У вищій семінарії повніше розвивається, перевіряється і зміцнюється покликання тих, які за певними ознаками вважаються здатними стало присвятити себе священнослужінню.

Кан. 332– § 1. Нижчу семінарію слід засновувати в кожній єпархії, якщо цього вимагає добро Церкви і дозволяють сили та засоби.
§ 2. Слід засновувати вищу семінарію, яка б служила або одній дуже великій єпархії, або, якщо не всій Церкві свого права, то принаймні після укладення угод – багатьом єпархіям цієї Церкви свого права, навіть різних Церков свого права, які в цьому регіоні або країні мають єпархію, так, щоб забезпечувала бездоганне навчання як відповідною кількістю питомців, так і тією, яка личить, кількістю належно підготовлених наставників і викладачів, а також достатніми засобами й об'єднаними найкращими зусиллями.

Кан. 333 – Хоча бажано, щоб для питомців однієї Церкви свого права була зарезервована семінарія, особливо нижча, проте через спеціяльні обставини до цієї семінарії можуть бути допущеними також питомці інших Церков свого права.

Кан. 334 – § 1. Семінарію для власної єпархії засновує єпархіяльний Єпископь семінарію спільну для багатьох єпархій, засновують єпархіяльні Єпископи цих єпархій або вища від них влада, однак за згодою Ради Ієрархів, якщо йдеться про Митрополита митрополичої Церкви свого права, або за згодою Синоду Єпископів патріяршої Церкви, якщо – про Патріярха.
§ 2. Єпархіяльні Єпископи, для підлеглих яких заснована була спільна семінарія, не можуть правосильно засновувати іншої семінарії без дозволу влади, яка заснувала спільну семінарію, або, якщо йдеться про семінарію, засновану самими єпархіяльними Єпископами, то без одностайної згоди сторін, які укладали угоду, або без згоди вищої влади.

Кан. 335 – § 1. Семінарія, законно заснована, на підставі самого права є юридичною особою.
§ 2. У всіх правових справах ректор цієї семінарії виступає від її імені, хіба що партикулярне право або статути семінарії постановляють щось інше.

Кан. 336 – § 1. Семінарія, спільна для багатьох єпархій, підлягає Ієрархові, призначеному її засновниками.
§ 2. Семінарія вилучається з-під парафіяльного керівництваь для всіх, які є в семінарії, обов'язки пароха, за винятком подружніх справ, дотримуючись кан. 734, повинен виконувати ректор семінарії або його уповноважений.

Кан. 337 – § 1. Семінарія повинна мати власні статути, в яких має бути окреслена насамперед спеціяльна мета семінарії і компетенція властейь крім того, повинні бути встановлені спосіб іменування або виборів, тривалість перебування на уряді, права, обов'язки і належна винагорода для керівників, службовців, викладачів і радників, а також засади, керуючись якими, вони і питомці, брали б участь у турботі ректора особливо про збереження дисципліни в семінарії.
§ 2. Семінарія повинна мати також свій правильник, на підставі якого здійснювалися б правила програми навчання священнослужителів, пристосовані до спеціяльних обставин, і точніше були б окреслені основні пункти дисципліни семінарії, які, дотримуючись статутів, стосуються навчання питомців і щоденного життя та порядку в усій семінарії.
§ 3. Статути семінарії потребують затвердження владою, яка заснувала семінарію і яка може їх, в разі потреби, змінюватиь а приписи правильника належать до влади визначеної статутами.

Кан. 338 – § 1. Кожна семінарія повинна мати ректора і, в разі потреби, економа та інших керівників і службовців.
§ 2. Завданням ректора, згідно з приписами статутів, є здійснювати загальне керівництво семінарією, домагатись того, щоб усі дотримувалися статутів і правильника семінарії, координувати роботу інших керівників та службовців і підтримувати єдність і співпрацю всієї семінарії.

Кан. 339 – § 1. Повинен бути також принаймні один духовний отець, не тотожний з ректором, але крім нього, питомці вільно можуть звертатися до іншого пресвітера, затвердженого ректором для їхнього духовного проводу.
§ 2. Крім звичайних сповідників, слід також призначати або запрошувати інших, залишаючи за питомцями право звертатися до будь-якого сповідника, навіть поза семінарією, з дотриманням семінарської дисципліни.
§ 3. В оцінці осіб не дозволяється вимагати думки сповідників або духовних отців.

Кан. 340 – § 1. Якщо в самій семінарії влаштовуються курси викладання предметів, то повинна бути відповідна кількість належно підібраних викладачів і справжніх знавців у своїй галузі знання, а у вищій семінарії вони повинні мати відповідні академічні ступені.
§ 2. Утримуючи стало на висоті власну щоденну підготовку, викладачі повинні радитись між собою і з керівниками семінарії, узгоджено співпрацюючи для цілісного навчання майбутніх служителів Церкви, дбаючи, серед розмаїття предметів про єдність віри і вишколу.
§ 3. Викладачі священних наук, ідучи слідами святих Отців і визнаних Церквою Учителів, особливо Сходу, повинні старатись пояснювати вчення з прекрасної скарбниці, яку ті передали.

Кан. 341– § 1. Обов'язком влади, яка заснувала семінарію, є дбати про те, щоб видатки семінарії були покриті також через податки і пожертви, про які мова в канн. 1012 і 1014.
§ 2. Обов'язок платити податки для семінарії мають також доми ченців, хіба що вони утримуються тільки з милостині або в них у даний час знаходиться осідок навчання, про який мова в канн. 471, § 2 і 536, § 2.

Арт. ІІ: Приготування до священнослужінь

Кан. 342– § 1. До семінарії повинні прийматись лише ті питомці, яких визнано здатними на підставі документів, що вимагаються згідно з приписами статутів.
§ 2. Не слід нікого приймати, якщо напевно не відомо про прийняття тайн хрещення і миропомазання.
§ 3. Ті, котрі раніше були питомцями в іншій семінарії або в якомусь чернечому інституті або товаристві спільного життя на подобу чернечих, не повинні допускатись без свідоцтва ректора або Настоятеля, особливо щодо причини відпущення або виходу.

Кан. 343 – Питомці, хоч прийняті до семінарії іншої Церкви свого права або спільної для багатьох Церков свого права, повинні навчатись у власному обряді, з відкиненням протилежного звичаю.

Кан. 344 – § 1. Хлопці й юнаки, які перебувають у нижчій семінарії, повинні підтримувати належний зв'язок зі своїми родинами і ровесниками, який потрібний їм для здорового психологічного розвитку, особливо емоційногоь але їм треба старанно уникати всього того, що, згідно із здоровими засадами психології і педагогіки, може якимсь чином применшити вільний вибір стану.
§ 2. За належною допомогою з боку духовного проводу, питомці повинні звикати до того, щоб приймати особисті і відповідальні рішення у світлі Євангелія і безперервно розвивати різні свої природні якості, не залишаючи жодних чеснот, притаманних людській натурі.
§ 3. Перебіг студій у нижчій семінарії повинен охоплювати те, що вимагається в кожному народі, щоб розпочати вищі студії і, наскільки дозволяє програма студій, також те, що особливо корисне для прийняття священнослужінняь треба спільно турбуватись, щоб питомці здобували цивільний науковий ступінь, а також могли відбувати студії в іншому місці, якби дійшло до такого вибору.
§ 4. Питомці старшого віку повинні навчатись у семінарії чи спеціяльному інституті з урахуванням попередньої освіти кожного з них.

Кан. 345 – Навчання питомців у вищій семінарії повинно здійснюватись з доповненням того, що, можливо, в окремих випадках бракувало навчанню, властивому нижчій семінарії, – причому духовний, інтелектуальний і пастирський вишкіл так повинні взаємно узгоджуватись, щоб питомці стали за посередництвом Церкви Христовими слугами, світлом і сіллю світу нинішнього часу.

Кан. 346 – § 1. Кандидати до священнослужінь мають так вишколюватись, щоб плекали в Святому Дусі задушевне спілкування з Христом і в усьому шукали Бога так, аби, спонукувані любов'ю до Христа Пастиря, всі люди даром свого життя старались про здобуття Царства Божого.
§ 2. Із слова Божого та святих тайн вони повинні черпати передусім силу для свого духовного життя і міць для апостольської праці на щодень:
1-е - через пильні і постійні роздуми над словом Божим і вірне тлумачення його за Отцями питомці повинні звикати до того, щоб більше уподібнювати своє життя на зразок життя Христового і, зміцнені у вірі, надії і любові, вправлялися жити згідно з засадами Євангелія;
2-е - повинні постійно брати участь у Божественній Літургії, щоб вона стала джерелом і вершиною семінарійного життя, як є всього християнського життя;
3-є - повинні привикати постійно проказувати церковне правило за власним обрядом і з нього кормити духовне життя;
4-е - високо цінуючи духовний провід, повинні привикати, скрупульозно робити іспит совісті і часто приймати тайну покаяння;
5-е - повинні оточувати синівською любов'ю Пресвяту Марію, Вседіву, Божу Матір, яку Христос поставив Матір'ю всіх людей;
6-е - повинні також плекати вправи побожності, які сприяють духові молитви, додають сили і підпори апостольському покликанню, особливо мають плекати те, що радить гідна пошани традиція власної Церкви свого праваь повсякчасно рекомендуються реколекції, пояснення про священнослужіння, заохочення на духовному шляху;
7-е - слід виховувати питомців до розуміння значення Церкви і служіння їй, а також до чесноти послуху і дружньої співпраці з братами;
8-е - слід допомагати їм розвивати також інші чесноти, дуже корисні для їхнього покликання, як: розпізнавання духів, чистота, мужність духуь вони повинні також цінити й плекати чесноти, які цінуються між людьми і прикрашають Христового слугу, а саме: щиросердність, невпинна турбота про справедливість, дух убогості, сумлінність у дотримуванні обіцянок, ввічливість у поведінці, скромність у розмові, поєднана з любов'ю.
§ 3. Дисциплінарні правила семінарії слід застосовувати залежно від зрілості питомців так, щоб питомці поступово привчалися опановувати себе, звикали розумно користуватися свободою, діяти самостійно і старанно.

Кан. 347 – Наукове навчання ставить собі за мету, щоб питомці, маючи загальну культуру, яка відповідає потребам місця і часу, та вивчаючи задуми і творіння людського таланту, одержали широку і jрунтовну обізнаність із священними науками так, щоб, наділені повнішим розумінням віри і зміцнені світлом Христа Вчителя, могли успішніше просвічувати своїх сучасників і служити правді.

Кан. 348 – § 1. Для тих, що призначаються до священства, студії у вищій семінарії, дотримуючись кан. 345, повинні охоплювати філософські і теологічні курси, які можна проходити або поступово або одночасноь ці студії повинні охоплювати принаймні повне шестиріч'я так, щоб час, присвячений на філософські предмети, дорівнював повним двом рокам, а час, відведений для теологічних студій – повним чотирьом рокам.
§ 2. Філософсько-теологічні курси мають починатися введенням у Христове таїнство та економію спасіння і закінчуватися показом взаємозв'язку і тісного поєднання всіх предметів з урахуванням порядку чи ієрархії істин католицького вчення.

Кан. 349 – § 1. Філософське навчання має за мету доповнити вишкіл на основі гуманістичних наукь тому, беручи до уваги філософію як античну, так і нового часу, як культуру всього людства, так і особливо власну, слід звертатися передусім до повсякчас важливої філософської спадщини.
§ 2. Історичні й систематичні курси слід так вести, щоб питомці за допомогою гострого інтелектуального аналізу могли легше відрізняти правду від неправди і з відкритим умом для слова Божого могли належно проводити теологічні досліджування і стали здатнішими для виконування служби також через розмови з освіченими людьми сучасності.

Кан. 350 – § 1. Теологічні предмети слід викладати у світлі віри так, щоб питомці глибоко вникали в католицьку науку, почерпнуту з божественного Об'явлення, і так її виявляли у своїй культурі, щоб вона стала поживою власного духовного життя і дуже корисним засобом для успішнішого служіння.
§ 2. Немовби душею всієї теології повинно бути Святе Письмо, яке має формувати всі священні предметиь тому, крім точного методу його тлумачення, слід викладати головні істини економії спасіння, а також важливіші теми біблійної теології.
§ 3. Літургію слід вивчати, зважаючи на її особливе значення як конечне джерело доктрини і справжнього християнського духу.
§ 4. Поки не буде осягнено єдності, якої Христос бажає своїй Церкві, екуменізм має бути однією з необхідних основ кожного теологічного предмету.

Кан. 351– Оскільки викладачі священних предметів учать з доручення церковної влади, вони повинні вірно викладати науку, яку вона сама подає, і в усьому смиренно слухатись постійного Учительського Уряду і керівництва Церкви.

Кан. 352– § 1. Пастирський вишкіл слід пристосовувати до умов місця і часу, до якостей питомців, неодружених і одружених, і до потреб служінь, до яких вони себе готують.
§ 2. Питомці повинні вивчати насамперед катехитику й гомілетику, літургічну відправу, управління парафією, діялог євангелізації з невіруючими або менше ревними вірними, суспільний апостолят, не легковажачи допоміжні предмети засобів соціяльної комунікації, як психологія і пастирська соціологія.
§ 3. Хоча питомці підготовляються до виконування служінь у власній Церкві свого права, однак, вони повинні формуватись у справді універсальному дусі, щоб бути душевно готовими присвятитися душпастирському служінню всюди на земліь тому слід ознайомлювати питомців з потребами всієї Церкви, особливо з апостолятом екуменізму та євангелізації.

Кан. 353 – Згідно з приписом партикулярного права, слід застосовувати вправи і випробування, особливо корисні для утвердження пастирського вишколу, як-от: суспільне або харитативне служіння, катехитичне навчання, особливо початки пастирської діяльності після завершення філософсько-теологічного вишколу і дияконська практика перед пресвітерським свяченням.

Кан. 354 – Навчання, властиве дияконам, не призначеним до священичого стану, відповідно до вищевикладених правил, повинно бути так влаштоване, щоб перебіг студій тривав принаймні три роки з урахуванням традицій власної Церкви свого права про дияконську службу літургії, слова і любові.

Кан. 355 – Ті, що мають висвячуватися, повинні ознайомлюватися з обов'язками священнослужителів і готуватись до прийняття і виконування їх з душевним піднесенням.

Кан. 356 – § 1. Про успіхи навчання питомців ректор повинен щороку висилати звіт їхньому єпархіяльному Єпископові або, в разі потреби, вищому Настоятелевіь а про стан семінарії – тим, які заснували семінарію.
§ 2. Єпархіяльний Єпископ або вищий Настоятель, турбуючись про навчання питомців, повинні часто візитувати семінарію, особливо, якщо йдеться про тих, що мають бути висвячені.

ГЛАВА ІІ
ПРИПИСАННЯ СВЯЩЕННОСЛУ_ИТЕЛІВ ДО ЯКОЇСЬ ЄПАРХІЇ

Кан. 357 – § 1. Кожний священнослужитель повинен бути приписаним до якоїсь єпархії або екзархії або чернечого інституту або товариства спільного життя на подобу чернечих, які одержали право приписувати собі священнослужителів від Апостольського Престолу або від Патріярха в межах території очолюваної ним Церкви за згодою постійного Синоду.
§ 2. Те, що постановляється про приналежність священнослужителів до якоїсь єпархії або увільнення від неї, має значення з необхідними поправками також для інших вищезгаданих юридичних осіб, і якщо так велить партикулярне право, для самої патріяршої Церкви, хіба що право виразно застерігає щось інше.

Кан. 358 – Через дияконське свячення кожний приписується як священнослу-жи-тель до єпархії, для служіння якій посвячується, хіба що, згідно з приписом партикуляр-ного права Церкви свого права, він уже приписаний до цієї єпархії.

Кан. 359 – Для того, щоб священнослужитель, уже приписаний до якоїсь єпархії, міг правосильно перейти до іншої єпархії, повинен одержати від свого єпархіяльного Єпископа грамоту, підписану ним, якою він його відписує, і одночасно грамоту приписки, підписану єпархіяльним Єпископом тієї єпархії, до якої хоче приписатись. .

Кан. 360 – § 1. Переїзд священнослужителя до іншої єпархії після одержання приписки відбувається до визначеного терміну, який також треба частіше поновлювати через письмову угоду, укладену між двома єпархіяльними Єпископами, на підставі якої устійнюються права й обов'язки священнослужителя або сторін.
§ 2. Коли минуло п'ять років після законного переїзду, тоді священнослужитель на підставі самого права приписується до гостинної єпархії, якщо такому його бажанню, виявленому письмово двом єпархіяльним Єпископам, ніхто з них письмово не заперечив протягом чотирьох місяців.

Кан. 361– Священнослужителеві особливо дбайливому про всю Церкву заради євангелізації не слід заперечувати у переході або переїзді в іншу єпархію, яка відчуває велику нестачу священнослужителів, якщо тільки він готовий і здатний виконувати там служіння, хіба що йому відмовляють через справжню потребу власної єпархії або Церкви свого права.

Кан. 362– § 1. Священнослужитель, що знаходиться в іншій єпархії, може бути з виправданої причини відкликаний власним єпархіяльним Єпископом або відпущений гостинним єпархіяльним Єпископом з дотриманням укладених угод і справедливості.
§ 2. Тому, хто законно повертається з іншої єпархії до власної, повинні бути збережені і забезпечені всі права, які він мав би, якби виконував священнослужіння в ній.

Кан. 363 – Правосильно приписувати священнослужителя до єпархії або відпускати його з неї або давати дозвіл на переїзд не можуть:
1-е - Адміністратор патріяршої Церкви без згоди постійного Синодуь патріярший Екзарх і Адміністратор єпархії без згоди Патріярха;
2-е - в інших випадках Адміністратор єпархії, хіба що після року від вакантності єпархіяльного престолу і за згодою колегії єпархіяльних радників.

Кан. 364 – Приписка священнослужителя до якоїсь єпархії не втрачає своєї сили, хіба що внаслідок правосильної приписки до іншої єпархії або втрати клирицького стану.
Кан. 365 – § 1. Для законного переходу або переїзду потрібні виправдані причини, якими є користь Церкви або добро самого священнослужителяь не слід відмовляти у дозволі, хіба що при наявності поважних причин.
§ 2. Відповідно до приписів партикулярного права Церкви свого права, для законного переходу до єпархії іншої Церкви свого права вимагається також, щоб єпархіяльний Єпископ, який відпускає священнослужителя, мав згоду влади, визначеної цим же партикулярним правом.

Кан. 366 – § 1. Єпархіяльний Єпископ не повинен приписувати до своєї єпархії чужого священнослужителя, хіба що:
1-е - вимагають цього потреба або користь єпархії;
2-е - йому відомо про здатність священнослужителя виконувати служіння, осо-бливо якщо священнослужитель прибув з іншої Церкви свого права;
3-є - йому відомо з законного документа про законне відпущення з єпархії і має від єпархіяльного Єпископа, який відпускає, відповідні свідоцтва про перебіг життя і звичаї священнослужителя, також, якщо є потреба, зі збереженням таємниці;
4-е - священнослужитель письмово заявив, що згідно з приписами права посвячує себе служінню новій єпархії.
§ 2. Єпархіяльний Єпископ повинен якнайскоріше повідомити попереднього єпархіяльного Єпископа про проведення приписки священнослужителя.

ГЛАВА ІІІ
ПРАВА Й ОБОВ’ЯЗКИ ДУХОВЕНСТВА

Кан. 367 – Священнослужителі мають як перший обов'язок голосити всім Царство Боже і любов Господа до людей служінням слова і святими тайнами, надто всім життям так показувати, щоб усі, люблячи себе взаємно і понад усе Бога, будувались в Тіло Христове, яким є Церква, і зростали в ній.

Кан. 368 – Священнослужителі особливим чином зобов'язані до досконалості, яку Христос ставить перед своїми учнями як мету, тому що вони через свячення в новий спосіб були посвячені Богові, щоб стати здатнішими знаряддями Христа, вічного Священика, для служіння Божому народові і заодно були зразком для пастви.

Кан. 369 – § 1. Священнослужителі повинні щоденно віддаватися читанню і роздумам слова Божого так, щоб як вірні й уважні слухачі Христа ставали справжніми слугами проповідуванняь повинні бути невтомними в молитві, літургічних відправах і, зокрема, у набожності до таїнства Євхаристіїь щоденно мають робити іспит своєї совісті і часто приймати тайну покаянняь повинні почитати Пресвяту Марію, Вседіву, Богоматір і просити в неї ласки формувати себе на подобу її Сина та виконувати інші побожні вправи власної Церкви свого права.
§ 2. Вони повинні високо цінити духовний провід і, відповідно до приписів партикулярнного права, у визначені часи відбувати реколекції.

Кан. 370 – Священнослужителі мають за особливий обов'язок виявляти пошану і послух Римському Архієреєві, Патріярхові та єпархіяльному Єпископові.

Кан. 371– § 1. Священнослужителі мають право, згідно з встановленими правом вимогами, одержати від власного єпархіяльного Єпископа якийсь уряд, службу або завдання для виконування служіння Церкви.
§ 2. Священнослужителі повинні приймати і сумлінно виконувати будь-який уряд, служіння або завдання, доручене їм компетентною владою, коли тільки цього вимагають, за рішенням цієї влади, потреби Церкви.
§ 3. Для того, щоб могти виконувати світську професію, вимагається дозвіл власного Ієрарха.

Кан. 372– § 1. Після закінчення навчання, яке вимагається для свячень, хай священнослужителі не перестають займатися священними науками, більш того, вони повинні наполегливо старатися здобувати глибші й пристосовані до сьогодення їх пізнання і використання через освітні курси, затверджені власним Ієрархом.
§ 2. Вони повинні також брати участь у конференціях, які Ієрарх вважатиме доцільними для підтримання священних наук і душпастирства.
§ 3. Не повинні занедбувати здобути такий запас світських наук, особливо тих, що тісніше пов'язані з священними науками, який личить мати освіченим людям.

Кан. 373 – Усюди слід високо цінити целібат священнослужителів, вибраний задля царства небесного і так підхожий для священичого стану, згідно з традицією всієї Церквиь рівно ж треба поважати і стан одружених священнослужителів, освячений протягом віків практикою ранньої Церкви і східних Церков.

Кан. 374 – Священнослужителі, неодружені й одружені, повинні відзначатися красою чистотиь завданням партикулярного права є встановити відповідні засоби для осягнення цієї мети.

Кан. 375 – У родинному житті й вихованні дітей одружені священнослужителі повинні подавати іншим вірним прекрасний приклад.

Кан. 376 – Серед неодружених священнослужителів слід, наскільки це можливо, підтримувати гідне похвали спільне життя, щоб вони самі в духовному і інтелектуаль-ному житті взаємно собі допомагали й могли легше співпрацювати в службі.

Кан. 377 – Усі священнослужителі повинні служити церковне правило відповідно до партикулярного права Церкви свого права.

Кан. 378 – Священнослужителі повинні, згідно з приписом партикулярного права, часто правити Божественну Літургію, особливо в неділі і приписані святаь наполегливо рекомендується навіть щоденна відправа.

Кан. 379 – Священнослужителі, об'єднані вузлами любові із співбратами будь-якої Церкви свого права, повинні всі узгоджено діяти для одної мети, а саме для побудови Тіла Христового, і тому, якого не були б стану, хоч би виконували різні уряди, мають між собою співпрацювати і собі взаємно допомагати.

Кан. 380 – Усі священнослужителі повинні дбати про підтримання покликань до священних служб і ведення життя в інститутах посвяченого життя не тільки за допомогою проповіді, катехизи та інших відповідних засобів, а й, головно, свідоцтвом життя і служіння.

Кан. 381– § 1. Палаючи апостольською ревністю, священнослужителі мають бути для всіх прикладом у добродійності й гостинності, особливо щодо хворих, прибитих горем, переслідуваних, вигнанців і втікачів.
§ 2. Священнослужителі зобов'язані, хіба що слушно перешкоджені, подавати допомогу з духовних дібр Церкви, особливо слова Божого і святих тайн вірним, які вчасно просять, належно підготовлені, і право не забороняє їм приймати святі тайни.
§ 3. Священнослужителі повинні визнавати і підтримувати гідність та властиву мирянам участь, яку вони беруть у місії Церкви, особливо схвалюючи різноманітні хариз-ми мирян, а також використовуючи на благо Церкви їхні кваліфікації і досвід, зокрема способами, передбаченими правом.

Кан. 382– Священнослужителі повинні цілком утримуватись від усього того, що не личить їхньому станові, відповідно до чітко окреслених приписів партикулярного права, а також уникати того, що йому не властиве.

Кан. 383 – Хоча священнослужителі, подібно як і інші громадяни, повинні мати однакові громадянські і політичні права, однак:
1-е - забороняється приймати громадські уряди, з якими зв'язана участь у виконуванні цивільної влади;
2-е - оскільки військова служба не узгоджується з клирицьким станом, вони не повинні добровільно вступати до неї, хіба що з дозволу свого Ієрарха;
3-є - вони повинні користуватись звільненням від виконування публічних завдань і урядів, не властивих клирицькому станові, а також від військової служби, які надають на їх користь цивільні закони, угоди або звичаї.

Кан. 384 – § 1. Як слуги примирення всіх у любові до Христа, священнослужителі повинні старатися плекати серед людей мир, єдність і згоду, основану на справедливості.
§ 2. Вони не можуть брати активної участі ні в політичних партіях, ні в керуванні професійними спілками, хіба що – на думку єпархіяльного Єпископа або, якщо так велить партикулярне право, – Патріярха або іншої влади, цього вимагає оборона Церкви або розвиток спільного добра.

Кан. 385 – § 1. Пройняте духом Христової убогості, духовенство повинно старатися простотою життя свідчити перед світом, що дбає про небесні блага, і з духовною второпністю призначати дочасні добра чесному користуваннюь майно, яке воно придбало собі через виконування церковного уряду, служіння або завдання, після забезпечення з нього свого належного утримання і виконання обов'язків власного стану повинно уділяти і передавати для справ апостоляту або діл милосердя.
§ 2. Священнослужителям забороняється займатися фінансовими операціями й торгівлею особисто або через інших чи для власної користі чи інших, хіба що з дозволу влади, визначеної партикулярним правом власної Церкви свого права або Апостольського Престолу.
§ 3. Священнослужителеві забороняється ручатись, навіть власним майном, хіба що порадившись з власним єпархіяльним Єпископом або, в разі потреби, з вищим Настоятелем.

Кан. 386 – § 1. Священнослужителі, хоч би не займали резиденціяльного уряду, не повинні, однак, на довший час, який треба визначити партикулярним правом, залишати свою єпархію без дозволу, принаймні припустимого, власного місцевого Ієрарха.
§ 2. Священнослужитель, який перебуває поза власною єпархією, підлягає місцевому єпархіяльному Єпископові в тому, що стосується обов'язків стану цього священнослужителяь якщо він має намір перебувати там не короткий час, повинен невідкладно повідомити місцевого Ієрарха.

Кан. 387 – Що стосується клирицького одягу, то слід дотримуватись партикулярного права.

Кан. 388 – Священнослужителі не можуть користуватись правами і відзнаками, пов'язаними з наданими їм санами, поза місцями, де своє повноваження виконує влада, яка надала сан або письмово погодилась на надання цього сану без жодних обмежень, або хіба що супроводжують владу, яка надала сан, або виступають від імені цієї особи, або одержали згоду місцевого Ієрарха.

Кан. 389 – Священнослужителі повинні старатися уникати будь-яких спорівь якби, однак, виник між ними якийсь спір, то слід передати його до церковного суду і це повинно, по змозі, статися, якщо йдеться про спори між священнослужителями та іншими вірними.
Кан. 390 – § 1. Священнослужителі мають право на відповідне утримання, і тому за виконування дорученого їм уряду або завдання повинні одержувати слушну винагороду, яка, якщо йдеться про одружених священнослужителів, повинна забезпечувати також утримання їхньої сім'ї, хіба що це вже достатньо забезпечено в інший спосіб.
§ 2. Вони мають рівно ж право на те, щоб, якщо вони одружені, була проявлена турбота про відповідне забезпечення, соціяльну захищеність і лікарську опіку їх та їхньої сім'їь щоб це право можна було здійснити, священнослужителі зобов'язані сплачувати внески до установи, про яку мова в кан. 1021, § 2, згідно з приписом партикулярного права.

Кан. 391– Священнослужителі можуть, дотримуючись кан. 578, § 3, об'єднуватись з іншими для осягнення цілей, які відповідали б їх клирицькому становіь а обов'язком єпархіяльного Єпископа є достовірно вирішити про цю відповідність.

Кан. 392– Священнослужителі мають право на належну їм щорічну відпустку, визначену партикулярнем правом.

Кан. 393 – У священнослужителів, якого не були б вони стану, на серці повинна бути турбота про всі Церкви, і через те вони повинні виявлятись готовими, де вимагає необхідність, особливо за дозволом або заохоченням власного єпархіяльного Єпископа або Настоятеля, для виконування свого служіння в місіях або місцевостях, які відчувають брак священнослужителів.

ГЛАВА ІV
ВТРАТА КЛИРИЦЬКОГО СТАНУ

Кан. 394 – Свячення, раз правосильно прийняте, ніколи не стає недійснимь однак, священнослужитель утрачає клирицький стан:
1-е - внаслідок судового вироку або адміністративного декрету, який стверджує недійсність свячення;
2-е - внаслідок кари усунення, накладеної згідно з законом;
3-є - внаслідок рескрипту Апостольського Престолу або Патріярха, згідно з приписом кан. 397ь цей рескрипт не може дозволено надавати Патріярх і не надає його Апостольський Престол дияконам, хіба з поважних, а пресвітерам – з дуже поважних причин.

Кан. 395 – Священнослужитель, який втрачає клирицький стан згідно з приписами права, разом з ним утрачає властиві клирицькому станові права і не має вже обов'язків клирицького стану, з дотриманням, однак, припису кан. 396ь забороняється йому сповняти священнодійства, із збереженням приписів канн. 725 і 735, § 2ь тим самим він позбавляється всіх урядів, служінь, завдань і будь-якої делегованої влади.

Кан. 396 – Крім випадків, в яких оголошена недійсність свячення, втрата клирицького стану не несе з собою диспензи від обов'язку целібату, яка надається тільки Римським Архієреєм.

Кан. 397 – Патріярх за згодою Синоду Єпископів патріяршої Церкви або, якщо справа невідкладна, постійного Синоду, може дати звільнення від клирицького стану священнослужителям, які мають у межах території власної єпархіяльної Церкви постійне або тимчасове місце проживання і які не зв'язані обов'язком целібату, або, якщо зв'язані, не просять диспензи від цього зобов'язанняь в інших випадках справу слід передати Апостольському Престолові.

Кан. 398 – Той, хто втратив клирицький стан на підставі рескрипту Апостольського Престолу, може бути допущеним наново до духовенства тільки Апостольським Престоломь а того, кого позбавив клирицького стану Патріярх, наново прийняти до духовенства може також Патріярх.
ТИТУЛ ХІ
М И Р Я Н И

Кан. 399 – Під назвою мирян у цьому Кодексі маються на увазі вірні, які мають їм властивий і особливий мирський характер і які беруть участь у місії Церкви, хоч живуть у світі, не мають свячення і не належать до чернечого стану.

Кан. 400 – Миряни, крім спільних усім вірним прав і обов'язків, а також тих, що встановлені в інших канонах, мають ті самі права й обов'язки, які перелічуються в канонах цього титулу.

Кан. 401– До мирян передусім належить з власного покликання, займаючись дочасними справами і полагоджуючи їх згідно з волею Божою, здобувати царство Боже і через те в приватному, сімейному і суспільно-політичному житті свідчити про Христа, звіщати про нього іншим, відстоювати справедливі закони в суспільстві і, сяючи вірою, надією і любов'ю, на подобу закваски, сприяти святості світу.

Кан. 402– Миряни мають право вимагати, щоб їм була визнана така свобода в справах земного суспільства, яка належить усім громадянамь але, користуючись цією свободою, вони повинні старатись, щоб їхня діяльність була пройнята євангельським духом і щоб зважали на науку, представлену Учительським Урядом Церкви, остерігаючись, однак, аби в сумнівних випадках не видавали власного погляду за науку Церкви.

Кан. 403 – § 1. Згідно з правом і обов'язком зберігати всюди власний обряд, миряни мають право брати діяльну участь у літургічних відправах будь-якої Церкви свого права відповідно до приписів літургічних книг.
§ 2. Якщо цього вимагають потреби або справжня користь Церкви і немає священнослужителів, то, згідно з приписом права, можна доручати мирянам певні функції священнослужителів.

Кан. 404 – § 1. Крім катехитичного навчання, яке слід одержувати вже від дитинства, миряни мають право й обов'язок здобувати – кожний у спосіб достосований до його природних здібностей і становища – пізнання науки, об'явленої Христом і автентично викладеної Учительським Урядом Церкви, щоб вони не тільки мали змогу жити згідно з цією наукою, але також, щоб самі могли її голосити і, в разі потреби, боронити.
§ 2. Вони мають також право здобувати повніше пізнання священних наук, які викладаються в церковних університетах або факультетах або інститутах релігійних знань, відвідуючи виклади і здобуваючи академічні ступені.
§ 3. Подібно, дотримуючись приписів, які ставлять вимоги щодо здатності, можуть одержувати від компетентної церковної влади доручення навчання священних наук.

Кан. 405 – Миряни повинні також старанно вивчати літургічну, теологічну, духовну і дисциплінарну спадщину, однак, так, щоб плекали взаємну доброзичливість, пошану й єдність дій між мирянами різних Церков свого права і щоб різноманітність обрядів не шкодила загальному добру суспільства, в якому вони живуть, але радше з кожним днем приносила більше користі цьому добру.

Кан. 406 – Миряни, пам'ятаючи про обов'язок, про який йдеться в кан. 14, повинні знати, що він тим більше стосується їх у тих обставинах, де тільки завдяки їм люди можуть почути Євангеліє і пізнати Христа.

Кан. 407 – Миряни, які живуть у подружньому стані, відповідно до свого покликання, мають окремий обов'язок через подружжя і сім'ю спричинятися до побудови Божого народу.

Кан. 408 – § 1. Миряни, які відзначаються відповідним знанням, досвідом і повагою, заслуговують на те, щоб до них, як до знавців або порадників, зверталася церковна влада чи як до окремих осіб чи як членів різних рад і з'їздів, наприклад, парафіяльних, єпархіяльних, патріярших.
§ 2. Крім церковних завдань, до яких миряни допускаються на підставі загального права, компетентна влада може залучати їх також до інших завдань, за винятком тих, які вимагають свячення або які виконувати виразно забороняє мирянам партикулярне право власної Церкви свого права.
§ 3. У виконуванні церковного завдання миряни цілком підлягають церковній владі.

Кан. 409 – § 1. Миряни, які на постійно або тимчасово присвячуються спеціяльному служінню Церкви, зобов'язані здобувати відповідний вишкіл, необхідний для належного виконування їхнього завдання, і щоб могли виконувати це завдання свідомо, запопадливо і старанно.
§ 2. Вони мають право на належну, відповідну до їхнього становища, винагороду, завдяки якій, дотримуючись притому приписів цивільного права, могли б належно заспокоювати потреби власні і сім'їь вони рівно ж мають право на те, щоб було подбано про відповідне забезпечення, соціяльну захищеність і лікарську опіку для них самих і для їхньої сім'ї.
ТИТУЛ ХІІ

МОНАХИ ТА ІНШІ ЧЕНЦІ І ЧЛЕНИ ІНШИХ ІНСТИТУТІВ ПОСВЯЧЕНОГО ЖИТТЯ

ГЛАВА І
МОНАХИ ТА ІНШІ ЧЕНЦІ
Арт. І: Загальні канони

Кан. 410 – Чернечий стан – це сталий спосіб життя у спільноті в якомусь інституті, затвердженому Церквою, завдяки якому вірні під дією Святого Духа, наслідуючи докладніше Христа, Учителя і Приклад Святості, посвячуються згідно з приписами статутів з нового й особливого титулу для дотримання прилюдних обітів послуху, чистоти і вбогості під законним Настоятелем, відмовляються від способу мирського життя і цілком присвячуються осягненню досконалої любові на службу Царства Божого для побудови Церкви і спасіння світу, будучи немов знаками, які провіщають небесну славу.

Кан. 411– Усі повинні сприяти чернечому стану і його підтримувати.

1– Залежність ченців від єпархіяльного Єпископа, Патріярха, Апостольського Престолу

Кан. 412– § 1. Усі ченці підлягають Римському Архієреєві як своєму найвищому Настоятелеві, якого слухатись повинні також силою обіту послуху.
§ 2. Щоб краще забезпечити добро інститутів і потреби апостоляту, Римський Архієрей на підставі свого верховенства над усією Церквою заради спільної користі може вилучити з-під керівництва єпархіяльного Єпископа інститути посвяченого життя і підпорядкувати тільки собі або іншій церковній владі.

Кан. 413 – Що стосується внутрішнього керівництва і чернечої дисципліни, то чернечі інститути, – хіба що право застерігає щось інше – якщо вони є папського права, підлягають безпосередньо і виключно Апостольському Престоловіь якщо ж вони патріяршого або єпархіяльного права, то підлягають безпосередньо Патріярхові або єпархіяльному Єпископові, залишаючи в силі кан. 418, § 2.

Кан. 414 – § 1. Що стосується монастирів і Згромаджень єпархіяльного права, до єпархіяльного Єпископа належить:
1-е - затверджувати устави монастирів і статути Згромаджень та зміни до них, впроваджені згідно з приписами права, за винятком тих, що були затверджені вищою владою;
2-е - давати в окремих випадках і одноразово диспензи від тих уставів або статутів, які виходять поза владу чернечих Настоятелів і про що вони у нього законно просять;
3-є - візитувати монастирі, також залежні, і всі доми Згромаджень на своїй території, скільки разів виконує там канонічну візитацію або скільки разів на його думку радять це справді особливі підстави.
§ 2. Такі права належать Патріярхові щодо Чинів і Згромаджень патріяршого права, які мають головний дім у межах території Церкви, на чолі якої він стоїтьь інакше ці права щодо всіх Чинів, а також Монастирів і Згромаджень, які не є єпархіяльного права, належать тільки Апостольському Престолові.
§ 3. Якщо Згромадження єпархіяльного права поширюється на інші єпархії, не можна нічого правосильно міняти в самих статутах, хіба що за згодою єпархіяльного Єпископа єпархії, в якій знаходиться головний дім, порадившись, однак, з єпархіяльними Єпископами, в єпархіях яких знаходяться інші доми.

Кан. 415 – § 1. Усі ченці підлягають владі місцевого Ієрарха в тому, що стосується прилюдної відправи Божого культу, проповідування слова Божого народові, особливо ж релігійного і морального виховання вірних, головно дітей, катехитичного і літургічного навчання, гідності духовного стану, а також різних справ, які мають відношення до апостоляту.
§ 2. Єпархіяльний Єпископ має право й обов'язок візитувати поодинокі монастирі і доми Чинів чи Згромаджень на його території у цих справах, скільки разів виконує там канонічну візитацію або скільки разів на його думку вимагають такого рішення поважні причини.
§ 3. Єпархіяльний Єпископ тільки за згодою компетентних Настоятелів може доручати ченцям діла апостоляту або обов'язки властиві єпархії, зберігаючи загальне право і чернечу дисципліну, власний характер і специфічну мету інститутів.
§ 4. Ченці, які скоїли злочин поза домом і яких не карає власний Настоятель, попереджений місцевим Ієрархом, можуть бути покарані ним, хоч законно вийшли з дому і повернулися додому.

Кан. 416 – Патріярхи і місцеві Ієрархи повинні підтримувати зустрічі з Настоятелями ченців, у встановлені реченці і скільки разів це видається доцільним, щоб, порадившись взаємно, діяли згідно для справ апостоляту, виконуваних членами.

Кан. 417 – Якщо в доми інститутів патріяршого або папського права та їхні церкви проникли зловживання і Настоятель, попереджений місцевим Ієрархом, не зумів цьому зарадити, цей же місцевий Ієрарх зобов'язаний негайно передати справу владі, якій цей інститут безпосередньо підлягає.

2– Настоятелі і члени чернечих інститутів

Кан. 418 – § 1. Вищими настоятелями є Голова монашої конфедерації, Настоятель монастиря свого права, Генеральний настоятель Чину або Згромадження, провінційний настоятель, їхні заступники та інші, які мають владу на подобу провінційних, а також ті, що, якщо немає вищезгаданих, тимчасово, законно заступають їх на уряді.
§ 2. Під іменем Настоятеля монахів та інших ченців не розуміється місцевий Ієрарх ані Патріярх, зі збереженням приписів канонів, які надають Патріярхові або місцевому Ієрархові владу над ними.

Кан. 419 – § 1. Голова монашої конфедерації, Настоятель монастиря свого права не конфедерованого і генеральний Настоятель Чину або Згромадження повинні посилати звіт про стан інститутів, які вони очолюють, принаймні раз на п'ять років, владі, якій вони безпосередньо підлягають, згідно з формулою, встановленою цією ж владою.
§ 2. Настоятелі інститутів єпархіяльного або патріяршого права мають посилати примірник звіту також Апостольському Престолові.

Кан. 420 – § 1. Вищі Настоятелі, яких устав монастиря або статути Чину або Згромадження призначають до завдання візитатора, повинні у визначений в них час візитувати всі підлеглі їм доми самі особисто або через інших, якщо зазнають законної перешкоди.
§ 2. Члени повинні з довір'ям ставитись до візитатора, йому на законні запитання зобов'язані відповідати в любові, згідно з правдоюь нікому не дозволяється будь-яким чином відвертати членів від виконання цього обов'язку або в інший спосіб заважати меті візитації.
§ 3. Місцевий Ієрарх повинен візитувати всі чернечі доми, якщо вищий Настоятель, до якого за законом належить візитація, протягом п'яти років їх не візитував і всупереч нагадуванню місцевого Ієрарха занедбав їх візитувати.

Кан. 421– Настоятелі мають важкий обов'язок дбати, щоб доручені їм члени укладали життя згідно з уставом або власними статутамиь Настоятелі мають своїм прикладом і заохоченням допомагати членам у досягненні мети чернечого стану, належно пособляти їхнім особистим потребам, наполегливо турбуватись про немічних і їх відвідувати, ганити неспокійних, втіщати малодушних, проявляти до всіх терпимість.

Кан. 422– § 1. Настоятелі повинні мати постійну раду, утворену згідно з уставом або статутами, допомогою якої мають користуватись у виконуванні урядуь у випадках, приписаних правом, зобов'язані звертатись до неї за згодою або порадою, згідно з приписом кан. 934.
§ 2. Партикулярне право повинно постановити, чи в домах, де проживають менше ніж щість членів, має бути рада чи ні.

Кан. 423 – Монастир, монаша конфедерація, Чин і Згромадження, їхні провінції і законно заснований дім силою самого права є юридичними особамиь але їхню здатність набувати, посідати, управляти й відчужувати дочасне майно устав або статути можуть відняти або обмежити.

Кан. 424 – В уставі або статутах повинні бути встановлені правила щодо користування й управління майном для підтримування, виявлення і захищення власної вбогості.

Кан. 425 – Дочасні добра чернечих інститутів керуються канн. 1007-1054, хіба що загальне право застерігає щось інше або випливає з природи речі.

Кан. 426 – Усі ченці і кожен зокрема, Настоятелі в рівній мірі, як і їхні підлеглі, повинні не тільки сумлінно і бездоганно дотримуватись обітів, які вони склали, але також своє життя влащтовувати згідно з уставом або статутами, вірно зберігаючи задум і постанови засновника і так прямувати до досконалості свого стану.

Кан. 427 – Усі ченці і кожен зокрема мають обов'язки, які приписує священнослужителям загальне право, хіба що право застерігає щось інше або це випливає з природи речі.

Кан. 428 – До чернечого інституту приписується як священнослужитель член після довічних обітів на підставі дияконського свячення, а священнослужитель, уже приписаний до якоїсь єпархії, на підставі довічної професії.

Кан. 429 – Листи ченців до своїх Настоятелів, а також до місцевого Ієрарха, Патріярха, Легата Римського Архієрея й Апостольського Престолу, рівно ж листи, які вони самі від них одержують, не підлягають ніякому переглядові.

Кан. 430 – Забороняється надавати ченцям чисто почесні титули санів або урядів, хіба що устав або статути дозволяють титули урядів вищих Настоятелів, які вони вже виконували.

Кан. 431– § 1. Чернець без письмової згоди власного вищого Настоятеля не може, починаючи від першої професії, бути піднесеним до сану або уряду поза власним інститутом, за винятком тих, що надаються через вибори, проведені Синодом Єпископів патріяршої Церкви, і зберігаючи кан. 89, § 2; після виконання завдання повинен повернутися в монастир, Чин або Згромадження.
§ 2. Чернець, який стає Патріярхом, Єпископом або Екзархом:
1-е - залишається надалі зв'язаним обітами та іншими зобов'язаннями своєї професії, за винятком тих, що їх, як сам розумно вважає, не можна погодити з його саном; він позбавляється активного і пасивного голосу у власному монастирі, Чині або Згромадженніь він вилучається з-під влади Настоятелів і силою обіту послуху залишається підлеглим тільки Римському Архієреєві;
2-е - однак, той, хто після виконання завдання вертається до монастиря, Чину або Згромадження, зберігаючи зрештою канн. 62 і 211, може мати активний і пасивний голос, якщо устав або статути це дозволяють.
§ 3. Чернець, який стає Патріярхом, Єпископом або Екзархом:
1-е - якщо через професію втратив здатність набувати майнову власність, то має право користуватись, уживати і управляти майном, яке йому дістаєтьсяь а Патріярх, єпархіяльний Єпископ, Екзарх набувають власність для патріяршої Церкви, єпархії, екзархіїь інші – для монастиря або Чину;
2-е - якщо через професію не втратив майнової власності, наново одержує право користуватись, уживати і управляти майном, яке мав ранішеь те, що йому пізніше дістається, він повністю собі набуває;
3-є - в обох випадках майном, яке йому дістається не з уваги на особу, він повинен розпорядитися відповідно до бажання жертводавців.

Кан. 432– Залежний монастир, дім або провінція чернечого інституту будь-якої Церкви свого права, також латинської, який за згодою Апостольського Престолу приписується до іншої Церкви свого права, повинен дотримуватись права цієї Церкви, зберігаючи приписи уставу або статутів, які стосуються внутрішнього керівництва цього інституту, і привілеїв, наданих Апостольським Престолом.

Арт. ІІ: Монастирі
Кан. 433 – § 1. Монастирем називається чернечий дім, в якому члени прямують до євангельської досконалості, дотримуючись правил і традицій монашого життя.
§ 2. Монастирем свого права є той, який не залежить від іншого монастиря і керується власним уставом, затвердженим компетентною владою.

Кан. 434 – Монастир є папського права, якщо він був заснований Апостольським Престолом або визнаний як такий через його декреть патріяршого права, якщо є ставропігійськимь єпархіяльного права, якщо заснований Єпископом, не отримав декрету визнання Апостольського Престолу.
1– Заснування і скасування монастирів

Кан. 435 – Єпархіяльний Єпископ може заснувати монастир свого права в межах території патріяршої Церкви, порадившись з Патріярхом, або в інших випадках порадившись з Апостольським Престолом.
§ 2. Патріярхові застерігається право заснування ставропігійського монастиря.
Кан. 436 – § 1. Кожний монастир свого права може мати залежні монастирі, з яких одні є філіяльними, якщо на підставі самого акту заснування або декрету, виданого згідно з уставом, можуть претендувати на статус монастиря свого права, а інші є допоміжними.
§ 2. Для правосильного заснування залежного монастиря вимагається письмова згода влади, якій підпорядкований монастир свого права, і єпархіяльного Єпископа місцевості, де цей монастир засновується.

Кан. 437 – § 1. Дозвіл на заснування монастиря, в тому числі залежного, містить у собі право мати церкву і виконувати священнослужіння і побожні чинності, які властиві монастиреві згідно з приписом уставу, з дотриманням законно доданих застережень.
§ 2. Щоб були побудовані і відкриті школа, гостинниця або подібний будинок, відокремлений від монастиря, потрібна для кожного монастиря письмова згода єпархіяльного Єпископа.
§ 3. Щоб монастир був використаний для інших потреб, вимагаються ті самі формальності, що і для заснування, хіба що йдеться про перетворення, яке стосується тільки внутрішнього керівництва і чернечої дисципліни.

Кан. 438 – § 1. Патріярх може скасувати з поважної причини в межах території очолюваної ним Церкви монастир свого права або філіяльний єпархіяльного права, або ставропігійський, за згодою постійного Синоду і на просьбу або за порадою єпархіяль-ного Єпископа, якщо монастир є єпархіяльного права, і за порадою Настоятеля монастиря і Голови конфедерації, якщо монастир є конфедеративний, із збереженням права на відклик, із припиненням чинності, до Римського Архієрея.
§ 2. Інші монастирі свого права або філіяльні може скасувати тільки Апостольський Престол.
§ 3. Допоміжний монастир може бути скасований на підставі декрету Настоятеля монастиря, від якого він залежить, згідно з приписом уставу і за згодою єпархіяльного Єпископа.
§ 4. Майно скасованого монастиря свого права відходить до конфедерації, якщо він був конфедеративним, в іншому разі – до єпархії або до патріяршої Церкви, якщо був ставропігійськимь майно скасованого залежного монастиря відходить до монастиря свого праваь вирішити питання про майно скасованого монастиря папського права застерігається Апостольському Престолові з дотриманням у кожному випадку волі жертводавців.

Кан. 439 – § 1. Більще монастирів свого права тієї самої єпархії, підпорядкованих єпархіяльному Єпископові, можуть утворити конфедерацію за письмовою згодою того ж єпархіяльного Єпископа, який повинен також затвердити статути конфедерації.
§ 2. Конфедерація між кількома монастирями свого права різних єпархій або ставропігійськими в межах території патріяршої Церкви може утворитись за порадою єпархіяльних Єпископів, які в цьому зацікавлені, і за згодою Патріярха, якому застерігається також право затвердити статути.
§ 3. В інших випадках у справі утворення конфедерації слід звертатися до Апостольського Престолу.

Кан. 440 – § 1. Приєднання неконфедерованого монастиря свого права і відокремлення конфедерованого від конфедерації застерігається тій владі, про яку мова в кан. 439.
§ 2. Конфедерація в межах території патріяршої Церкви може бути скасована тільки Патріярхом за згодою Синоду Єпископів патріяршої Церкви, за порадою зацікавлених єпархіяльних Єпископів і Голови конфедерації з правом відклику, з припиненням чинності, до Римського Архієреяь скасування інших конфедерацій застерігається Апостольському Престолові.
§ 3. Вирішити питання про майно, яке належить скасованій конфедерації, резервується владі, яка скасувала конфедерацію, з урахуванням волі жертводавцівь Патріярх у цьому випадку потребує згоди постійного Синоду.

2– Настоятелі монастирів Капітули й економи

Кан. 441– § 1. У монастирях Настоятелі і Капітули мають ту владу, яка окреслюється загальним правом і уставом.
§ 2. Настоятелі в монастирях свого права мають владу керівництва, наскільки вона їм виразно надається правом або владою, якій вони підлягають, з дотриманням кан. 979.
§ 3. Влада Голови монашої конфедерації, крім того, що окреслено загальним правом, повинна бути окреслена в статутах цієї конфедерації.

Кан. 442– Із збереженням уставу монастиря свого права, який вимагає більше даних для того, щоб хтось був здатний займати уряд Настоятеля монастиря свого права, треба, щоб він склав довічну професію, був професом принаймні десять років і закінчив сорок років життя.

Кан. 443 – § 1. Настоятель монастиря свого права обирається на Капітулі, скликаній згідно з уставом, з дотриманням канн. 947-960 і збереженням права єпархіяльного єпископа головувати на виборній Капітулі особисто або через іншого.
§ 2. Під час виборів Настоятеля конфедерованого монастиря свого права на виборній Капітулі головує сам особисто або через іншого Голова цієї конфедерації.

Кан. 444 – § 1. Уряд Настоятеля монастиря свого права надається на необмежений час, хіба що устав велить щось інше.
§ 2. Якщо устав не приписує чогось іншого, то Настоятелі залежних монастирів ставляться на час, окреслений в уставі Настоятелем монастиря свого права за згодою його ради, якщо монастир є філіяльним, а за порадою цієї ради, якщо – допоміжним.
§ 3. Настоятелі, яким виповнилось сімдесят п'ять років життя або які через слабе здоров'я або з іншої поважної причини виявились нездатними для виконування свого уряду, повинні подати Капітулі зречення від уряду, до якої належить його прийняти.

Кан. 445 – Члени виборної Капітули повинні старатися обирати таких, яких у Господі вважають справді достойними і здатними для уряду Настоятеля, утримуючись від будь-якого зловживання й особливо від добування голосів як для себе, так і для інших.

Кан. 446 – Настоятель повинен мещкати у власному монастирі і не віддалятися від нього, хіба що згідно з приписом уставу.

Кан. 447 – § 1. Для управління дочасним майном у монастирі повинен бути економ, який має виконувати свій уряд під проводом Настоятеля.
§ 2. Настоятель монастиря свого права не повинен одночасно займати уряд економа цього ж монастиряь але уряд економа залежного монастиря, хоч краще, щоб був відокремлений від уряду Настоятеля, може з ним поєднуватись, якщо цього вимагає необхідність.
§ 3. Економа іменує Настоятель монастиря свого права за згодою своєї ради, хіба що устав велить щось інше.

3 – Приймання в монастир свого права і новіціят

Кан. 448 – Для того, щоб хтось був прийнятий у монастир свого права, потрібно, аби керувався чесним наміром, був здатним вести монаше життя і не мав жодної перешкоди, встановленої правом.

Кан. 449 – Кандидат перед прийняттям на новіціят повинен жити в монастирі протягом часу, окресленого в уставі, під спеціяльною опікою досвіченого члена.

Кан. 450 – Залишаючи в силі приписи уставу, які вимагають щось більше, на новіціят правосильно не можуть бути прийняті:
1-е - некатолики;
2-е - ті, що підпали канонічній карі, за винятком кар, про які мова в кан. 1426, § 1;
3-є - ті, яким загрожує тяжка кара за злочин, у скоєнні якого вони законно були звинувачені;
4-е - ті, яким ще не виповнилося вісімнадцять років життя, хіба що йдеться про монастир, де має місце тимчасова професіяь у цьому випадку досить мати сімнадцять років;
5-е - ті, що вступають у монастир під впливом примусу, тяжкого страху або підступу або яких Настоятель прийняв під таким же їхнім впливом;
6-е - супруги під час тривання подружжя;
7-е - ті, що зв'язані вузлом чернечої професії або іншим священним вузлом в інституті посвяченого життя, хіба що йдеться про законний перехід.

Кан. 451– Недозволеним є приймання когось на новіціят монастиря іншої Церкви свого права без дозволу Апостольського Престолу, хіба що йдеться про кандидата, призначеного до залежного монастиря власної Церкви, про що мова в кан. 432.

Кан. 452– § 1. Недозволеним є приймання на новіціят приписаних до єпархії священнослужителів без поради власного єпархіяльного Єпископаь недозволено приймається, якщо єпархіяльний Єпископ заперечує на підставі того, що їх вибуття завдасть тяжкої шкоди душам, чого інакше не можна уникнути, або, якщо йдеться про тих, хто, призначений до свячень в монастирі, зазнає якоїсь перешкоди, визначеної правом.
§ 2. Недозволеним також є приймання в монастир батьків, яких праця необхідна для годування і виховання дітей, або дітей, які повинні допомагати батькові або матері, дідові або бабусі, що знаходяться у великій нужді, хіба що монастир подбає інакше у цій справі.

Кан. 453 – § 1. До Настоятеля монастиря свого права належить приймати на новіціят за порадою своєї ради.
§ 2. Сам Настоятель, вживши відповідних заходів, повинен бути переконаний про здатність і повну свободу кандидата у виборі чернечого стану.
§ 3. Стосовно того, які документи повинні представити кандидати і які різні свідоцтва слід зібрати про їхні добрі звичаї і здатність, слід дотримуватись приписів уставу.

Кан. 454 – В уставі слід окреслити приписи щодо посагу, що його мають подати кандидати, якщо такий вимагається, і який має управлятися під особливим наглядом місцевого Ієрарха, а також про повернення повного посагу без спілих плодів тому, хто покидає монастир з будь-якої причини.

Кан. 455 – Новіціят починається від прийняття монашого одягу або в інший спосіб, приписаний уставом.

Кан. 456 – § 1. Монастир свого права може мати власних новиків, які в цьому монастирі вводяться в монаше життя під проводом відповідного члена.
§ 2. Щоб новіціят був правосильним, він повинен проходити в самому монастирі свого права або за рішенням Настоятеля і за порадою його ради – в іншому монастирі свого права цієї ж конфедерації.
§ 3. Якщо якийсь монастир свого права, конфедерований або неконфедерований, не може виконувати приписів про навчання новиків, тоді Настоятель зобов'язаний відправити новиків до іншого монастиря, в якому цих приписів сумлінно дотримуються.

Кан. 457 – § 1. Для того, щоб новіціят був правосильним, він повинен тривати три повних і безперервних рокиь а в монастирях, де тимчасова професія передує довічній професії, вистачає один рік новіціяту.
§ 2. Відсутність у кожному році новіціяту менша, ніж три безперервних або з перервами місяці, не впливає на правосильність, однак час, якого забракло, якщо він перевищує п'ятнадцять днів, то його треба доповнити.
§ 3. Дотримуючись кан. 461, § 2, новіціяту не слід продовжувати понад три роки.

Кан. 458 – § 1. Навчання новиків повинен очолювати як учитель, згідно з приписом уставу, член, який відзначається розсудливістю, любов'ю, побожністю, знанням і дотримуванням правил монашого життя, профес протягом принаймні десяти років.
§ 2. Права й обов'язки цього вчителя, зокрема в тому, що стосується способу навчання новиків та відносин із Капітулою і Настоятелем монастиря, слід окреслити в уставі.

Кан. 459 – § 1. Під час новіціяту слід безнастанно старатися, щоб під проводом вчителя формувався дух новика через засвоєння уставу, побожні роздуми і тривалу молитву, через вивчення того, що стосується обітів і чеснот, і через відповідні вправи для викорінення вад, приборкання пристрастей, набуття чеснот.
§ 2. Під час новіціяту не слід призначати новиків для робіт поза монастиремь і вони не повинні посилено займатися літературою, наукою або мистецтвом.

Кан. 460 – Новик не може правосильно зректися свого майна будь-яким чином або віддати його в заставу згідно з кан. 467, § 1.

Кан. 461– § 1. Новик може вільно залишити монастир свого права або бути відпущеним Настоятелем або Капітулою згідно з уставом з виправданої причини.
§ 2. Якщо після закінчення новіціяту новика визнають здатним, він допускається до професіїь в противному разі його слід відпуститиь якщо ж залишається сумнів щодо його здатності, то час новіціяту, згідно з приписом уставу, можна продовжити, але не більше року.

4 – Посвячення або монаша професія

Кан. 462– § 1. Монаший стан остаточно приймається через довічну професію, яка включає в собі три довічні обіти послуху, чистоти і вбозтва.
§ 2. У складанні професії слід дотримуватись приписів уставу і літургічних книг.

Кан. 463 – Що стосується різних ступенів монашої професії, то слід дотримуватись уставу монастиря, зберігаючи правову силу професії згідно з загальним правом.

Кан. 464 – Для правосильності довічної професії вимагається, щоб:
1-е - новіціят був правосильно відбутий;
2-е - новик був допущений до професії Настоятелем власного монастиря свого права за згодою його ради і професію прийняв цей Настоятель особисто або через іншого;
3-є - професія була виражена і складена або прийнята без примусу, тяжкого страху і підступу;
4-е - було виконано все інше, що в уставі вимагається для правосильності професії.

Кан. 465 – Приписи загального права про тимчасову професію стосуються також монастирів, де така професія за уставом передує довічній професії.

Кан. 466 – Довічна монаша професія робить неправосильними акти, суперечні обітам, якщо ці акти можуть стати недійсними.

Кан. 467 – § 1. Кандидат до довічної монашої професії повинен протягом щістдесяти днів перед професією зректися усього майна, яке в даний час посідає, на користь того, кому хоче його віддати, за умови, що вслід за цим наступить професіяь зречення, вчинене раніше, за законом є недійсним.
§ 2. Після складення професії повинно негайно відбутися все необхідне, щоб зречення набрало чинності також на підставі цивільного права.

Кан. 468 – § 1. Будь-яке дочасне майно, яке дістається членові з будь-якого приводу після довічної професії, стає надбанням монастиря.
§ 2. За борги і зобов'язання, які член зробив після довічної професії з дозволу Настоятеля, повинен відповідати монастирь якщо ж він наробив боргів без дозволу Настоятеля, то повинен відповідати сам член.
§ 3. Однак завжди можна виступити з позовом проти того, хто якимсь чином наживається на укладеному договорі.

Кан. 469 – Член після складення довічної професії втрачає на підставі самого права будь-які уряди, якщо такі має, власну єпархію і вповні приєднується до монастиря.

Кан. 470 – Документ про складення довічної професії, підписаний самим членом і тим, хто професію приймав навіть на підставі делегації, повинен зберігатися в архіві монастиряь Настоятель власного монастиря свого права повинен якнайскоріше повідомити про неї пароха, у якого записане хрещення члена.
5 – Навчання членів
і монаша дисципліна

Кан. 471– § 1. Спосіб навчання членів повинен бути окреслений в уставі так, щоб вони постійно були спонукані для повніщого осягнення святості життя, а також щоб їхні природні здібності виявлялись через вивчення священної науки і засвоєння людської культури відповідно до потреб часів і таким чином ставали більш підготовленими для зайнять з мистецтва і ремесел, які монастир законно собі обрав.
§ 2. Навчання монахів, які призначаються до свячень, крім того, повинно проходити згідно з програмою студій священнослужителів, про що мовиться в кан. 330, в самому монастирі, якщо він має осідок студій, обладнаний відповідно до припису кан. 340, § 1, або під проводом досвідченого керівника в іншій семінарії або в інституті вищих студій, затвердженому церковною владою.

Кан. 472– Настоятель монастиря свого права, згідно з приписом уставу, може дати своїм членам після довічних обітів відпускні грамоти для свяченняь ці грамоти слід відправити місцевому єпархіяльному Єпископові, де знаходиться монастир, також залежний, або, якщо йдеться про ставропігійський монастир, Єпископові, призначеному Патріярхом.

Кан. 473 – § 1. В окремих монастирях повинно щоденно служитись церковне правило згідно з приписом уставу і законних звичаївь слід також у всі дні відправляти Божественну Літургію, за винятком тих днів, які вилучені за приписами літургічних книг.
§ 2. Настоятелі монастирів мають дбати, щоб усі члени, згідно з приписом уставу:
1-е - не маючи законної перешкоди, щоденно брали участь у церковному правилі, а також у Божественній Літургії кожного разу, коли вона правиться, мали час для роздумів про божественні речі і наполегливо віддавалися іншим побожним вправам;
2-е - могли вільно і часто звертатися до духовних отців і сповідників;
3-є - щорічно протягом кількох днів мали час на реколекції.

Кан. 474 – § 1. Члени монастирів, відповідно до припису уставу, повинні часто приймати тайну покаяння.
§ 2. Дотримуючись уставу, який радить сповідатися у визначених сповідників, усі члени монастиря можуть приймати тайну покаяння від будь-якого священика, наділеного владою уділяти святу тайну, дотримуючись монашої дисципліни.
Кан. 475 – § 1. В окремих монастирях, залежно від кількості членів, сам Настоятель повинен призначити більше духовників і сповідників, якщо йдеться про пресвітерів-монахів цього монастиря, наділених владою уділяти тайну покаянняь в противному разі робить це місцевий Ієрарх, вислухавши Настоятеля монастиря свого права, який попередньо повинен порадитись із спільнотою, якій на цьому залежить.
§ 2. Для монастирів, в яких немає пресвітерів-монахів, місцевий Ієрарх у той самий спосіб повинен призначати священика, обов'язком якого є регулярно правити в монастирі Божественну Літургію і проповідувати слово Боже, згідно з кан. 612, § 2.

Кан. 476 – Члени монастиря мають носити приписаний власним уставом монаший одяг як усередині, так і поза монастирем.
Кан. 477 – § 1. У монастирі слід дотримуватись клявзури в спосіб, приписаний уставом, зберігаючи право Настоятеля допускати в поодиноких випадках і з поважної причини осіб іншої статі в частини, які підлягають клявзуріь це не стосується тих, які, відповідно до уставу, можуть увійти в клявзуру.
§ 2. Частини монастиря, які підлягають клявзурі, слід виразно визначити.
§ 3. Докладно визначити або з виправданої причини змінити межі клявзури є справою Настоятеля монастиря свого права за згодою його радиь про це він має повідомити єпархіяльного Єпископа.
Кан. 478 – Настоятель монастиря може дозволити, щоб члени перебували поза монастирем до часу, визначеного уставомь для відсутності, яка перевищує один рік, якщо причиною не стали студії або хвороба, потрібний дозвіл влади, якій підлягає монастир.
Кан. 479 – Якщо на думку місцевого Ієрарха потрібна допомога монастирів для катехитичного навчання народу, то всі Настоятелі, до яких звертається цей Ієрарх повинні самі або через інших навчати народ у власних церквах.
Кан. 480 – У монастирській церкві не можна засновувати парафію і не можна іменувати ченців парохами без згоди Патріярха в межах очолюваної ним Церкви або в інших випадках – Апостольського Престолу.

6 – Пустельники
Кан. 481– Пустельник є членом монастиря свого права, який цілком присвячує себе роздумам про небесне і цілком відокремлюється від людей і світу.
Кан. 482– Для того, щоб законно вступити на шлях пустельницького життя, потрібно, щоб член одержав дозвіл Настоятеля монастиря свого права, до якого він належить, за згодою його ради, і принаймні щість років провів у монастирі від дня довічної професії.

Кан. 483 – Місце, в якому живе пустельник, повинно бути призначене Настоятелем монастиря і в спеціяльний спосіб відокремлене від мирського оточення та інших частин монастиряь якщо ж місце знаходиться поза огорожею монастиря, то надто вимагається письмова згода єпархіяльного Єпископа.

Кан. 484 – Пустельник залежить від Настоятеля монастиря, його зобов'язують канони про монахів і устав монастиря, наскільки вони можуть узгоджуватись з пустельницьким життям.

Кан. 485 – Настоятель монастиря свого права може за згодою своєї ради припинити з виправданої причини пустельницьке життя, навіть проти волі пустельника.

7 – Ставропігійський монастир
Кан. 486 – § 1. Патріярх з поважної причини, порадившись з єпархіяльним Єпископом і за згодою постійного Синоду, може в самому акті заснування надати монастиреві свого права статус ставропігійського монастиря.
§ 2. Ставропігійський монастир підлягає безпосередньо Патріярхові, який має такі самі права й обов'язки, що єпархіяльний Єпископ, щодо монастиря, членів, які до нього належать, а також осіб, які живуть у монастирі вдень і вночіь інші особи, які належать до монастиря, безпосередньо і виключно підлягають Патріярхові тільки в тих випадках, які стосуються їхнього завдання або уряду.

8 – Перехід до іншого монастиря
Кан. 487 – § 1. Член не може переходити з монастиря свого права до іншого тієї самої конфедерації без письмового дозволу Голови конфедерації.
§ 2. Для переходу з неконфедерованого монастиря до іншого монастиря, підпорядкованого цій же владі, вимагається згода цієї владиь якщо ж монастир, до якого відбувається перехід, підпорядкований іншій владі, вимагається також згода цієї влади.
§ 3. Патріярх, єпархіяльний Єпископ і Голова конфедерації не можуть дати цієї згоди, не порадившись з Настоятелем монастиря свого права, з якого відбувається перехід.
§ 4. Для правосильності переходу до монастиря іншої Церкви свого права потрібна ще й згода Апостольського Престолу.
§ 5. Перехід відбувається через прийняття Настоятелем нового монастиря свого права за згодою Капітули.

Кан. 488 – § 1. Той, хто переходить до іншого монастиря свого права тієї самої конфедерації, не проходить новіціяту ані не складає нової професії і від дня переходу втрачає права і звільняється від обов'язків попереднього монастиря, приймає права і обов'язки іншого і, якщо є священнослужителем, приписується до нього також як священнослужитель.
§ 2. Той, хто переходить з монастиря свого права до іншого монастиря свого права, який не належить до жодної або належить до іншої конфедерації, повинен дотримуватись приписів уставу того монастиря, до якого відбувається перехід, щодо обов'язку відбувати новіціят і складати професіюь якщо ж в уставі це не застережено, він не відбуває новіціяту і не складає нової професії, але наслідки переходу мають місце від дня, в якому відбувається перехід, хіба що Настоятель монастиря вимагає від нього, щоб він провів деякий час – не більше року – в монастирі заради пробиь після закінчення часу проби повинен бути приписаним на постійно до нового монастиря Настоятелем монастиря за згодою його ради або Капітули згідно з приписом уставу або повернутися до попереднього монастиря.
§ 3. При переході з монастиря свого права до Чину або Згромадження слід дотримуватись з відповідними модифікаціями канн. 544 і 545.
§ 4. Монастир свого права, з якого член вибуває, зберігає майно, яке було вже придбане для нього заходами цього членаь що стосується посагу, то він належить без спілих плодів від дня переходу монастиреві, до якого відбувається перехід.

9 – Ексклявстрація і вихід з монастиря
Кан. 489 – § 1. Індульт ексклявстрації з монастиря свого права може надати тільки членові після довічних обітів на просьбу самого члена влада, якій підлягає монастир, вислухавши Настоятеля монастиря свого права разом з його радою.
§ 2. Єпархіяльний Єпископ може надати такий індульт лише на три роки.
Кан. 490 – На просьбу Настоятеля монастиря свого права за згодою його ради до ексклявстрації може зобов'язати з поважних причин влада, якій підлягає монастир, дотримуючись справедливості і любові.

Кан. 491– Ексклявстрований член залишається надалі зв'язаний обітами та іншими зобов'язаннями монашої професії, які можна погодити з його станомь монаший одяг він повинен знятиь на час ексклявстрації він позбавляється активного і пасивного голосуь замість Настоятеля власного монастиря, також силою обіту послуху, підлягає єпархіяльному Єпископові місця, де він проживає.

Кан. 492– § 1. Член після довічних обітів не повинен просити про індульт виходу з монастиря і повернення до мирського життя, хіба що з дуже поважних причин, зважених перед Господомь свою просьбу він повинен передати Настоятелеві монастиря свого права, який має переслати її разом з думкою власною і своєї ради до Апостольського Престолу.
§ 2. Індульт такого роду застерігається Апостольському Престолові.

Кан. 493 – § 1. Індульт виходу з монастиря і повернення до мирського життя, наданий згідно з законом і доведений до відома члена – хіба що сам член у момент доведення до відома його не прийняв – на підставі самого права містить диспензу від обітів та від усіх обов'язків, які випливають з професії, але не від тих, що пов'язані зі свяченням, якщо член був висвячений.
§ 2. Якщо член, який вийшов з монастиря і повернувся до мирського життя, знову приймається в монастир, то він відновлює новіціят і професію, немовби ніколи не присвячував себе чернечому життю.
Кан. 494 – § 1. Якщо монах після довічних обітів і свячення одержав індульт виходу з монастиря і повернення до мирського життя, то він не може священнодіяти, поки не знайде Єпископа, який прийняв би його доброзичливо.
§ 2. Єпархіяльний Єпископ може прийняти його або без застережень або для випробування на п'ять роківь у першому випадку монах тим самим приписується до єпархії, в другому – після п'яти років, хіба що раніше виразно був відпущений.

Кан. 495 – Член, який після складення професії незаконно залишив монастир, повинен невідкладно вернутись у монастирь Настоятелі повинні його старанно розщукувати і, якщо він повернеться під впливом справжнього розкаяння, прийнятиь у противному випадку слід його покарати згідно з приписами права або навіть відпустити.

Кан. 496 – § 1. Хто бажає під час тривання тимчасової професії з поважної причини вийти з монастиря і повернутися до мирського життя, повинен свою просьбу передати Настоятелеві монастиря свого права.
§ 2. Цю просьбу Настоятель з думкою власною і своєї ради повинен переслати єпархіяльному Єпископові, до якого належить, навіть якщо йдеться про монастирі папського права, у цьому випадку надати індульт виходу з монастиря і повернення до мирського життя, хіба що партикулярне право для монастирів у межах території патріяршої Церкви застерігає це Патріярхові.

10 – Відпущення монахів
Кан. 497 – § 1. На підставі самого права відпущеним з монастиря слід вважати члена, який:
1-е - прилюдно відрікся католицької віри;
2-е - уклав подружжя або пробував укласти навіть тільки цивільне.
§ 2. У таких випадках Настоятель монастиря свого права за порадою своєї ради повинен, зібравши докази, негайно видати ствердження факту, щоб правно стало відомим відпущення і якнайскоріше повідомити про справу владу, якій монастир безпосередньо підлягає.
Кан. 498 – § 1. Члена, який став причиною загрозливого і дуже тяжкого чи зовнішнього скандалу чи шкоди для монастиря, Настоятель монастиря свого права за згодою своєї ради може зразу виключити з монастиря після негайного зняття монашого одягу.
§ 2. Настоятель монастиря свого права, в разі потреби, повинен подбати, щоб відбувся процес про відпущення згідно з правом, або передати справу владі, якій підлягає монастир.
§ 3. Виключеному з монастиря членові, який був висвячений, забороняється священнодіяти, хіба що влада, якій підлягає монастир, вирішить інакше.

Кан. 499 – Під час тривання тимчасової професії член може бути відпущений Настоятелем монастиря свого права за згодою його ради згідно з кан. 552, § § 2 і 3, але, щоб відпущення було правосильним, повинно бути затверджене єпархіяльним Єпископом або Патріярхом, якщо так велить партикулярне право для монастирів у межах території патріяршої Церкви.
Кан. 500 – § 1. Для відпущення члена після довічних обітів, згідно з кан. 497, компетентним є Голова монашої конфедерації або Настоятель неконфедерованого монастиря свого права, обидва за згодою своєї радиь вона, в такому випадку, разом з Настоятелем як головою повинна складатися принаймні з п'яти членів так, щоб, якщо їх не вистачає або відсутні звичайні радники, можна було для правосильності запросити інших згідно з приписом уставу або статутів конфедераціїь а голосування мусить бути таємним.
§ § 2. Для правосильного рішення про відпущення, крім інших умов, визначених, можливо, в уставі, вимагається, щоб:
1-е - причини відпущення були поважні, осудливі і правно доведені разом з браком виправлення;
2-е - відпущенню мають передувати, якщо природа причини відпущення цього не виключає, два канонічні попередження разом з формальними погрозами про відпущення, які виявились даремними;
3-є - причини відпущення повинні бути доведені до відома члена в письмовій формі, даючи йому після кожного попередження повну можливість себе захищати;
4-е - минув установлений уставом корисний час від останнього попередження.
§ 3. Відповіді члена у письмовій формі додаються до актів, які слід приєднати до того, про що мова в § 1.
§ 4. Декрет про відпущення не можна передавати до виконання, якщо він не затверджений владою, якій підлягає монастир.
Кан. 501– § 1. Декрет про відпущення слід якнайскоріше довести до відома члена, якого це стосується.
§ 2. Член, однак, може подати відклик проти декрету про відпущення протягом п'ятнадцяти днів з припиненням рішення або, якщо декрет про відпущення не затверджений Апостольським Престолом, вимагати, щоб справа розглядалась судовим шляхом.
§ 3. Відклик проти декрету про відпущення розглядає Апостольський Престол або, якщо йдеться про члена, який проживає в межах території патріяршої Церкви – Патріярх.
§ 4. Якщо справу треба розглядати судовим шляхом, то її розглядає трибунал влади безпосередньо вищої від того, хто затвердив декрет про відпущення; Настоятель, який видав декрет відпущення, повинен передати акти, зібрані в цій справі, цьому трибуналові і слід поступати згідно з приписами канонів про карний процес без права апеляції.

Кан. 502– Внаслідок законного відпущення, за винятком того, про що мова в кан. 497, тим самим припиняються всі вузли й обов'язки, які випливають з монашої професії, і, якщо член був поставлений у священичий чин, слід дотримуватись кан. 494.

Кан. 503 – § 1. Той, хто законно виходить з монастиря, або той, кого законно відпускають, не може нічого від нього вимагати за виконання в ньому будь-якої роботи.
§ 2. Однак монастир повинен дотримуватись справедливості і любові щодо члена, який від нього відокремлюється.

Арт. ІІІ: Чини і Згромадження

Кан. 504 – §1. Чин – це спільнота, заснована компетентною церковною владою, в якій члени, хоч не є монахами, складають професію, яка прирівнюється до монашої професії.
§2. Згромадження – це спільнота, заснована компетентною церковною владою, в якій члени складають професію з трьома прилюдними обітами послуху, чистоти і вбозтва, яка, однак, не прирівнюється до монашої професії, але має власну силу згідно з приписом права.

Кан. 505 – § 1. Чин є папського права, якщо він заснований Апостольським Престолом або через його декрет був визнаний як такийь патріяршого права, якщо, заснований Патріярхом, не одержав декрету визнання Апостольським Престолом.
§2. Згромадження є:
1-е - папського права, якщо воно засноване Апостольським Престолом або, через його декрет, було визнане як такеь
2-е - патріяршого права, якщо воно засноване Патріярхом або, через його декрет, було визнане як таке, і не одержало декрету визнання Апостольським Престолом.
3-є - єпархіяльного права, якщо воно засноване єпархіяльним Єпископом, і не одержало декрету визнання Апостольським Престолом або Патріярхом.
§ 3. Чин або Згромадження є клирицьким, якщо з уваги на мету або завдання, яке ставить перед ним засновник, або внаслідок законного звичаю перебуває під керівництвом священиків, бере на себе служіння, властиве священичому станові і визнається таким церковною владою.

1– Заснування і скасування Чину, Згромадження, Провінції, дому
Кан. 506 – § 1. Єпархіяльний Єпископ може засновувати тільки Згромадженняь але нехай не засновує їх, не порадившись з Апостольським Престолом і до того ж не порадившись з Патріярхом у межах території патріяршої Церкви.
§ 2. Патріярх може засновувати Чини і Згромадження за згодою постійного Синоду і за порадою Апостольського Престолу.
§ 3. У межах території патріяршої Церкви Згромадження єпархіяльного права, яке поширилось на більшу кількість єпархій цієї території, може набути патріяршого права через декрет Патріярха, завдяки пораді тих, які в цьому зацікавлені, і за згодою постійного Синоду.
Кан. 507 – § 1. Законно заснований Чин, в тому числі і патріяршого права, навіть якщо він складається тільки з одного дому, може бути скасований лише Апостольським Престолом, якому також застерігається право вирішити питання про майно скасованого Чину, з дотриманням волі жертводавців.
§ 2. Законно засноване Згромадження патріяршого або єпархіяльного права, навіть якщо воно складається тільки з одного дому, може скасувати, крім Апостольського Престолу, Патріярх у межах території очолюваної ним Церкви, порадившись з зацікавленими особами і за згодою постійного Синоду й Апостольського Престолу.

Кан. 508 – § 1. Провінція – це частина Чину або Згромадження, яка складається з багатьох домів, і якою керує безпосередньо вищий Настоятель.
§ 2. Ділити на Провінції Чин або Згромадження, об'єднувати Провінції, інакше окреслювати або скасовувати, засновувати нові належить до влади, визначеної статутами Чину або Згромадження.
§ 3. Вирішувати питання про майно скасованої Провінції, дотримуючись справедливості і волі жертводавців, належить до генеральної Капітули або, в наглій потребі, до генерального Настоятеля за згодою його ради, хіба що статути наказують інакше.

Кан. 509 – § 1. Чин або Згромадження може правосильно заснувати дім лише за письмовою згодою єпархіяльного Єпископаь якщо йдеться про заснування першого дому Чину або Згромадження патріяршого права в якійсь єпархії, то вимагається згода Патріярха в межах території патріяршої Церкви або в інших випадках – Апостольського Престолу.
§ 2. Те, про що мовиться в кан. 437, стосується також домів Чинів і Згромаджень.

Кан. 510 – Дім Чину або Згромадження може бути правосильно скасованим лише за порадою єпархіяльного Єпископаь скасування ж єдиного дому Чину або Згромадження застерігається тій владі, до якої належить, згідно з кан. 507, скасувати сам Чин або Згромадження.

2– Настоятелі, Капітули й економи в Чинах і Згромадженнях

Кан. 511– § 1. У Чинах і Згромадженнях Настоятелі і Капітули мають ту владуь яка визначається загальним правом і статутами.
§ 2. У клирицьких Чинах і Згромадженнях папського або патріяршого права Настоятелі і Капітули маютьь крім того, владу управління як для зовнішнього, так і для внутрішнього суду згідно з приписами статутів.

Кан. 512– § 1. Генеральна капітула, яка згідно із статутами, є вищою владою, повинна так утворюватись, щоб, представляючи весь Чин або Згромадження, стала справжнім відображенням його єдності в любові.
§ 2. Не тільки Провінції і доми, але навіть кожний член може вільно посилати свої побажання Генеральній капітулі в спосіб, визначений в статутах.

Кан. 513 – § 1. Щоб члени правосильно іменувались або обирались на уряд Настоятеля, вимагається відповідний час після довічної професії, який має бути визначений статутами і який, якщо йдеться про вищих Настоятелів, повинен становити принаймні десять років від першої професії.
§ 2. Якщо йдеться про генерального Настоятеля, то, крім того, для правосильності вимагається, щоб йому сповнилось тридцять п'ять років.

Кан. 514 – § 1. Настоятелі повинні ставитись на визначений час і відповідний реченець, хіба що для генерального Настоятеля статути велять щось інше.
§ 2. Однак вони можуть перед закінченням цього часу бути усуненими з уряду або перенесеними на інший з причин і згідно із способом, визначеним статутами.
§ 3. У статутах за допомогою відповідних приписів слід подбати про те, щоб члени не були Настоятелями занадто довго без перерви.

Кан. 515 – § 1. Генеральний Настоятель повинен встановлюватись за допомогою виборів, згідно з приписом статутів.
§ 2. Інші Настоятелі повинні встановлюватись згідно з приписом статутів, однак так, щоб, якщо їх вибирають, вони потребували затвердження компетентного вищого Настоятеляь якщо ж іменуються, то тому повинна передувати відповідна нарада.
§ 3. Під час виборів слід старанно дотримуватись канн. 947-960 і кан. 445.
Кан. 516 – § 1. Для управління дочасним майном у Чинах і Згромадженнях мають бути економи: генеральний економ, який управляв би майном усього Чину або Згромадження, провінційний економ – Провінції, місцевий економ – окремих домівь всі вони повинні виконувати свій уряд під проводом Настоятеля.
§ 2. Сповняти уряд генерального і провінційного економа не може особисто вищий Настоятельь однак уряд місцевого економа, хоч краще щоб відрізнявся від уряду Настоятеля, може з ним суміщатись, якщо цього вимагає необхідність.
§ 3. Якщо в статутах нічого не сказано про спосіб призначення економів, то їх повинен іменувати вищий Настоятель за згодою своєї ради.

3 – Приймання до Чинів і Згромаджень та на новіціят

Кан. 517 – § 1. Вік, який вимагається для правосильного прийняття на новіціят у Чині або Згромадженні – це закінчений сімнадцятий рік; щодо інших вимог для приймання на новіціят, слід дотримуватись приписів канн. 448, 450, 452 і 454.
§ 2. Прийняття будь-кого на новіціят чернечого інституту іншої Церкви свого права без дозволу Апостольського Престолу є недозволеним, хіба що йдеться про кандидата, призначеного для Провінції або дому власної Церкви, про який мова в кан. 432.

Кан. 518 – Раніше, ніж кандидат має бути прийнятим на новіціят, він повинен бути відповідно підготовленим під особливою опікою досвідченого члена протягом часу і згідно із способом, визначеним статутами.

Кан. 519 – Право приймання кандидатів на новіціят належить до вищих Настоятелів, згідно з приписами статутів, дотримуючись кан. 453, § § 2 і 3.
Кан. 520 – Новіціят розпочинається в спосіб, приписаний статутами.
Кан. 521– Заснування осідку новіціяту, його перенесення і скасування відбувається через декрет генерального Настоятеля за згодою його ради.
Кан. 522– § 1. Щоб новіціят був правосильним, повинен проходити в домі, в якому міститься осідок новіціятуь в особливих випадках і як виняток, за дозволом генерального Настоятеля і за згодою його ради, новіціят може відбутись в іншому домі цього Чину або Згромадження під проводом якогось досвідченого члена, який заступив би йому вчителя новиків.
§ 2. Вищий Настоятель може дозволити, щоб група новиків протягом певного часу перебувала в іншому, призначеному ним, домі Чину або Згромадження.
Кан. 523 – § 1. Для правосильності новіціяту вимагається, щоб він охоплював повний рік без перервиь а відсутність, коротша, ніж три місяці без перерви або з перервою, не шкодить правосильності, але час, якого не вистачає, якщо перевищує п'ятнадцять днів, повинен бути доповнений, хоч би був присвячений душпастирським вправам для навчання новиків.
§ 2. Якщо в статутах приписаний довший час новіціяту, то його не вимагається для правосильності професії.
Кан. 524 – § 1. Формування новиків повинен очолювати як учитель 9магістер0, згідно з приписами статутів, член, який відзначається розсудливістю, любов'ю, побожністю, знанням і додержуванням чернечого стану, який склав професію принаймні десять років тому і, якщо йдеться про клирицький Чин або Згромадження, був поставлений у пресвітери.
§ 2. Учителеві, в разі потреби, слід дати помічників, які б йому в усьому підлягали у керівництві новіціятом і навчанні новиків.
§ 3. Дбати про навчання новиків є обов'язком тільки вчителя і тільки йому належить керівництво новіціятом, так що нікому не дозволяється втручатись до цього під будь-яким приводом, за винятком тих Настоятелів, яким це дозволяють статути, і візитаторівь стосовно чернечої дисципліни всього дому, учитель, як і новики, підлягає Настоятелеві.
§ 4. Новик підлягає владі вчителя і Настоятелів і зобов'язаний їх слухатись.
Кан. 525 – § 1. Приписи, вмішені в канн. 459–461, стосуються також Чинів і Згромаджень.
§ 2. Раніше, ніж скласти тимчасову професію, новик повинен на весь час, яким він зв'язаний цією професією, віддати управління своїм майном, яке в даний час посідає і тим, яке йому пізніше, можливо, дістанеться, тому, кому забажає, і вільно розпорядитися його користуванням і доходами.

4 – Професія в Чинах і Згромадженнях
Кан. 526 – § 1. Тимчасова професія з трьома обітами послуху, чистоти і вбозтва повинна бути складена на час, визначений у статутах.
§ 2. Ця професія, згідно з приписом статутів, може відновлюватись більше разів, але так, щоб у сукупності ніколи не розтягувалась на час, коротший від трьох або довший від щести років.

Кан. 527 – Для правосильності тимчасової професії вимагається, щоб:
1-е - новіціят був правосильно заверщений;
2-е - новик був допущений до професії компетентним Настоятелем, згідно із статутами, за згодою його ради і щоб професія була прийнята цим же Настоятелем особисто або через когось іншого;
3-є - професія була виражена і складена та прийнята без примусу, тяжкого страху або підступу;
4-е - було виконане все інше, що вимагається в статутах для правосильності професії.

Кан. 528 – Член з тимчасовими обітами зобов'язаний так само, як член з довічними обітами, дотримуватись статутівь він не має ні активного, ні пасивного голосу, хіба що в статутах виразно передбачається щось інше.

Кан. 529 – § 1. Тимчасова професія вчиняє акти, суперечні з обітами, недозволеними, але не неправосильними.
§ 2. Ця професія не позбавляє члена власності його майна ні здатності набувати інше майноь але член не може актом між живими зрікатися володіння своїм майном титулом даровизни.
§ 3. Однак, усе, що член з тимчасовоми обітами набуває власним старанням або з уваги на Чин або Згромадження, набуває це для самого Чину або Згромадженняь якщо законно не доведено протилежне, то вважається, що член набуває це для Чину або Згромадження.
§ 4. Передачу або розпорядження щодо майна, про що мова в кан. 525, § 2, член з тимчасовими обітами може змінити, щоправда, не на власний розсуд, але за згодою вищого Настоятеля, аби тільки зміна принаймні щодо значної частини майна не здійснювалась на користь Чину або Згромадженняь через вихід з Чину або Згромадження того роду передача і розпорядження перестає мати силу.
§ 5. Якщо член з тимчасовими обітами наробив боргів і зобов'язань, то він сам повинен відповідати, хіба що вів справу Чину або Згромадження з дозволу Настоятеля.
§ 6. Після складення тимчасової професії на підставі самого права всі уряди того, хто складав професію, стають вакантними.

Кан. 530 –У Згромадженнях член, принаймні перед довічною професією, повинен вільно скласти заповіт, який також у цивільному праві має стати правосильним.

Кан. 531– Через довічну професію член остаточно приймає чернечий стан, втрачає власну єпархію і повноправно входить до складу Чину або Згромадження.

Кан. 532– Для правосильності довічної професії, крім вимог, про які мова в кан. 464, вимагається, щоб їй, згідно з приписом кан. 526, передувала тимчасова професія.

Кан. 533 – В Чинах довічна професія прирівнюється до довічної монашої, тим-то її стосуються канн. 466-468.

Кан. 534 – У Згромадженнях:
1-е - канонічні наслідки довічної професії залишаються тими самими, які в кан. 529 визначаються щодо тимчасової професії, хіба що загальне право застерігає щось інше;
2-е - Вищий Настоятель за згодою своєї ради може членові з довічними обітами, якщо цей його просить, дати дозвіл передати своє майно з дотриманням приписів розсудливості;
3-є - Генеральна капітула може, якщо вважає за доцільне, ввести в статути обов'язкове зречення спадщини, набутої членом, або тієї, яку має одержати, що, однак, не може статися перед довічною професією.

Кан. 535 – § 1. У складанні будь-якої професії слід дотримуватись приписів статутів.
§ 2. Документ складання професії, підписаний самим членом і тим, хто прийняв професію, навіть на підставі делегації, має зберігатися в архіві Чину або Згромадженняь якщо йдеться про довічну професію, то вищий Настоятель повинен якнайскоріше повідомити про неї пароха, в якого записане хрещення ченця.

5 – Навчання членів і чернеча дисципліна в Чинах і Згромадженнях

Кан. 536 – § 1. Спосіб навчання членів визначається в статутах з дотриманням припису кан. 471, § 1.
§ 2. Навчання членів, які призначаються до священнослужінь, крім того, повинно проходити згідно з програмою навчання священнослужителів, про яку мова в кан. 330, в осідку студій Чину або Згромадження, затвердженому, відповідно до припису статутів, Генеральною капітулою або вищими Настоятелямиь якщо не можна мати власного осідку студій, згідно з приписом кан. 340, § 1, то члени інституту повинні навчатись під проводом досвідченого керівника в іншій семінарії або інституті вищих студій, затвердженому церковною владою.

Кан. 537 – § 1. Вищі Настоятелі згідно з приписом статутів можуть давати членам з довічними обітами відпускні грамоти для свячень.
§ 2. Єпископом, якому Настоятель повинен послати відпускні грамоти, є єпархіяльний Єпископ місця, де постійно проживає той, хто має прийняти свяченняь а іншому Єпископові, якщо єпархіяльний Єпископ дав дозвіл або належить до іншої Церкви свого права, ніж той, що має прийняти свячення, або є відсутнім або, нарешті, якщо єпархіяльний престол є вакантним і ним керує той, хто не є висвяченим Єпископомь про це повинно бути відомо Єпископові-святителеві в окремих випадках на підставі автентичного документа єпархіяльної курії.
Кан. 538 – § 1. У всіх домах Чинів і Згромаджень повинно відправлятись церковне правило, згідно з приписами статутів і законних звичаїв.
§ 2. Настоятелі мають дбати, щоб усі члени, згідно зі статутами, виконували те, що приписується в кан. 473, § 2.
§ 3. Члени Чинів і Згромаджень повинні часто приймати тайну покаяння і в цьому слід дотримуватись кан. 474, § 2.

Кан. 539 – § 1. Настоятелі мають дбати, щоб для послуг членів були відповідні сповідники.
§ 2. Сповідників у клирицьких Чинах і Згромадженнях папського або патріяршого права повинен призначати вищий Настоятель згідно з приписом статутівь а в інших випадках – місцевий Ієрарх, вислухавши Настоятеля, який попередньо повинен порадитись із зацікавленою спільнотою.

Кан. 540 – Що стосується одягу членів, то треба спиратись на приписи статутів і, поза власними домами, також на норми єпархіяльного Єпископа.

Кан. 541– Приписи щодо клявзури повинні бути визначені в статутах окремих Чинів і Згромаджень відповідно до власного характеру, з дотриманням права Настоятелів, в тому числі місцевих, дозволяти щось інше в поодиноких випадках і з виправданої причини.

Кан. 542– Настоятелі мають дбати, щоб призначені ними ченці, особливо в єпархії, в якій проживають, якщо місцевий Ієрарх або парох потребують їхньої допомоги для заспокоєння потреб вірних, охоче її подавали усередині і поза власними церквами з дотриманням характеру інституту і чернечої дисципліни.

Кан. 543 – Член Чину або Згромадження, який є парохом, залишається зв'язаним обітами і надалі підлягає обов'язкам своєї професії, а також статутам, наскільки додержування їх може співіснувати з обов'язками його урядуь що стосується чернечої дисципліни, то він підлягає Настоятелеві, а в тому, що стосується уряду пароха, має ті самі права й обов'язки, що інші парохи, і в такий самий спосіб підлягає єпархіяльному Єпископові.

6 – Перехід до іншого Чину або Згромадження чи до монастиря свого права

Кан. 544 – § 1. У межах території патріяршої Церкви чернець може правосильно перейти до іншого чернечого інституту за письмовою згодою Патріярха і згодою власного генерального Настоятеля та генерального Настоятеля Чину або Згромадження, до якого він хоче перейти, або, якщо йдеться про перехід до монастиря, – Настоятеля монастиря свого праваь для висловлення такої згоди Настоятелі потребують попередньої згоди своєї ради або, якщо йдеться про монастир – Капітули.
§ 2. Член може правосильно перейти від Згромадження єпархіяльного права до іншого чернечого інституту єпархіяльного права за письмовою згодою місцевого єпархіяльного Єпископа, де є головний дім чернечого інституту, до якого відбувається перехід, за порадою генерального Настоятеля Згромадження, від якого відбувається перехід, і за згодою генерального Настоятеля Згромадження або Настоятеля монастиря свого права, до якого відбувається перехідь для висловлення такої згоди Настоятелі потребують попередньої згоди своєї ради, або якщо йдеться про монастир – Капітули.
§ 3. В інших випадках член може правосильно переходити до іншого чернечого інституту тільки за згодою Апостольського Престолу.
§ 4. Для правосильності переходу до чернечого інституту іншої Церкви свого права потрібна згода Апостольського Престолу.
Кан. 545 – § 1. Той, хто переходить, повинен повністю закінчити новіціят, хіба що генеральний Настоятель або Настоятель монастиря свого права, обидва за згодою своєї ради скоротять час новіціяту з уваги на особливі обставини, але не менше щести місяцівь під час тривання новіціяту, хоч залишаються в силі обіти, припиняються партикулярні права й обов'язки, які чернець мав у попередньому Чині чи Згромадженні, і він підлягає Настоятелям і учителеві новиків нового чернечого інституту також на підставі обіту послуху.
§ 2. Той, хто переходить після закінчення новіціяту, будучи вже професом з довічними обітами, повинен прилюдно скласти довічну професію відповідно до приписів статутів нового чернечого інститутуь на підставі цієї професії він цілком приєднується до складу нового інституту і, якщо є священнослужителем, то приписується до нього як священнослужительь якщо ж він досі є професом з тимчасовими обітами, повинен в такий самий спосіб скласти тимчасову професію, яка має тривати принаймні три роки, хіба що закінчив три роки новіціяту в монастирі свого права, до якого переходить.
§ 3. Якщо в новому чернечому інституті член не складе професії, повинен вернутися до попереднього інституту, хіба що тим часом минув час професії.
§ 4. Стосовно майна і посагу слід дотримуватись кан. 488, § 4.

7 – Ексклявстрація і вихід з Чину або Згромадження

Кан. 546 – § 1. Член з тимчасовими обітами може вільно залишити чернечий інститут, коли йому закінчиться час обітів.
§ 2. Хто під час тривання тимчасових обітів просить з поважної причини залишити Чин або Згромадження, може отримати від генерального Настоятеля за згодою його ради індульт остаточного виходу з Чину або Згромадження і вернутися до мирського життя з наслідками, про які мова в кан. 493ь щоб у Згромадженнях єпархіяльного права індульт мав правосильність, повинен бути затвердженим єпархіяльним Єпископом місцевості, де знаходиться головний дім цього Згромадження.

Кан. 547 – § 1. Вищий Настоятель з виправданої причини, порадившись із своєю радою, може члена з тимчасовими обітами не допустити до відновлення цих обітів або до складання довічної професії.
§ 2. Фізична або психічна недуга, навіть набута після тимчасової професії, яка, за висновком знавців, робить члена з тимчасовими обітами нездатним вести життя в чернечому інституті, дає підставу не допускати його до відновлення тимчасової професії або складання довічної професії, хіба що недуга була набута через недбайливість інституту або через працю, виконану в інституті.
§ 3. Якщо член під час тривання тимчасових обітів утратив розум, тоді, хоч він не може скласти нової професії, однак, не можна його відпустити з інституту.

Кан. 548 – § 1. Індульт ексклявстрації може надати влада, якій підлягає Чин або Згромадження, вислухавши генерального Настоятеля разом з його радоюь накладання ексклявстрації здійснює та сама влада на просьбу генерального Настоятеля за згодою його ради.
§ 2. Зрештою стосовно ексклявстрації слід дотримуватись канн. 489-491.
Кан. 549 – § 1. Член з довічними обітами не повинен просити про індульт виходу з Чину або Згромадження і повернення до мирського життя, хіба що з дуже поважних причинь свою просьбу він повинен передати генеральному Настоятелеві, який має послати її разом із думкою власною і своєї ради до компетентної влади.
§ 2. Індульт такого роду в Чинах застерігається Апостольському Престоловіь а в Згромадженнях, крім Апостольського Престолу, може його надати також:
1-е - Патріярх усім членам, які мають постійне місце проживання в межах території очолюваної ним Церкви, порадившись з єпархіяльним Єпископом, якщо йдеться про Згромадження єпархіяльного права;
2-е - Єпархіяльний Єпископ єпархії, в якій член має постійне місце проживання, якщо йдеться про Згромадження єпархіяльного права.
§ 3. Індульт виходу з Чину або Згромадження має ті самі канонічні наслідки, що встановлені в кан. 493ь ченця, який висвятився, стосується, крім того, кан. 494.

Кан. 550 – Члена, який незаконно покидає дім власного Чину або Згромадження з наміром вирватись з-під влади Настоятелів, ці Настоятелі повинні старанно розщукуватиь якщо ж він протягом приписаного статутами часу не повернеться, має бути покараний або навіть відпущений, згідно з приписом права.

8 – Відпущення з Чину або Згромадження

Кан. 551– Приписи про відпущення або виключення, вмішені в канн. 497 і 498, стосуються також членів Чинів або Згромадженьь але компетентною владою є вищий Настоятель, який звертається за порадою до своєї ради, або, якщо йдеться про виключення, – за згодою до цієї радиь якщо справа є наглою і не вистачає часу звернутися до вищого Настоятеля, то також місцевий Настоятель може, за згодою своєї ради і негайно повідомивши вищого Настоятеля, виключити члена.

Кан. 552– § 1. Член з тимчасовими обітами може бути відпущений генеральним Настоятелем за згодою його ради, хіба що в статутах відпущення застережено єпархіяльному Єпископові або іншій владі, якій підчиняється Чин або Згромадження.
§ 2. Для ухвалення відпущення, крім інших умов, приписаних статутами, слід дотримуватись наступних:
1-е - причини відпущення повинні бути поважні і з боку члена також зовнішні й провинні;
2-е - брак чернечого духу, що може стати згіршенням для інших, є достатньою причиною відпущення, якщо повторне попередження разом із спасенною покутою піщло намарне;
3-є - владі, яка відпускає повинні бути напевно відомі причини відпущення, хоч немає потреби, щоб вони були формально доведеніь але членові повинні бути завжди подані з наданням йому повної змоги боронити себе, а його відповіді повинні бути вірно передані владі, яка відпускає.
§ 3. Відклик проти декрету відпущення має припиняючий наслідок.
Кан. 553 – Для відпущення члена з довічними обітами компетентним є генеральний Настоятельь зрештою, слід дотримуватись канн. 500-503.

ГЛАВА ІІ
ТОВАРИСТВА СПІЛЬНОГО ЖИТТЯ НА ПОДОБУ ЧЕРНЕЧИХ

Кан. 554 – § 1. Інститут, в якому члени сповідують євангельські ради на підставі певного священного вузла, а не чернечих обітів, і наслідують спосіб чернечого стану під керівництвом Настоятелів згідно зі статутами, є Товариством спільного життя на подобу чернечих.
§ 2. Таке Товариство є папського права, патріяршого права або єпархіяльного права згідно з приписом кан. 505, § 2ь є воно клирицьким згідно з приписом кан. 505, § 3ь залежить від церковної влади як Згромадження, згідно з приписами канн. 413-415, 419, 420, § 3 і, з дотриманням партикулярного права, встановленого Апостольським Престолом, кан. 418, § 2.
§ 3. Члени таких Товариств, стосовно канонічних наслідків, прирівнюються до ченців, хіба що право постановляє щось інше або воно випливає з природи речі.
Кан. 555 – Усі члени таких Товариств підлягають Римському Архієреєві як своєму найвищому Настоятелеві, якого зобов'язані слухатись також на підставі священного вузла послуху.
Кан. 556 – Заснування і скасування Товариства, його Провінцій або домів стосуються ті самі постанови, що і Згромаджень, вмішені в канн. 506-510.
Кан. 557 – Керівництво визначається статутами Товариства, але у всьому треба застосовувати, якщо не перешкоджає природа речі, те, що постановлено про Згромадження в канн. 422 і 511-515.
Кан. 558 – § 1. Товариство, його Провінції і доми, законно засновані, є юридичними особами згідно з приписом кан. 423.
§ 2. Управління майном керується канн. 424, 425 і 516.
§ 3. Усе, що дістається членам для Товариства, стає надбанням Товаристваь інше майно члени, згідно з статутами, зберігають, набувають і управляють.
Кан. 559 – § 1. У прийманні кандидатів до Товариства слід дотримуватись статутів, зберігаючи в силі канн. 450 і 451.
§ 2. У навчанні членів також слід дотримуватись статутівь у навчанні тих, що призначаються до священних чинів, слід дотримуватись до того ж канонів про формування священнослужителів.
Кан. 560 – § 1. Вищий Настоятель Товариства, згідно з приписом статутів, може дати своїм кооптованим довічно членам, відпускні грамоти до свяченняь ці грамоти слід вислати Єпископові, про що мовиться в кан. 537, § 2.
§ 2. Член, кооптований довічно як священнослужитель, приписується до Товариства на підставі дияконського свячення або, якщо це священнослужитель, приписаний до якоїсь єпархії – на підставі довічної кооптації.
Кан. 561– Члени Товариства мають обов'язки, які загальне право приписує священнослужителям, – хіба що право застерігає щось інше або випливає з природи речі – з дотриманням прав і обов'язків, окреслених у статутах.
Кан. 562– § 1. Для переходу до іншого Товариства спільного життя на подобу чернечих або чернечого інституту потрібна згода генерального Настоятеля Товариства, від якого відбувається перехід, і, якщо йдеться про перехід до Товариства або до інституту іншої Церкви свого права, також згода Апостольського Престолу.
§ 2. Член, який переходить до чернечого інституту, повинен закінчити повний новіціят і прирівнюється до інших новиків цього інститутуь щодо професії, то треба дотримуватись статутів нового інституту.
§ 3. Згідно з канн. 497 і 498 для відпущення члена, кооптованого довічно, компетентним є генеральний Настоятель з дотриманням зрештою канн. 500-503ь член, кооптований тимчасово, відпускається згідно з приписом кан. 552.
§ 4. У статутах Товариства повинна бути визначена влада, до якої належить розв'язувати священний вузол.

ГЛАВА ІІІ
СВІТСЬКІ ІНСТИТУТИ

Кан. 563 – § 1. Світський Інститут є товариством, в якому члени:
1-е - прагнуть повністю присвятити себе Богові через професію трьох євангельських рад, згідно із статутами, зміцнену якимсь священним вузлом, потвердженим Церквою;
2-е - виконують апостольську діяльність на подобу закваски у світі і зі світу так, щоб усе пройнялось євангельським духом для зміцнення і зростання Тіла Христового;
3-є - не наслідують спосіб життя ченців, але живуть спільним життям, згідно з власними статутами;
4-е - священнослужителі або миряни, щодо всіх канонічних наслідків, залишаються кожний у своєму стані.
§ 2. Світські Інститути є папського, патріяршого або єпархіяльного права, згідно з приписом кан. 505, § 2.

Кан. 564 – Члени Світських Інститутів підлягають Римському Архієреєві як своєму найвищому Настоятелеві, якого вони зобов'язані слухатись також на підставі священного вузла послуху.
Кан. 565 – Член Світського Інституту через дияконське свячення приписується як священнослужитель до єпархії, для служіння якій висвятився, хіба що внаслідок дозволу Апостольського Престолу або, якщо йдеться про світський інститут патріяршого права, з дозволу Патріярха приписується до цього Інституту.
Кан. 566 – Стосовно засновування і скасовування світських інститутів, їхніх статутів і залежності від церковної влади, слід дотримуватись постанов про Згромадження, вмішених у канн. 414, 506, 507, § 2, 509 і 510.

Кан. 567 – § 1. Світські Інститути, їхні Провінції і доми, законно засновані, тим самим є юридичними особами, згідно з приписом кан. 423.
§ 2. Управління майном керується канн. 424 і 425.

Кан. 568 – § 1. У прийманні кандидатів слід дотримуватись статутів згідно з приписом кан. 450.
§ 2. Член, довічно кооптований до світського інституту, відпускається на підставі декрету, виданого згідно з приписом статутів і якого передавати до виконання не можна, якщо він не затверджений єпархіяльним Єпископом або вищою компетентною владоюь до цього єпархіяльного Єпископа або влади належить також розв'язати священний вузол.
Кан. 569 – Партикулярне право кожної Церкви свого права має точніше визначити статути Світських Інститутів.

ГЛАВА ІV
ІНШІ ФОРМИ ПОСВЯЧЕНОГО ЖИТТЯ І ТОВАРИСТВА АПОСТОЛЬСЬКОГО ЖИТТЯ

Кан. 570 – Партикулярне право може встановляти інші види аскетів, які наслідують пустельницьке життя, чи належать вони до інститутів посвяченого життя, чи ніь подібно окремо становляться посвячені діви і вдови, прилюдно сповідуючи у світі обіт чистоти.

Кан. 571– Затверджувати нові форми посвяченого життя застережено тільки Апостольському Престоловіь Патріярх і єпархіяльні Єпископи повинні старатись розрізняти нові дари посвяченого життя, довірені Церкві Святим Духом, і допомагати зачинателям, щоб краще виражали цілі і захищали їх відповідними статутами.

Кан. 572– Товариства апостольського життя, члени яких без чернечих обітів здійснюють власну апостольську мету товариства і, ведучи братське життя у спільноті, згідно з власним способом життя, прагнуть до досконалої любові через дотримання конституцій, і що наближаються до інститутів посвяченого життя, керуються лише партикулярним правом власної Церкви свого права або правом, установленим Апостольським Престолом.
ТИТУЛ ХІІІ

ОБ'ЄДНАННЯ ВІРНИХ

Кан. 573 – § 1. Об'єднання, засновані компетентною церковною владою або затверджені нею за допомогою декрету, є юридичними особами в Церкві і називаються суспільними об'єднаннями.
§ 2. Інші об'єднання, навіть якщо церковна влада їх схвалює і рекомендує, називаються приватними об'єднаннямиь ці об'єднання не визнаються в Церкві, хіба що їх статути затверджуються компетентною владою, у решті вони керуються тільки партикулярним правом згідно з кан. 577.

Кан. 574 – Дотримуючись зрештою кан. 18, тільки компетентна церковна влада може засновувати об'єднання вірних, які ставлять перед собою мету проповідувати християнську науку від імені Церкви або підтримувати прилюдний культ або мають якісь інші цілі, здійснення яких за своєю природою застережене цій же церковній владі.

Кан. 575 – § 1. Компетентною владою для заснування або затвердження об'єднань вірних є для об'єднань і їх конфедерацій:

1-е - для єпархіяльних – єпархіяльний Єпископ, але не Адміністратор єпархії, за винятком, однак, тих об'єднань, заснування яких на підставі апостольського або патріяршого привілею застережене іншим;

2-е - для тих, що відкриті для всіх вірних якоїсь патріяршої або митрополичої Церкви свого права і які мають головний осідок у межах території цієї Церкви, – Патріярх за порадою постійного Синоду або Митрополит за порадою двох єпархіяльних Єпископів, найстаріших єпископським свяченням;

3-є - для іншого виду – Апостольський Престол.
§ 2. Для заснування секції якогось не єпархіяльного об'єднання потрібна письмова згода єпархіяльного Єпископаь однак згода єпархіяльного Єпископа, надана на заснування дому чернечого інституту правосильна також для заснування в цьому домі або приналежній йому церкві об'єднання, властивого цьому інститутові.

Кан. 576 – § 1. Кожне об'єднання повинно мати свої статути, які визначали б назву об'єднання, мету, осідок, керівництво й умови, необхідні для записуь крім того, у статутах повинні визначити засади діяльності з урахуванням обряду власної Церкви свого права, потреб місця і часу або корисності.
§ 2. Статути і їх зміна вимагають затвердження церковною владою, яка об'єднання заснувала або затвердила.

Кан. 577 – § 1. Будь-яке об'єднання підлягає наглядові з боку церковної влади, яка його заснувала або затвердилаь до цієї влади належить дбати, щоб у ньому зберігалася чистота віри і звичаїв, і пильнувати, щоб у церковну дисципліну не проникло зловживання.
§ 2. До єпархіяльного Єпископа належить наглядати за всіма об'єднаннями, які діють на його території і, в разі потреби, повідомляти владу, яка об'єднання заснувала або затвердила, і до того ж, якщо діяльність об'єднання завдає великої шкоди церковній науці або дисципліні або є згіршенням для вірних, вжити тим часом відповідних заходів.

Кан. 578 – § 1. Прийняття членів повинно відбуватися згідно з приписами загального права і статутів об'єднання.
§ 2. Та сама особа може належати до багатьох об'єднань.
§ 3. Члени чернечих інститутів можуть належати до об'єднань згідно з приписом уставу або статутів за згодою свого Настоятеля.

Кан. 579 – _одне об'єднання вірних не може приписувати до себе власних членів як священнослужителів, хіба що за спеціяльним дозволом Апостольського Престолу або, якщо йдеться про об'єднання, про яке мова в кан. 575, § 1 ч. 2, – Патріярха за згодою постійного Синоду.

Кан. 580 – Той, хто прилюдно відрікся католицької віри або прилюдно відійшов від єдності з католицькою Церквою або стягнув на себе велику екскомуніку, не може правосильно бути прийнятим до об'єднанняь якщо ж уже був законно прийнятий, місцевий Ієрарх повинен на підставі права визнати його відпущеним.

Кан. 581– Нікого, хто був законно прийнятий, не слід з об'єднання відпускати, хіба що з виправданої причини, згідно з приписами загального права і статутів.

Кан. 582– Об'єднання, законно засноване або затверджене, управляє дочасним майном згідно з приписами канн. 1007-1054 і статутів під наглядом влади, яка його заснувала або затвердила, і якій слід щорічно здавати звіт з управління.

Кан. 583 – § 1. Об'єднання, засновані або затверджені Апостольським Престолом, лише ним самим можуть бути скасовані.
§ 2. Інші об'єднання, згідно з кан. 927, § 2 із збереженням права відклику з припиненням чинності відповідно до приписів права, крім Апостольським Престолом, можуть бути скасованими:

1-е - Патріярхом за згодою постійного Синоду або Митрополитом, який стоїть на чолі митрополичої Церкви свого права, за згодою двох єпархіяльних Єпископів, найстарших єпископським свяченням;

2-е - єпархіяльним Єпископом, якщо вони були ним засновані або затверджені.